БЕЗБЛОГNМ

Анон · 2025-06-15 21:13:17

Про моду 80-х - багато її висміюють, але вчора я залипала на це фото хвилин 15 :heart: :heart: :heart:
Просто DIVAS.
(Це сестри Роуз, я про них дізналася буквально на днях)
images?q=tbn:ANd9GcTgJsXRBuG7XDvBHFX3FHVc32nArfG7hJLd0g&s

Анон · 2025-06-15 21:19:59

Трохи сумна замальовка (сама по собі весела, але коли знаєш, ЩО трапилося зі всіма героями потім :sadcat: )

Фабула практично канонічна, тільки події перенесені рівно на 40 років вперед

▼Вечір перед Різдвом⬍

Лілі та Джеймс вперше залишилися в Гогвортсі, щоб відсвяткувати Різдво разом. Наступав Святвечір і ніщо не могло зіпсувати їхній настрій. Дівчина зі сміхом розпаковувала брелок з беліберним хочкудиком – її хлопець купив хлопавку з сюрпризом у «Зонко», тож тепер вона мала дуже незвичайний подарунок. Проміння призахідного сонця золотило вежі замку, навіть не потрібно було запалювати канделябри з свічками.

-Лілс, ти не хочеш прогулятися вздовж озера? А може тихенько чкурнемо в Гогсмід, поки Макгонегел не бачить? Порозважаємося вдосталь, пофотографуємо п’яну молодь в «Трьох Мітлах» – ото компромат будемо мати, Гультяй лусне від заздрощів. А завтра зранку до відвалу наїмося на сніданку і майнемо кататися на ковзанах по озеру.

Лілі не потрібно було вмовляти двічі. Вона миттю одяглася і за кілька хвилин вони вже виходили з дверей замку.

Краєвид був захоплюючим – пологі гори, вкриті легким сніжком, яскраві промені сонця золотили і без того золотисто-мідні локони Лілі, голову котрої прикрашали лише теплі тканинні навушники.

Коли вони добрели до Гогсміду, вже стемніло. Село сяяло у променях гірлянд, котрі надавали пряниковим будиночкам казкового вигляду.

-Ой, професорка Спраут! – Джеймс зі сміхом потягнув Лілі під найближчу ялинку. Густа крона захищала їх від вчительки, котра якраз виходила з «Медових Руць» з величезним пакетом каштанів в меді. Ласощами вона планувала пригостити малочисленних гафелпафців, тому теж була у прекрасному настрої і зовсім не звертала увагу на шарудіння в двадцяти метрах від неї.

-Лілі! – Джеймс смикнув дівчину за рукав. Лілі, котра все ще уважно стежила за професоркою Спраут через густі вітки, обернулася і ледь не зойкнула – хлопець стояв на одному коліні, тримаючи в руках коробочку. В ній виблискував срібний перстень з хризолітом.

-Личить до твого волосся, еге ж? – посміхнувся Джеймс. У Лілі перехопило подих. – Лілс, ти вийдеш за мене?

-На НОЧІ? – дівчина голосно розсміялася.

-Ні, ти станеш моєю дружиною?

Лілі на секунду завагалася, але рішучість швидко повернулася до неї:

-Так! Оригінальне місце ти вибрав для пропозиції, нічого не скажеш.

В «Трьох Мітлах» грала музика, смачно пахли наїдки і ніхто не звертав увагу на новоспечених щасливих заручених, котрі з розчервонілими від вогневіскі лицями планували познайомити влітку один один зі своїми батьками. Магічні дзвіночки співали колядки, а мішура на ялинках міняла кольори.

-Ой, Лілі, у тебе обличчя вже таке червоне як твій светр. Скоро і олені на ньому почервоніють, – хихикаючи мовив Джеймс, гладячи сп’янілу наречену по руці.

-А ти хочеш, щоб воно позеленіло і личило до волосся, – на цих словах Лілі зі сміхом вхопила нареченого за руку і вони рушили до замку.

——————————————–

-Нудно в тебе тут, Гультяю, нічого не скажеш, – тихо протягнув Ремус. Сіріус запросив його на кілька днів погостювати у себе вдома. Вальбурга зовсім не була рада гостю, але Ремус підкупив її ввічливими манерами, недорогим кольє, купленим на кишенькові гроші, та розповіддю про чистокровного батька, котрий змушений лікуватися, тому хлопцю ніде подітися. Про маглівську матір він тактовно промовчав.

-Нудно кажеш? – Cіріус прямо в кедах сидів на ліжку багряного кольору та підбирав акорди на червоній електрогітарі в формі зірки. – Давай розкажемо моїй матусі, що ми з тобою зустрічаємося, а не просто друзі, тоді вона вижене нас і нудно точно не буде.

-Та ну тебе! – Ремус зі сміхом штурхнув хлопця. – До речі, я маю різдвяний дарунок – свято ж завтра. Економив кілька місяців. Заплющ очі.

Коли Сіріус отримав дозвіл подивитися, то побачив випиляну з дерева статуетку у формі собаки, котра тримала на носі щось схоже на кулю.

-Муні, це що – купка гною? То я собака чи жук-гнойовик? – очі хлопця насмішливо звузилися.

-Ідіот, це Сіріус, ось дивися, – Ремус вдарив по кулі паличкою і вона засвітилася холодним біло-блакитним зоряним сяйвом.

Поки Сіріус з кривою усмішкою дивився на саморобну штучку, його хлопець сів позаду на ліжко, нахилився біля вуха і просто мовчав, обпалюючи диханням. Але так було недовго.

–Take me to church

I’ll worship like a dog at the shrine of your lies, – тихо почав наспівувати Ремус за кільканадцять секунд.

-Ой, Муні, ти так фальшивиш, що в мене вуха в’януть, – Сіріус з реготом обернувся до хлопця і впився в його губи коротким поцілунком, – хоч трохи помовчи.

-СІРІУСЕ!!! – голосний крик змусив обидвох хлопців аж підскочити на ліжку.

-Матуся знову щось задумала, треба негайно спускатися. А хоча…Хай йде вона на хуй. Я вже так їй допік, а вона і досі не випалила мене з дерева. Знаєш, що я подумав? – Сіріус розтягнувся на ліжку, зупинивши мрійливий погляд на стелі. – Давай сьогодні вночі втечемо на алею Діагон, а тоді назад до школи? Щось я не хочу більше з нею жити під одним дахом. Як мінімум до нашого випуску. Може поживу в Джеймса, якщо його предки «за».

Ремус тільки ствердно кивнув і посміхнувся, лягаючи поруч. Як добре разом з Сіріусом – здавалося, що він придумує геніальні плани на ходу і завжди залишається зіркою – в усіх значеннях цього слова. Хлопці ще довго говорили ні про що, аж поки вимогливий стукіт Крічера не дав їм знати, що потрібно спускатися до святкової вечері. Після якої на них чекали грандіозні пригоди.

——————————————–

Регулус понуро і самотньо брів Гогсмідом. Святкову вечерю вдома він пропустить, тому що готувався до СОВ, та ще й був змушений взяти участь в квіичних тренуваннях – прямо сьогодні зранку. Батьки обіцяли забрати його різдвяним ранком, щоб провести разом решту канікул – вони ще не знали який сюрпрайз їм готує старший син.

-Рег, зачекай, ти загубив ключик! – дзвінкий оклик зумів його озирнутися. Позаду стояла Пандора Олівандер – приємна рейвенкловка, на рік старша від нього, котра йому подобалася вже не один місяць.

Хлопець густо почервонів і забрав загублений ключ від слизеринської квідичної роздягальні:

-Дякую.

-Може йдемо вечеряти, а то спізнимося? Сьогодні ми, ну тобто рейвенкловці, влаштовуємо вечірку в нашій вежі – будуть солодощі, маслопиво, танці і конкурси. Можеш приходити, я ж знаю, що в вашому гуртожитку лишилося всього троє людей. Бачив би ти як ми прикрасили вітальню, навіть статую Ровени Рейвенклов.

Регулус усміхнувся – ця смішна і щебетлива дівчина була як ковток теплого чаю після холодного блукання засніженим лісом. Може дійсно прийти?

-Добре, я прийду.

-Обожнюю цю пісню, – Пандора торкнулася до його пальта і Регелус нарешті звернув увагу на чарівну, магічно підсилену мелодію, котра наповнила центр села біля головної ялинки. – Під неї всі танцюють зимою, я в маглівському Інтернеті бачила – це така візуальна бібліотека. – Регулус знав, що таке Інтернет, але не подав вигляду. – Давай потанцюємо, ніхто не буде витріщатися. Зігріємося перед вечерею.

Регулус не хотів виставляти себе та її на посміховисько, але невідома сила змусила його підхопити руку Пандори і плавно повести танець під щемливу мелодію.

I want you to know that I’m never leaving
‘Cause I’m Mrs. Snow, ’til death we’ll be freezing, – голос змушував забути про все на світі.

Останній поворот – і Пандора опинилася так близько. Він бачив всі діамантові вкраплення в її зелених очах.

-Дякую за танець, – мовила дівчина, досі тримаючи одну руку на його плечі, а іншу – в його руці. – Так приємно танцювати, коли ніхто не бачить.

Регулус посміхнувся і легко змахнув пальцем сніжинку з її щоки.

А тоді просто поцілував.

Здавалося, що поцілунок тривав цілу вічність, настільки їм не хотілося відпускати один одного. Вони навіть не зрозуміли, що для обох це було вперше.

-Ходімо вечеряти, – Пандора взяла Регулуса за руку, вивівши хлопця з блаженного трансу.

-Попереду ще ціла вічність і довге життя, а ти спішиш їсти, – засміявся той.

-О, наш цинічний і депресивний Рег нарешті повеселів, – Пандора потягнула його в напрямку замку. Вони вбігли в Залу якраз перед тим як зверху спустилися Джеймс і Лілі.

—————————————–

-Доркас, я в шоці! Кажуть, що Темний Лорд вже завербував близько п’яти сотень впливових соратників. – Марлін, минулорічна випускниця Гогвортсу, а зараз адміністраторка кафе-морозива Флоріана-Фортеск’ю, з жахом заглядала в обличчя своєї візаві. Доркас тільки змахнула з обличчя лискучі чорні кучері і усміхнулася. Вона була на два роки старша за Марлін, а здавалося, що на цілих двадцять. Дівчина готувалася скласти іспити на аврора і здавалося, що її ніщо не лякає.

-Це означає тільки одне, Марлін. Що я матиму роботу! – вона гучно засміялася. – І що ми з тобою укладемо шлюб і матимемо на що жити, – на цих словах Доркас стишила голос.

Вони жили на одній квартирі – дешевше орендувати, та й одна одну давно знали з вигляду і по імені – так краще, ніж абсолютно невідомі сусіди. З часом дівчата зрозуміли, що їхнє дружнє спілкування – не просто дружнє. Одна в одній вони бачили те, що кожній з них не вистачало і що кожна з них намагалася знайти. Марлін і Доркас не афішували своїх відносин, тому що як в маглівському, так і в магічному світі було немало противників одностатевої любові, але їхнє мовчання та поведінка співали і були красномовнішими за будь-які гучні слова чи дії.

Зараз вони сиділи за одним столиком в кафе, де працювала Марлін. Після завершення робочого дня вона планувала кілька днів святкувати разом з родиною. Так само і Доркас – прослухавши завершальні лекції, вона поспішила випити кави разом з своєю дівчиною, а тоді рушити до батька.

-Страшно трохи, – Марлін повела плечима і зробила ковток з великої чашки какао, щедро присмаченої цинамоном та збитими вершками.

-Чого ти боїшся? Пафосного ідіота, котрий не здатний навіть створити гідну опозицію? – іронічно посміхнулася Доркас. – Ми, чарівники, завжди досягали балансу через правильний підхід. Я вірю, що обійдеться без війни – і зараз, і в майбутньому. Нас тренують як ніколи, а дух, повір, має навіть більше значення, ніж знання бойових заклять. – Доркас ніжно і заспокійливо погладила гарячу руку Марлін. Від цього простого жесту вона завжди заспокоювалася.

-Я тобі вірю. Кому ж іще я можу так довіряти? – Марлін встала, щоб обняти дівчину з-за спини, але раптом гучно скрикнула – онук власника – малий бешкетник – кинув їй під ноги какобомбу.

-Фабі, обіцяю – колись я відлупцюю тебе! – зі сміхом крикнула Марлін.

-З Різдвом, Дорі і Ліно! – малий зі сміхом підбіг до дівчат і вручив кожній пригорщу цукерок.

Доркас поспішила на вихід, міцно обнявши Марлін і давши «п’ять» Фабі. Вдихнула чисте холодне повітря – світ прекрасний і ніякий Волдеморт не розхитає її віру та майбутнє.

Анон · 2025-06-20 21:14:20

https://www.youtube.com/watch?v=_jsEs1N … rt_radio=1

Це прекрасно :heart:

Анон · 2025-06-20 21:14:59

Йду читати про плоску землю

Анон · 2025-06-20 21:15:57

Фанфіки ще будуть, оф корс

Анон · 2025-06-20 22:12:29

https://www.youtube.com/watch?v=weSYoeRRdxg

Анон · 2025-06-21 22:39:27

Завжди брала аромадифузори з важкими ароматами, але тут знайшла зелений чай+лимон - і таааааак, це просто бомба

Анон · 2025-06-22 09:37:44

Якби Гаррі Поттер був латиноамериканським серіалом

▼Короткий гумористичний анотаційний опис. Не сприймати всерйоз⬍

Несміливий Енріке живе у багатій сім’ї Дуріслес. Одного разу хлопчик випадково зустрічається з дивним міцним чоловіком на ім’я Рубі, котрий розповідає йому про те, що його холодні і жорстокі батьки – насправді прийомні. Рубі – дворецький ексцентричного старого дона Альбіно, котрий являється директором престижної приватної школи. Енріке вступає в цю школу (після того як Рубі підлаштував автокатастрофу родині Дуріслес) з метою дізнатися більше про своє минуле – оскільки від батьків у нього тільки медальйончик і зовнішність. Ну і з метою отримати достойну освіту, скільки йому натякнули, що його батьки – не бідні фермери.

В школі Енріке знайомиться з Рональдо Веласкесом – простим, але хорошим хлопцем, з котрим вони разом потрапляють в різні пригоди. Енріке стає солістом шкільного ансамблю і в нього закохуються відразу три дівчини – розумниця Ґабріелла, спортсменка Марія-Єухенія Веласкес і дивакувата Луїса. Але сам Енріке зустрічається з китаяночкою Чо – дівчина влаштовує йому сцени ревності, оскільки її колишній хлопець Серхіо загинув в перестрілці з доном Вальдемаро – серйозним злочинцем, котрий, на думку Енріке, винний в смерті його батьків, оскільки ті належали до італійської мафії, а дон Вальдемаро – справжній латиноамериканський бандит, котрий глибоко цінує рідні традиції. Енріке був таємно закоханий у Серхіо і допомагав тому в планах проти банди Вальдемаро, але на жаль…..Щоб заглушити біль, Енріке крутить роман з прекрасною, але немолодою викладачкою – сеньйоритою Маргаритою, яка багато знає про дона Вальдемаро і його минулі кримінальні справи та навіть навчалася в тому ж католицькому ліцеї, в котрому навчався цей мерзенний злочинець . Також Енріке зустрічає свого хрещеного батька – автогонщика Сіґфрідо “Сіґі” Негро, який відсидів за злочини, котрі він не скоїв (і тут теж винен дон Вальдемаро) і знаходить підтримку в спілкуванні з добродушним падре Ромео Лопесом, який був найкращим другом та навіть коханцем Сіґі.

У школі Енріке надзвичайно дружелюбний і реально ненавидить тільки двох – багатого і високомірного Даріо – сина колишнього бандита Лусіо Мелькіадеса (тільки економ Дієґо наважився розповісти Енріке про колишні зв’язки господаря і темні таємниці вілли Мелькіадесів) і вчителя хімії дона Северіно, котрий відрізняється своїм злісним та прискіпливим характером. Але дон Северіно таємно любив прекрасну Ліліану-Марію де ла Лус – матір Енріке і був таємним шпигуном дона Альбіно, який мріяв знищити злочинну діяльність дона Вальдемаро. А краще його самого.

Шляхом підкупу та шантажу дон Вальдемаро стає управителем провінції, але Енріке не хоче терпіти це свавілля. Хлопцеві приходить лист із чорною трояндою (це чорна мітка, яку дон Вальдемаро традиційно використовував для недругів) від донни Марії де Лос Мілагрос Ісабель, більш відомої як Белла. Донна Белла (права рука та коханка дона Вальдемаро (а також кузина Сіґі) запрошує його на віллу дона Вальдемаро для розмови, гарантуючи безпеку у разі чесного приходу без зброї. Дон Вальдемаро розповів йому, що молодий поліцейський Хайме, якого вважали батьком Енріке, насправді не є кровно спорідненим з хлопцем. Прекрасна Ліліана-Марія де ла Лус вийшла за нього заміж лише за наполяганням батьків, а наступного дня втекла з доном Вальдемаро, якого таємно любила (насправді його звати Томазо Фернандес). Сім’я Хайме, яка дуже пишалася єдиним сином, не витримала ганьби і мовчала про невістку, що втекла. Хайме загинув під час затримання злочинців, а прекрасна Ліліана-Марія де ла Лус загинула під час шторму в морі, встигнувши народити сина від дона Вальдемаро. До речі, від іншої коханки у дона Вальдемаро є ще й дочка – і це та сама розумниця Габріелла, тому Енріке молодець, що не завів з нею стосунки. Дон Вальдемаро під тиском сина кається у злочинах, йде на пенсію, а Енріке одружується з Марією-Єухенією Веласкес.

Анон · 2025-06-22 15:35:54

Тепер в мене камамбер і брі (в меншому ступені) асоціюються виключно з білим вином. Хоча я люблю більше червоне - воно не так вставляє

Анон · 2025-06-23 22:01:08

Опис моїх фанонів про жінок родини Розьє

1880-1945
Розер Розьє пишалася своїм іменем. Таке вже цікаве - флора і католицька прикраса в одному флаконі, але сама вона відьма. Єдина дитина в сім'ї, дівчинка не знала відмови ні в чому. До Бобатону йти не хотіла - як це ділити увагу ще з кимось? Але її вмовили.

Вже в 11 років Розер виробила свій стиль - довге волосся спадало хвилями кольору молочного шоколаду аж до пояса або було закручене в вузол на потилиці, закриваючи вуха та елегантні пусети з гранатом. В 13 років створила своє коло шанувальників та адоратрис - і саме тоді стала підписуватися всюди як Розер.

Просто Rosaire.

Зухвало, без прізвища. Танцювала як антична богиня, сміялася як пері, але чарами володіла посередньо. Врешті це не так важливо. Коли їй було 18 - вийшла заміж за свого чотириюрідного брата і однофамільця - Беранже Розьє. Народила двох дітей - Тібюрса та Вінду, більше любила сина, а дочка була парією. Пропадала на світських раутах в міністерстві.

В 1915 році розлучилася з чоловіком, вийшла заміж за влаасника мережі магазинів товарів для мітел. Діти залишилися з Беранже. Вела спосіб життя світської левиці - діаманти, подорожі тощо. Через три роки повернулася до Беранже, прихопивши з собою цінні подарунки колишнього та колекцію артефактів. Саме на цих умовах Бернаже погодився і далі з нею жити. До 50 років виконувала свій знаменитий танець з шаллю на кожному світському рауті.

Не пхалася в політику, вважаючи це нежіночим ділом. Зраджувала чоловікові, але коштовні подарунки, які їй не подобалися, або продавала, або жбурляла коханцям в обличчя.

Дізналася що Марі-Анж полює за її сином і зробила все, щоб їх звести. Презирливо ставилася до вже дорослої дочки і внучки.

Кожен день випивала келих вина рівно о 19:30. Померла різко - від несподіваної зупинки серця акурат перед закінченням війни

images?q=tbn:ANd9GcSqfckkHFZAOqjEko9NqS9KeUOrbtSZQ-b9DA&s

Анон · 2025-06-25 20:49:15

Далі будуть інші дами з роду Роз'є

Анон · 2025-06-29 10:18:32

Сьогодні я не виспалася, бо сиділа в підвалі.
Ловіть наступний фанфік

Анон · 2025-06-29 10:40:19

P.S. Маленький принц

▼Прелюдія⬍

— Відверто зізнаюся, я захоплююсь ним; і коли проб’є його година, я неодмінно куплю на згадку про нього шматок мотузки, на якій його повісять.

– Марк Твен про Сесіла Родса

Баварія, літо 1870 року
Дев’ятнадцятирічна Ґеорґіна поправляла свою розкішну білу весільну сукню та фату, прикрашену флердоранжем, котра увінчувала її красиву світло-русяву голівку.

-Сестричко, залиши цю жахливу штучну персикову троянду на столику, вона не личить до твого туалету! – низенька повненька Клара обурено дивилася на квітку в руках нареченої.

– Кларо, це мій випускний подарунок з Академії, будь ласка! Ти ж знаєш, що персикова троянда символізує найкращі побажання, а це те, що мені сьогодні потрібно. І вона не нова – синє і старе, щось позичене й нове, – майже проспівала Ґеорґіна.

Клара тільки зітхнула – вона звикла втримувати баланс між сестрами, тому що була середньою із трьох дівчат, і стала вплітати троянду в розкішне волосся дівчини, відкинувши фату. Квітка геть не личила блідолицій та світловолосій нареченій, але її бажання – закон. Клара глянула на молодшу сестру, усміхнулась, поцілувала її в щоку та вибігла з кімнати.

Переконавшись, що вона виглядає просто божественно, наречена вийняла з красивої шкатулки сапфірові сережки – прощальний подарунок небагатої баварської герцогині Ільзе-Софії фон Ветцель, далекої родички Віттельсбахів, в котрої Ґеорґіна, або як її часто називали – Шорше, служила вихователькою її дворічного онука-сирітки. На більше вона не могла сподіватися – брак формальної світської освіти і доволі небагате життя не дозволяли. Одягнула їх, помилувавшись блиском каменів у світлі ранішніх променів. Все було прекрасно, вінчання мало відбутися за годину, тому вона присіла у фотель, згадуючи незвичайну історію, котра передувала її заміжжю.

Ґеорґіна була чарівницею. І це було її секретом. Будучи третьою дочкою у збіднілій шляхетній сім’ї, дівчинка виявилася нагородженою магічним даром. Батьки не були дуже здивовані, оскільки сестра матері Ґеорґіни – Батильда Беґшот теж була відьмою, проте напівкровною (по лінії матері в роду були англійці, звідти і прізвище та той факт, що Батильда переїхала в Англію та саме там присвятила своє життя історії магії).

Ґеорґіна навчалася в Чарівній Академії Драматичних Мистецтв у Мюнхені з 13 до 17 років – закладі, спрямованому не так на навчання прикладній магії (оскільки більшість курсантів та курсисток отримували підготовку ще вдома – Шорше, зокрема, займалася з 2 вчителями), а на вивчення магічних мистецтв і гуманітарних предметів та здобуття навиків доброго співбесідника. Саме з випускників та випускниць Академії, в основному, формувалася богемна магічна еліта і співробітники Департаменту магічної культури.

Зрештою, років за 25, перший склад працівників ЧНК – Чарорадіо Німецькомовних Країн наприкінці 19 століття був майже повністю сформований з колишніх Академістів та Академісток.

Ґеорґіна, проте, не виявляла особливих талантів, оскільки перебувала у постійному остраху – а раптом про її дар дізнаються магли, вона ж єдина відьма серед найближчих родичів? А раптом її піддадуть остракізму або тихому презирству? Вона здригнулася від спогадів і стала згадувати приємніше – історію знайомства з Густавом, котрий за кілька годин стане її законним чоловіком.

Близько року тому назад в Аугсбурзі відкрили магічний фотосалон і серед чарівників швидко розповсюдилася чутка про фотокартки, котрі рухаються і назавжди зберігають спогади про ту чи іншу подію. Ґеорґіна разом з найстаршою незаміжньою сестрою Ерікою, котра не була чарівницею, проте дуже тепло ставилася до магії, вирушили туди для того, щоб і собі зробити такі фотографії.

Салон був наповнений чарівниками та чарівницями, котрі сміялися та голосно розмовляли. Панянки скромно стали у куточок, чекаючи своєї черги.

-Шорше, ти тільки поглянь, той юнак біля колони очей з тебе не зводить, – Еріка раптом підштовхнула сестру та показала їй на молодика з жевжикуватими вусами та в модному костюмі, який приємно усміхнувся, коли зустрівся поглядом з Ґеорґіною.
Дівчина почервоніла, проте юнак вже підходив до них з сестрою.

– Доброго дня вам, панянки, ви не скажете мені, де тут магазин з магічною літературою?

– Ми не знаємо, пане, ми родом не звідси, – відповіла більш смілива Еріка.

– Дуже жаль, я так хотів дізнатися де можна придбати нові видання Історії Магії – люблю почитати на дозвіллі. Думаю, що неввічливо розмовляти, не знаючи імен супутниць. Мене звати Густав Маєр, чистокровний, я родом із Австрії, 5 років працюю у магічному банку Відня.

– Ґеорґіна Ґріндельвальд, я працюю вихователькою в домі однієї герцогині, – захихотіла неочікувано осміліла Ґеорґіна, протягуючи руку для поцілунку.

– А я Еріка Ґріндельвальд, – просто промовила сестра, міцно тиснучи руку нового знайомого.

– Яке у вас незвичайне прізвище! – здивувався юнак.

– Так, наш прапрапрадід був родом з однойменного швейцарського села, проте переїхав в Баварію і отримав титул барона за вірну військову службу. А прабабуся з материного боку була угоркою, тому я дуже люблю угорські страви та музику. Проте ми вже давно стали баварцями, – Ґеорґіна весело щебетала, оскільки зрозуміла, що сподобалася Густаву.

– Фройляйн Ґріндельвальд, ви дуже цікаво розповідаєте, напевно теж захоплюєтеся книгами?

– Ні, герр Меєр, я люблю читати тільки літературу по зіллєварінню. Давайте ми з вами обміняємося фотокартками та адресами, а ви до нас завітаєте і я вам подарую дуже цінний подарунок?

– Ви мене заінтригували, фройляйн Ґріндельвальд, який же це подарунок?

– Перший примірник нового видання Історії Магії з красивим ляссе та шкіряною палітуркою. Це особливе видання, а написала його моя тітонька, – гордо відповіла Ґеорґіна.

За жартами і сміхом підійшла черга до фотографування. Ґеорґіна залишила одну картку Густаву, написавши на зворотньому боці свою адресу.

Густав прибув до них на обід вже за тиждень, викликавши величезне здивування батьків дівчини, котра запевнила, що це її новий друг, котрий цікавиться творами тітоньки Батильди.

Після цього обіду з дозволу матері Ґеорґіни юнак запропонував дівчині прогулятися по найближчому парку, в котрому відпочивали майже всі місцеві мешканці. Ще кілька таких прогулянок та обідів – і Густав попросив у батька Ґеорґіни її руки та серця, оскільки їх вже бачили разом всі сусіди. Весілля було погоджене і дівчина була на сьомому небі від щастя – нарешті вона стане заміжньою! Правда тепер їй доведеться залишити свого вихованця і переїхати в Австрію.

Думки та спогади дівчини були перервані стуком в двері – це був її батько, котрий нагадував дочці, що пора їхати в костел. Ґеорґіна підхопила букет з витончених білих жоржин та вибігла до карети.

Рік потому

Життя на півночі Австрії здавалося ідилічним. Густав рано залишився сиротою, тому зараз самотньо жив у ошатному двоповерховому будинку з великою терасою та просторими вікнами. Молода дружина вела господарство з допомогою магії, чоловік працював у банку, а також в домі жив доволі проворний ельф-домовик Бертль, який радше нагадував чудернацького дворецького з краваткою-метеликом. Але було і приємне поповнення – Ґеорґіна вже тримала на руках крихітну золотоволосу донечку, котрій було 2 тижні, а імені вона ще не мала.

– Маглівська преса, фрау, – Бертль простягнув їй стосик газет, залишених чоловіком в розкиданому стані після сніданку.

– Дякую, Бертль, – Ґеорґіна бачила чемність, з якою Густав звертався до ельфа, тому намагалася у всьому слідувати його звичкам – все ж таки вона жила на два світи, а її чоловік жив в одному.

Родина Маєрів читала величезну кількість періодичних видань – як магічних, так і маглівських. Ґеорґіна не стала шукати в стосі сьогоднішньої преси щось особливе, а просто взяла верхню газету і прочитала перший рядок замітки:

«Ерцгерцогиня Австрійська та принцеса Баварська Ґізела вперше приймає парад».

– Ґізела, це ж дочка прекрасної імператриці Сіссі! Я пам’ятаю як бачила цю красуню разом з матір’ю на параді, коли ми з герцогинею та її онуком їздили у Відень! – екзальтовано вигукнула Ґеорґіна до ельфа. – Все, я вирішила. Саме так ми і назвемо нашу дівчинку – красиво, тендітно і шляхетно. Ґізела. Ґізела Маєр.

▼Золота дівчинка⬍

1882 рік, Австрія
Ґізела росла в теплій сімейній атмосфері та не знала ні у чому відмови. У віці семи років її віддали до гімназії для дівчат, щоб там вона отримала початкову освіту, і вона виявилася дуже здібною ученицею. Висока білява дівчинка грала на віолончелі, яку випросила у батьків, вивчала французьку і англійську мову та мило жартувала. Ґізела, здавалося, випромінювала радість і вміла влитися в будь-яку розмову. Вона успадкувала магічний дар, тому коли їй було 9 років у вікно постукала розкішна величезна полярна сова з листом-запрошенням у Інститут Дурмстренг.

-Мамо, я не хочу їхати так далеко на північ, – зарюмсала Ґізела, прочитавши листа, увінчаного темно-синім штемпелем з зображенням готичного замку. – Може я не піду у Дурмстренг?

Ґеорґіна задумалася – дочка знає основні чари і безпроблемно володітиме магією на побутовому рівні. Дурмстренг був дуже престижною школою з сильними викладачами, фінансувався з бюджетів об’єднаної Німеччини, Австро-Угорщини, скандинавських країн, а також свій вклад вносили меценати інших європейських держав. Таким чином школа була добре забезпечена, мала автономію, підпорядковуючись при цьому Міністерству та надаючи безкоштовну освіту.
Лист за більше як два роки до початку навчання приходив всім дітям з вказаних країн, котрі показували належний магічний рівень (система нагляду за дитячими виявами магії була надзвичайно розвинутою), а такий довгий час надавався на роздуми і на вивчення німецької мови, якщо майбутній учень чи учениця не володів нею.

Після недовгих роздумів було вирішено – Ґізела не поїде в далекий і холодний Дурмстренг, а поступить у приватну Академію зіллєваріння у Відні. Дівчинка з радістю погодилася, оскільки вже давно цікавилася найпростішими зіллями проти поширених захворювань. Тим більше – Дурсмтрензький Інститут в далекій північній глушині, а Академія Зіллєваріння знаходиться прямо на бічній вулиці Вайсекрін-штрассе – епіцентру магічного життя Австро-Угорщини. Ґізела зможе щовихідних вирушати додому через камінну мережу, – фрау Кнопп – інспекторка пансіону – дозволяла такі відвідини.

Густав написав відмовного листа у Дурмстренг і вже за півроку дочка Маєрів, блискуче пройшовши вступні випробування, одягнула зелену сукню з емблемою Академії, підхопила саквояжик та вирушила разом з матір’ю до Відня. Планувалося, що вона закінчить курс до 16 років, ставши майстринею зілль та настійок.

Одне непокоїло Ґеорґіну – невже у них так і залишиться одна дитина? Вона пережила кілька викиднів, проте доля зрештою посміхнулася їй і під час гостювання у батьків вона народила хлопчика.

Син з’явився на світ у першу грозову ніч, наповнену запахом весняних квітів, оповістивши про свою появу дуже гучним криком. Грім бив прямо по голих деревах, що віщувало неабияку і незвичайну долю новонародженому, тому його матір задумалася.

-Як же тебе назвати, гучного такого? Ґерхард? Ґерард? Ні…Я назву тебе Ґелліке*…Ґеллерт Маєр. Красиво, гармонійно з іменем сестри та поклін в сторону угорських предків, тому що так звали мого дідуся – тихо мовила Ґеорґіна до малюка.

Хлопчик тільки позіхнув у відповідь і його матір зі здивуванням побачила, що золотисте волосся малюка стало платиновим.

*Угорська зменшувальна форма цього імені

▼Кава тобі не збреше⬍

1883-1890 рік. Австрія/Баварія

Ґеллерт виявився незвичайною дитиною – вже в перші дні життя стало зрозумілим, що він метаморфомаг і може незначно міняти колір волосся, очей та деякі риси обличчя, хоча, як показали дитячі роки його життя, хлопчик доволі рідко застосовував свій дар, вочевидь вважаючи це зайвим.

На відміну від старшої сестри він ріс впертим та незалежним, хоч міг бути лагідним та веселим. У три роки він вже вмів читати, у 5 почав вивчати заклинання. Його неможливо було у чомусь переконати чи змусити вчитися тому, чого він не хотів. Батьки розуміли, що хлопчик буде неабияким чарівником, тому боялися віддати його до маглівської школи.

Свої п’яті-сьомі роки життя Ґеллерт провів фактично наодинці з собою. Батьки Ґеорґіни захворіли на сухоти, а так як старші доньки були дуже далеко, то саме їй довелося більшість часу проводити з татом та мамою, допомагати їм їздити на мінеральні води та підніматися високо у гори.

Густав, котрий повністю присвятив себе банківській кар’єрі, мало бував вдома, проте коли бував – обов’язково вчив сина основам магії. Ґізела, котра розквітала на очах, закінчила Академію і мало часу проводила вдома, допомагаючи викладачам організовувати підготовку до нових навчальних років за символічну оплату та бігаючи з подругами за покупками як по Вайсекрін-штрассе, так і по маглівських крамницях. У рідкісний вільний час вона грала молодшому братові на віолончелі та розповідала різні небилиці. Тому Ґеллерт був змушений подружитися з домовиком Бертлем, котрий часто називав молодого панича найталановитішим чаклуном, якого він бачив.

Якось трапився цікавий випадок. В їхньому домі гостювала Нора – тринадцятирічна весела дівчинка, котра доводилася троюрідною сестрою Ґізели та Ґеллерта по лінії батька і теж була метаморфомагинею. Одного зимового дня Ґеллерт, голосно стрибаючи по сходинках, спустився до сніданку і побачив кузину, котра вже закінчила з ранковим прийомом їжі, випила свою каву і розглядала узори з гущі на блюдечку і в порцеляновій чашечці.

-Що ти робиш, Норо? – хлопчик іноді дивував своєю прямолінійністю і небажанням слідувати етикету.

– Ґелліке, це дуже цікавий спосіб ворожіння. Його часто називають маглівським, але його винайшла італійська чаклунка понад століття тому – на противагу ворожінню на чаїнках. А магли просто привласнили собі цей винахід – як і завжди, більшість маглів тільки і вміють, що красти і брехати. Мене цьому способу навчила одна моя подруга. Дивися, я вже дізналася, що мене чекає заміжжя та двоє синів, – посміхнулася Нора.

– А мені, а мене що чекає – подивися! – зазвичай нетактильний хлопчик ледь не кинувся Норі на шию.

– Ти маєш випити чашку кави і робити, що я скажу. Бертль прибирає на кухні, твого батька та Ґізели вже нема в домі, тому я зараз принесу тобі горнятко та молоко.

Нора принесла елегантну чашку кави на красивому блюдечку і поставила навпроти троюрідного брата, котрий вже підпирав обличчя долонями від нетерплячки. Коли вона повернулася вдруге – вже з молоком, то побачила, що малюк в два ковтки випив цілу чашку.

– Ґелліке, таким маленьким дітям не можна пити каву без молока! – дівчина аж зойкнула, але малий хитрувато дивився відчайдушними блакитними очима, спершись ліктями на стіл і хитаючи ногами під кріслом.

Нора сіла збоку і мовила:

-А тепер задумай питання, візьми чашку в ліву руку, зроби 2 кола нею і перекинь гущу на блюдечко.

Хлопчик слухняно виконав наказ, хлюпнувши залишками на стіл.

-Нічого, нічого, добре, що ми з тобою маги. Тергео! – дівчина засміялася і прибрала чарівною паличкою бруд. – Давай сюди чашку і блюдечко.

Нора взяла чашку в руки та понад хвилину повільно водила нею по колу. Раптом її великі очі ще більше округлилися:

-Не може бути..Замок…змія…ґрати…Замок, обплетений змією, а увінчують картинку ґрати – тихо прошепотіла вона сама до себе. – Твердість та великі амбіції, слава, інтриги і в’язниця…

-Що там? Що там? – Ґеллерт, котрий ще кілька секунд тому назад носився з іграшковою реготливою куксою в руках, змушуючи масивні зелені штори підніматися від повітряних хвиль, підбіг до кузини, кусаючи бретцель.

-На тебе чекає велике і багате майбутнє, Ґелліке, мій маленький бешкетливий принце, – посміхнулася Нора, скуйовджуючи густе світле волосся хлопчика, котрий не помітив стривоженість в її очах.

Одного напрочуд жаркого літа, коли синові подружжя Маєрів минуло 7 років, він змусив Ґізелу записати його в місцевий ліцей для хлопчиків – таємно від батьків. Густав та Ґеорґіна, батьки котрої пішли на поправку, тільки скрушно похитали головами – вони дуже боялися, щоб Ґеллерт раптом не викрив свої здібності, хоч батьки і ростили дітей з ідеєю про те, що їхні вміння повинні залишитися таємницею для оточуючих.

-Шорше, ти розумієш, що Ґізелу ми віддали в гімназію, оскільки її магічні прояви були мінімальні – то склянку пересуне, то об’єм листів в газеті збільшить. Наша дівчинка прекрасно розуміла, що її дар – це і благо, і прокляття, тому тримала себе в руках. А от за Ґеллерта я боюся – він дуже впертий і стоїть на своєму, в нього вже зараз видні потужні схильності до трансфігурації, мало що він натворить у ліцеї, – стурбовано мовив Густав до дружини в день, коли син вперше пішов до школи. – А от в Дурмстренг він вже точно піде, я знаю, майже всі в моїй родині вчилися в цьому Інституті – там Ґеллерт себе покаже, розвине свої таланти в правильному руслі і дисципліну йому прищеплять.

Густав подякував Бертлю за ранкову каву, згорнув газету і розз’явився у банк. Ґеорґіна поклала на тарілку шматочок штруделя і встала з-за столу. Вона знала – її син надзвичайно талановитий, але потрібно його тримати в рамках. Хай вже йде в ліцей, а там побачимо.

Хлопчик навчався просто прекрасно, проте одного разу у пориві суперечки з класною дамою назвав її «обмеженою магелкою». Ґеорґіна, побоявшись скандалу, забрала Ґеллерта з ліцею – він і так добре підготовлений до Дурмстренгу.

▼Велика магія у маленькому містечку⬍

Незадовго після цієї події вона вирішила поїхати в гості до герцогині Ільзе-Софії фон Ветцель, котра вже давно хотіла побачити колишню виховательку її онука, якому вже минуло 20 років. Фрау Маєр вирішила взяти з собою дітей – восьмирічного Ґеллерта та Ґізелу, котрій вже минуло 19.

– Шорше, meine Liebe, як ти змінилася за весь цей час! Дочка у тебе – твоя копія, така ж красива і завжди усміхнена. А синочок – майбутній рицар, он як похмуро дивиться, – Ільзе-Софія грайливо ущипнула за щічку Ґеллерта, котрий спохмурнів ще більше.

Йому не подобався цей великий, але занедбаний будинок, не подобалася герцогиня, одягнута в стару сукню і не подобалися пестливі слова в його адресу. А особливо йому не припали до вподоби важкі сандалові парфуми, котрими, здавалося, був просякнутий кожен куточок дому. Єдиним достоїнством маєтку, на думку хлопчика, був прекрасний вигляд на величні Альпи, від яких аж перехоплювало подих.

Після обіду Ґеллерта відправили в величезний сад – погратися з дітьми родичів Ільзе-Софії. Хлопчик просто всунув носа в книгу, котру йому подарувала герцогиня, та вирішив посидіти в альтанці, огорнутій виноградною лозою.

– Мене звати Хайнц, а тебе як? – пухкенький темноволосий внучатий племінник Ільзе-Софії раптово ввірвався в тиху гавань Ґеллерта та почав трясти його руку.

-Ґеллерт, – трохи невдоволено відповів хлопчик.

– А ти будеш грати з нами в хованки? Давай, чим більше учасників, тим краще! – в один голос вигукнули рудоволосі двійнята – веснянкуваті та задерикуваті на вигляд хлопчик та дівчинка, котрі несподівано вигулькнули з-за спини Хайнца.

– Будеш моїм кавалером на дитячому зимовому балу? Обіцяю тобі всі вальси, – низенька дівчинка з каштановим волоссям та лялькою в руках сіла біля Ґеллерта, мило кліпаючи блакитними очима.

Хлопчик закотив очі – він так мріяв побути наодинці зі своїми думками! А тепер ще й проводити час з цими маглівськими дітьми…

Побоювання Ґеллерта справдилися – спочатку вони просто гуляли густим садом, в якому то тут, то там вигулькували античні статуї та трояндові кущі. Але хвилин за 15 Хайнц запропонував влаштувати показ талантів у тій самій альтанці, в котрій намагався усамітнитися їх новий знайомий. Ґеллерт спохмурнів та забився в куток, поки двійнята – як виявилося їх звали Пауль та Аннелізе – вже співали красивими голосами якусь народну пісню.

-Знаєте, друзі мої, я можу показати вам дещо набагато цікавіше, – гучний голос Ґеллерта озвався саме в ту мить, коли рудоволосі брат з сестрою розкланялися скромній публіці. – Повірте, музика, фехтування, декламації і танці близько не стоять в порівнянні з цим… От дивіться, – на обличчі хлопчика з’явилися весела багатообіцяюча усмішка і він спрямував уважний погляд на найближчу статую Діани, трохи вигнувши брову.

Статуя раптом смикнулася, підняла руки…і почала обертатися в мовчазному танці.

Діти аж роти повідкривали від здивування, а Мартіна – та сама дівчинка, котра запрошувала Ґеллерта на бал – не зводила захопленого погляду з незвичайного нового компаньйона.

– Це ще не все, он бачите садового гномика зліва від альтанки? – самовдоволений голос юного австрійця вивів з заціпеніння маленьку компанію і змусив Хайнца закрити свого відкритого від здивування рота. – Погляньте на нього уважніше.

За кілька секунд гномик перетворився в кришталевого метелика, котрий завис у повітрі і переливався на сонці всіма кольорами веселки. Аннелізе кинулася ловити його, але в ту саму мить метелик знову став гномиком.

-ҐЕЛЛЕРТЕ! – гучний голос матері перелякав хлопчика так, що він кинувся до неї, навіть не попрощавшись зі своїми новими знайомими, яких він зумів так сильно вразити.

– Ґелліке, послухай мене, – Ґеорґіна нахилилася до сина, обхопивши тонкими білими руками його розчервоніле від бігу обличчя. – Те, що ти можеш робити, – про це ніхто не повинен знати. Будь ласка, не демонструй свої вміння при маглах.

– Матусю, але ж що може бути кращим за магію? Який маглівський талант може зрівнятися з тим, що можемо ми – чарівники? – не по роках доросла манера висловлюватися та ораторські здібності сина лякали Ґеорґіну, вона розуміла, що його потрібно дуже контролювати, а то наробить таких помилок, що може і світ здригнеться.

– Розумію, синку, але зрозумій і ти мене. Маглів більше, вони сильніші, тому ми мусимо приховувати свої вміння, щоб нас не розсекретили. А то нам загрожуватиме неабияка небезпека. Тому краще нікому не говори і не показуй того, що вмієш, добре, любий мій?

Ґеллерт мовчки кивнув, проте в його душі вирувало полум’я – чому? Навіщо ховатися? Магли не варті такої честі, щоб від них ховатися, вони обмежені та недалекі….Взяти хоча б його колишню класну даму – дурнішої магелки годі й шукати…Його думки перервали спішні слова матері, котра виправдовувалася перед Ільзе-Софією за те, що не зможе бути на вечері – виникла одна ситуація, котру потрібно владнати.

Красуня Ґізела, одягнута в прекрасну блакитну сукню, яка підкреслювала її фарфорову шкіру та шовковисте золотисте волосся, тільки зітхнула – вона так мріяла познайомитися з численною ріднею герцогині, поговорити з освіченими людьми, можливо зіграти їм на віолончелі – хто-зна, може вона б зустріла сьогодні ввечері майбутнього нареченого? Але потрібно було сідати в потяг та під протяжний гудок паротяга прощатися з Баварією.

▼Північна суворість або ласкаво просимо у Дурмстренг⬍

Минуло три роки. Ґізела вийшла заміж за офіцера. Його звали Карл Хоффман, він був високомірним, неввічливим та не надто приємним маглом – для Ґеллерта цього було достатньо, щоб зненавидіти зятя. Весілля відгуляли дуже гарно, Ґізела була красивішою за Венеру після ранкової купелі, але дуже швидко молода дружина стала в’янути, бліднути та худнути без жодної очевидної причини.

Ґеллерт отримав листа з Дурмстрензького Інституту і без жодних вагань та жалю вирішив – це те що треба! Він так про це мріяв! Він вчитиметься магії! Перед від’їздом на навчання хлопчик востаннє проглянув всі свої шкільні приладдя, куплені на Вайсекрін-штрассе разом з мамою та Бертлем, котрий допомагав йому носити важкі речі, та підручники, котрими він зачитувався останні місяці.

Коли першокласники, які прибули на Першу Урочисту Академію через спеціально організовані летиключі, підійшли до Інституту,минувши масивні чавунні ворота, то не могли приховати свого захоплення. Сам замок не був надто містким, радше вражав висотою – його темні шпилі, здавалося, пронизували небо. Над величезними вхідними дверима красувалася гігантська середньовічна розетка. Портик замку підтримували дві крилаті гаргульї, котрі непривітно стежили очима за новоприбулими. За будівлею виднілися кілька ошатних триповерхових флігелі з овальними вікнами в білих еркерах, а ще далі – велетенське озеро та височенні гори. Прямо перед замком знаходилися невелика двоповерхова вежа – це була бібліотека, зібрана впродовж століть.

-На деяких книгах в цій бібліотеці ще стоїть підпис самої засновниці Інституту – Неріди Волчанової, – майже прошепотів Ґеллерту якийсь темно-русявий хлопчик, котрий йшов біля нього. – До речі, мене звати Едмунд Краус, я чистокровний з Бремена.

– Ґеллерт, я напівкровний з Австрії, але матір родом з Баварії.

– А прізвище? – не вгавав новий знайомий.

-Маєр, але я не люблю своє прізвище. Дуже поширене серед чарівників, та і серед маглів теж. Батько казав, що у Дурмстрензі навчалося і навчаються багато тезок, це діти його далеких кузенів. От у мами прізвище красиве, хоч і маглівське. Ґріндельвальд… – замріяно протягнув хлопчик.

Діти підійшли до величезних дверей, котрі гостинно відчинилися самі по собі. Але зайти у них їм не дали – прямо перед майбутніми першокласниками на мармурових сходах явився високий чорнобородий чаклун в чорній мантії та червоному теплому плащі поверх неї. На його плечі сидів гордий лискучий ворон, котрий з цікавістю оглядав дітлахів.

-Вітаю вас, майбутні учні та учениці Інституту Дурмстренг. Вам випала велика честь – ви будете навчатися в закладі з великою історією та потужною програмою. Цілком можливо в майбутньому ви станете достойними випускниками і ваші портрети прикрасять нашу Залу Слави, – магічно підсилений голос чаклуна змусив замовкнути всіх новеньких. – Мене звати Амальріх фон Бардульф, я викладач Бойової Магії, – на цих словах кілька дітей ахнули. – Не виражайте своїх емоцій в такий спосіб, юні герри та фройляйн, Бойову Магію ви вивчатимете не раніше 2 півріччя 2 класу. Моє сьогоднішнє завдання – прослідкувати за вашим розподіленням по відділеннях. Тут все доволі просто. В Інституті Дурмстренг існує три відділення. В перше потрапляють найздібніші учні, в друге – помірних здібностей, в третє – найслабші. Не думайте, що якщо ви потрапили у 3 відділення, то ви автоматично стаєте ізгоями та посміховиськом. Ні! Ви теж можете показати себе з найкращого боку, стати нашою гордістю, відвідувати факультативи та проявляти свої таланти. Перед магією рівні всі. Ми не магли, котрі граються в дискримінації і ділять людей за різними критеріями. Прошу зайти за мною у Червону Залу, де пройде Урочиста Академія розподілення по відділеннях, настановча промова директора та ваша перша вечеря.

▼Церемонія Розподілення⬍

Діти рушили всередину, у великому фойє професор фон Бардульф раптом зупинився і обернувся до натовпу:

– Найважливіше, що ви маєте пам’ятати перед входом в Червону Залу – магія не терпить слабкості і лицемірства. Церемонія Розподілення відбувається закрито і без сторонніх очей. А тепер – за мною.

Чарівник тричі стукнув чарівною паличкою по величних дверях, як вони відчинилися і перед дітьми постала велична картина. Зала займала майже весь перший поверх та частинку другого, а всіх їх було тільки чотири. Бордові стіни прикрашали гобелени, дерев’яна різьба та затійлива ліпнина. Підлога устелена чорними килимами, в котрих, здавалося, могли загрузнути ноги. Зала була заповнена невеликими круглими столами, на кожному з яких горіла червона свічка в красивій підставці. Хоча в свічках потреби не було – освітлення зали було настільки сильним, що дехто аж замружився, притому, що не було видно ні свічок, ні ламп. Столики були оточені кріслами, оббитими якоюсь червоною тканиною. Ґеллерт запримітив, що за ними може вміститися 5-6 людей – не більше. Такі ж столики виднілися і вгорі – на другому поверсі Зали, куди вели гвинтові сходи і звідки мав би відкриватися прекрасний вигляд на це приміщення. З протилежного боку Зали виднівся дубовий підковоподібний стіл людей на 30, але зараз там сиділо тільки 2 персони.

-Директоре Уффельмане, дозвольте розпочати Церемонію Розподілення, – фон Бардульф підійшов до найбільшого столу та вклонився перед чоловіком років 40 з пишними темними вусами, одягнутого в розкішний чорний плащ.

-Дозволяю! Бйорне, принеси Колодязь Відділень, – гучний голос директора звернувся до ворона, котрий, слухняно каркнувши, полетів кудись вгору, а за кілька секунд пішов в піке з якоюсь округлою високою чашею в дзьобі.

Директор плеснув в долоні – і ось чаша вже стоїть та підлозі, утопаючи метровою ніжкою в м’якому килимі. Довкола чаші з’явилося якесь дивне зелене полум’я, яке відразу ж сформувало прямокутник. Дехто з дітей позадкував, а дехто і тихо зойкнув.

– Герри та фройляйн! Тепер кожен із вас підходить до Колодязю Відділень, кладе руку в Магічне Джерело і побачить у ньому номер свого відділення. Тоді ви підходите до будь-якого столика і сідаєте за нього. Колодязь зв’язаний з Альманахом Інституту і запис про ваше відділення з’явиться у ньому одразу ж. Завтра ви отримаєте мантії у нашої кастелянки фрау Клотильди, розклад з’явиться на ваших столиках після вечері. Також матимете час на ознайомлення з замком та територією. Післязавтра на кораблі прибудуть всі учні та учениці, з’являться викладачі і ви приступите до навчання. Все зрозуміло? – суворий голос фон Бардульфа змусив дітей кивнути. Кивнули і Ґеллерт з Едмундом.

Ворон Бйорн сів на краєчок чаші і доволі приязно каркнув. Діти зрозуміли, що це сигнал. Один за одним вони підходили до мерехтливого полум’я та занурювали руку в сріблясту рідину. Дехто не міг приховати свого переляку.

Надійшла черга Ґеллерта. Хлопчик метнувся крізь полум’я, швидко занурив руку…Минула секунда…Красива римська одиниця яскраво сяяла фіолетовим сяйвом. Ґеллерт задоволено попрямував до одного зі столиків, де вже сидів Едмунд, котрий потрапив у 2 відділення.

Коли з Розподіленням було закінчено, слово взяла молода жінка з каштановим волоссям та владним поглядом, котра сиділа по ліву ріку від директора:

-Вітаю вас, повноправні учні та учениці нашого Інституту! Мене звати фройляйн Елла-Зіґрід Хафнер. Я асистентка і відповідаю за порядок та дисципліну у Дурмстрензі. Прошу, візьміть ці Правила Учнів Інституту Дурмстренг, уважно прочитайте їх та закарбуйте в пам’яті – від них залежать ваші подальші успіхи та комфорт.

Вона махнула паличкою – і стосики шкіряних книжечок, котрі стояли перед нею, розлетілися по Залі і приземлилися прямо під рукою кожного новачка.

Ґеллерт відкрив книжечку і по білих сторінках забігали букви:

Я, Учень чи Учениця Дурмстрензького Інституту зобов’язуюся:

З гордістю носити почесне ім’я учня Дурмстренгу;

Навчатися та жити в стінах Інституту, пам’ятаючи про рівність всіх учнів, незалежно від статі, національності та матеріального стану;

Розвивати свої вміння та навчатися належно;

Зберігати таємницю розміщення Інституту;

Відмовитися від будь-якого насильства, котре не веде до вирішення питання;

Вимагати від себе більшого;

Слухати і слухатися своїх Наставників;

Щодня самовдосконалюватися в Магії.

На наступній сторінці містився перелік покарань та заохочень. На здивування Ґеллерта, учнів могли до крові побити самобійними різками, облити крижаним дощем з магічної хмарки, змусити стояти на колінах перед класом під дією заклинання часткового кам’яніння, на кілька днів позбавити голосу через «Сіленціо», змусити вимити дортуари без магії, застосувати сироватку правди та кинути в підвальний карцер. Заохочення, проте, були такими ж значними як і покарання. Відмінників та слухняних нагороджували магічними музичними шкатулками, бездонними сумками, бонбоньєрками з дорогими цукерками та рідкісними книгами. Наприкінці навчального року всі найкращі учні отримували красивий нагрудний знак з сріблястими стрічками, схожий на маглівський орден, але з гербом Дурмстренгу, увінчаним золотою короною, котра мінялася щохвилини на прізвище учня.

Директор Уффельман підійшов до трибуни, яка з’явилася перед ним за змахом палички:

– Першокласники та першокласниці! Інститут Дурмстренг дарує вам значні можливості. Не підведіть нас і будете достойно нагороджені. У протилежному випадку – що ж, ви самі все знаєте – наслідки можуть бути дуже поганими. Бажаю вам успіхів у навчанні та сміливості у підкоренні Магії.

Після цієї короткої промови в Залі явилося 13 вейл, котрі проспівали гімн Дурмстренгу. Тоді директор знову піднявся, махнув рукою – і в Зал зайшли ельфи-домовики зі сріблястими тацями, котрі парували та розповсюджували приємні аромати. Зголоднілі діти тут же накинулися на пишні страви.

Після ситної вечері фройляйн Хафнер відвела дітей до флігелів, в котрих були дортуари. На першому поверсі кожного флігелю містилися загальні вітальні та ванні кімнати. Як виявилося – кожна велика, добре освітлена спальня, була розрахована на 10 дітей, кожному з яких належало невелике ліжко і комодик з мініатюрним столиком для особистих речей, котрий був магічно збільшеним всередині і міг вмістити всі підручники, їжу та навіть чималий гардероб. Дортуар Ґеллерта знаходився на третьому поверсі одного із флігелів, у ньому був камін з різьбленими полицями та красивий еркер з величезним вікном, до котрого хлопчик тут же підбіг, щоб помилуватися повним місяцем та горами, котрі відбивалися в озері.

Годинник на найвищій вежі замку пробив десяту годину вечора і в спальні різко стало темно. Раз – і посередині кімнати вже стояла фройляйн Хафнер.

-Час сну, не забувайте, що завтра ранній підйом. У нас сувора дисципліна, – вона крутнулася на каблуках і вийшла з дортуару.

▼Початок навчального процесу і знайомство з новим домом⬍

Наступного ранку Ґеллерта розбудив оглушливий дзвінок. Була шоста ранку і слід було вставати. О пів на восьму всі новоспечені учні та учениці вже мали стояти попарно біля дверей флігеля та рушати у Червону Залу на сніданок – цю інформацію магічний дзвінок повторив тричі після сигналу пробудження. У фойє замку біля самісінького входу в Залу стояло самописне перо, котре записувало прізвище кожного учня, що заходив у це приміщення. Якщо виявилося, що хтось запізнився, то отримував покарання – наступного дня магічний дзвінок дзвонив на годину раніше для того відділення, у котрому був запізнілий. Винятком була тільки хвороба або персональний дозвіл когось з викладачів (а такий дозвіл, як пізніше з’ясували Ґеллерт з Едмундом, отримати було дуже непросто). На думку керівництва Дурмстренгу, таке покарання мало прививати відчуття колективної відповідальності.

Діти зайшли у Залу, де не було нікого, окрім них. Ельфи вже рознесли таці з запашною кавою, гарячим шоколадом, булочками з різними начинками, сирними нарізками та добре приперченою яєчнею. Коли діти вже збиралися приступити до трапези, у Залу зайшла фройляйн Хафнер.

-Герри та фройляйн, пам’ятайте, поки їмо – ми не спілкуємося, концентруємося тільки на їжі. Зараз ви поснідаєте і йдете у Гардеробну Залу – вона розміщена зліва по коридору від цієї Зали. Там ви отримаєте одяг. Опісля ми можете трохи поспілкуватися між собою та походити по території – але зверніть увагу, що заходити в гори заборонено, інакше будете покарані карцером. Обід рівно о другій, не забудьте, що ви завжди, наголошую – завжди маєте приходити попарно та рівними шеренгами рівно о другій. Інакше залишаєтеся без обіду, а якщо це повториться більше двох разів за місяць – покарання. Ах так – на уроки ви те маєте ходити рівними шеренгами і так само виходити з класу. Після обіду можете оглянути замок – є кілька класних кімнат, в котрих вам дозволять робити домашні завдання, тому що в дортуарних вітальнях може бракувати місця. Також ми можете піти у бібліотеку – це вежа при вході. Якщо комусь потрібно відправити сову додому – ви повідомляєте про це своєму Начальнику Відділення, а так як їх ще нема – то мені або професорові фон Бардульфу, пишете листа і берете одну із сов з нашого Совинаріуму – він знаходиться у найменшому флігелі.
Рівно о шостій у нас вечеря. Нагадую також, що сідати на ваші ліжка впродовж дня заборонено – для цього є крісла в вітальнях та у класних кімнатах. Ліжко має бути ідеально заправлене цілий день. Після вечері маєте трохи вільного часу, а рівно о 10 – час сну. Все зрозуміло? Ця ж інформація зараз з’явиться у ваших шкіряних записниках, щоб ви завжди пам’ятали наші правила, – закінчивши промову, вона повела підмальованою бровою та чіткою ходою вийшла з Зали.

-Видно, що тут все строго, не те що вдома, – Едмунд, котрий сів за один столик з Ґеллертом, зітхнув та надпив зі своєї чашки.

– Уяви як тут холодно буде зимою, – мовив Ґеллерт, надкушуючи булочку. – Але ми прийшли сюди, щоб стати повноцінними чарівниками, тому це лише зміцнить нас. До речі, забув вчора сказати, що я метаморфомаг, але можу міняти тільки колір волосся на кілька тонів, колір очей та форму носа, – він тут же хвалькувато продемонстрував свої вміння, якими неохоче користувався.

– Ого, а я дочекатися не можу занять з анімагії у четвертому класі, хочу перетворюватися в орла, – протягнув Едмунд, набиваючи рота яєчнею.

У Гардеробній Залі зачарована лінійка швидко виміряла кожного учня та ученицю і фрау Клотильда принесла усім два комплекти форми. До третього класу діти були змушені носити форму, пошиту в школі. Сіруваті сорочки з червоними манжетами, чорні штани та чорні куртки для хлопчиків, чорні приталені бавовняні сукні з червоним поясом для дівчаток (яких, на здивування Ґеллерта з Едмундом було дуже мало). У вихідні та святкові дні передбачалися бордові мантії, а взимку слід було одягати теплі пальта з утепленою червоною підкладкою. Весь верхній одяг мав нашивку з гербом Дурмстренга, тільки обрамлення щита відрізнялося кольором. У першого відділення воно було лазурним, у другого – сріблястим, а у третього – зеленим.

Решту часу до 2 години діти провели, гуляючи у красивому саду та біля озера, а після ситного обіду Ґеллерт вирішив піти у бібліотеку.

Книгозбірня вражала – стелажі були залиті сонцем, підвіконники вгиналися від чудернацьких рослин, що робило бібліотеку схожою на оранжерею. Проходи між етажерками та стелажами були абсолютно несподіваними і Ґеллерт спочатку навіть забув зворотню дорогу, блукаючи у нескінченному книжному королівстві, піднімаючись та спускаючись сходами. Він зрозумів – заради цієї бібліотеки вже було варто вступити до Дурмстренгу.

Після вечері хлопчик зайшов до дортуару. На столику лежав його розклад уроків. Завтра мало бути 2 заняття з Заклинань та Числомагія до обіду і 2 заняття з Зілль та Настійок після обіду.

-Чудово, дочекатися не можу початку занять, – посміхнувся Ґеллерт сам до себе.

До сну залишалося ще трохи часу, тому він вирішив взяти шкіряний записник, присісти у вітальні і уважно перечитати правила ще раз – адже вони стануть його режимом життя на наступні роки.

Учні та учениці Інституту Дурмстренг дотримуються даного розпорядку дня:

6:00 – підйом за магічним дзвінком.

7:30 – початок сніданку.

8:00 – початок занять.

13:00-14:00 – підготовка домашніх завдань.

14:00 – обід.

15:00 – післяобідні заняття.

17:00 – факультативи (починаючи з другого класу – дуельний клуб, давні руни та геральдика. Починаючи з четвертого класу – виманологія/блокологія та основи анімагії (останній – за бажанням учня).

18:00 – вечеря.

18:30 – 20:30 – підготовка домашніх завдань, квідичні тренування (для тих, хто грає в квідич)

20:30 – 21:30 – особистий час.

22:00 – час сну.

У вихідні та святкові дні розпорядок дня наступний:
7:00 – підйом за магічним дзвінком.

8:30 – початок сніданку.

9:00 – відвідування бібліотеки, догляд за рослинами або додаткові заняття з польотів (перші півроку – обов’язково, далі за бажанням, можна замінити квідичними тренуваннями).

10:30 – прогулянка.

12:30 – консультації з викладачами та старостами, покарання.

14:00 – обід.
15:00 – підготовка уроків.

18:00 – вечеря.
18:30 – особистий час.

23:00 – час сну.

-Отже, доведеться жити за дзвінком, – подумав Ґеллерт.

▼Таємниця Ґізели⬍

Незважаючи на шалене навантаження, доволі важкі предмети та щоденну муштру, перший рік минув доволі легко. Ґеллерт, завдяки своїм природнім здібностям, легко опановував всі предмети (у першому класі їх було 7, проте до кінця 5 класу їх назбирувалося аж 15 разом з обов’язковими факультативами): він вже трансфігурував подушечки для голок в паперовий літачок, доки більшість його однокласників билися над перетворенням наперстка в мініатюрну застібку. Хлопчик легко продирався через гущавину числомагії, впізнавав основні сузір’я, не боявся ніяких магічних істот, змушував предмети зависати високо в повітрі більше як на 10 хвилин та напам’ять цитував ключові магічні події Середньовіччя.

У будні дні часу на розмови з іншими дітьми майже не було – час був настільки розписаним, що його тільки і вистачало на постійні переходи з класу в клас та підготовки до уроків. Що характерно – у Дурмстрензі існувала семибальна система оцінювання, відділення не мали загальних балів, тому і не було конкуренції між відділеннями – існувала тільки жорстока конкуренція між самими учнями, котру заохочували вчителі.

Коли в перший навчальний день прибули всі діти та в вітальнях стало гамірно, староста першого відділення – високий австрієць-семикласник зі зухвалим виглядом зібрав першокласників.

-Вітаю вас, молодші друзі, з тим, що ви потрапили в відділення найсильніших учнів та учениць, – діти тихо принишкли в кріслах та затамували подих. – Пам’ятайте, що ви – особливі і пишайтеся цим. Не ганьбіть наш славний Інститут мерзенними витівками, коли бачите якісь порушення – одразу повідомляйте мені або фройляйн Хафнер. Попереджую відразу – буде нелегко, буде сувора дисципліна, але після проходження курсу ви побачите, що весь світ біля ваших ніг і що для чарівника немає нічого неможливого, а магли проти нас – як собаки проти ведмедів.

За перший рік навчання Ґеллерт зі здивуванням відзначив, що посередностей просто не існувало – всі діти були відмінниками або близькими до цього статусу. Тому дружба між дурмстренгцями зазвичай формувалася лише перед випуском, зазвичай ще й не між однолітками – а до того тільки заздрість та азарт, змагання за першість, змагання за нагороди, змагання за право краще володіти магією.

Життя під дзвінок та за чітким розкладом, життя під лінійку, життя під суворі голоси та часті окрики викладачів декого ламало – вже до кінця першого року навчання п’ятеро першокласників вирішили залишити Дурмстренг, але переважну більшість загартовувало. Ґеллерт отримав у подарунок нагрудний знак, ставши третім за успішністю серед першокласників та вирушив додому на літні вакації, поклявшись, що наступного року буде першим.

Корабель причалив до порту у Балтійському морі, а далі його чекала мама та паротяг до рідної Австрії.

-Донечко, щось трапилося? – стурбовано запитала Ґеорґіна за кілька днів, коли дочка гостювала в батьківському домі.

– Матусю, я раніше цього не говорила, але Карл….він знає, що я відьма, не могла ж я приховувати це від нього. Він викинув мою паличку, назвав мене диявольським плодом та вдарив кілька разів. Мені так важко без магії, я почуваюся так, ніби мені підрізали крила, – сумно мовила Ґізела.- Кінець моїм експериментам у зіллєварінні, у побуті набагато важче справлятися.

Ґеллерт, котрий пив шоколад за іншим кінцем столу, зневажливо пирхнув і прошепотів в адресу зятя щось абсолютно недостойне для дитини з пристойної родини.

– Ґелліке, розкажи мені про Дурмстренг, я ж відмовилася туди йти, які твої враження? – силувано усміхнулася молода жінка до молодшого брата.

-Ґізельхен, все чудесно, я полюбив навчання більше за цинамонові коржики і звик до зимового холоду, – хитрувато усміхнувся Ґеллерт. – Замок дуже красивий, хоча у ньому повно статуй і колон, а картин і різних цяцьок майже нема. А ще у замку є приховані класи – учнів близько семи сотень, тому іноді викладачі магічно розширюють приміщення. Дисципліна у нас залізна, уяви собі – за маленькі помилки в домашній роботі першо- та другокласників змушують переписати весь сувій пергаменту наново. І учні, обливаючись сльозами, мусять весь вихідний день витратити на таку кропітку роботу – два метри написаного за кілька хвилин переписати ж неможливо. Але це на добре, тому що нас змушують зробити краще, зробити досконало, бути сильнішими і достойнішими, – хлопчик підморгнув сестрі і накинувся на бретцелі.

Після цієї розмови Ґізела недовго сумувала, тому що за два місяці вже тримала на руках маленького Дітера. Її брат, котрий вже повернувся до Дурмстренгу, зі сміхом зазначив у листі, що дуже рано став дядьком, прислав у подарунок племіннику зачаровану карусель, котру йому допоміг змайструвати добрий викладач Заклинань – по колу бігали чарівні золотисті коні, а рухала їх чиста магія. Хоч листи перевірялися Керівниками Відділень на предмет чогось недостойного, а будь-які предмети, харчі чи подарунки – незалежно чи з боку учнів, чи з боку родичів – підлягали перевірці на відсутність проклять чи небезпеки, такий подарунок адміністрація не могла не пропустити.

▼Бунтар-вундеркінд чи майбутній злочинець?⬍

Йшов час, Ґеллерт, котрий ще влітку добряче готувався до нових випробовувань у навчанні, штудіююючи товстенні томи, котрі йому з особливого дозволу самого директора Уффельмана дозволили взяти з бібліотеки додому, за умови, що він законспектує основні тези та поділиться вивченим з професорами, почав розуміти, що йому стає нудно. У другому класі він вже міг безпроблемно здолати більшість четвертокласників. Тому хлопчик просто не знав куди себе подіти –він почав сперечатися з учителями, доказуючи свою правоту; демонстративно виходити з класу, коли йому було вже нецікаво, демонструвати свою майстерність наліво та направо, за що не раз до крові був покараний зачаклованими різками та закляттям закам’яніння.

Проте найкращим способом закрити його не в міру балакучого рота було закляття «Сіленціо» – Ґеллерт кипів від люті, але сказати нічого не міг, знав відповіді на запитання, але не міг це показати.

У другому класі з’явилося і те, що його неабияк тішило і стало захопленням на всі роки навчання – обов’язковий дуельний клуб Бойової Магії, котрий вважався факультативом, але єдиною відмінністю факультативів від звичайних уроків була відсутність домашніх завдань. Професор фон Бардульф пишався талановитими учнями, дарма, що після занять доводилося майже півкласу вести (а то і нести) у лазарет з глибокими порізами, кровотечами, синцями на півруки, а нерідко і з відкритими переломами. Для Дурмстренга це було нормальним станом речей, тому цілительки – мовчазна словачка фрау Бенешова і повненька шведка фрау Вікстрьом, просто зітхали, бачачи чергового скаліченого учня.

Одне заняття наприкінці третього року навчання запам’яталося Ґеллерту надовго. Професор фон Бардульф, як завжди, походжав по підвищенні для дуелей з вірним вороном Бйорном на плечі.

-Сьогодні ми інсценізуємо напад ворога на ваше житло. Вам потрібно показати вашу реакцію та ваше бажання захистити своє помешкання від вторгнення. Хто хоче побути захисником дому? Герр Маєр, може ви, у вас чудесні успіхи?

Ґеллерт з усмішкою переможця вийшов на поле бою. Його суперником став вайлуватий норвежець, імені котрого майже ніхто не знав, і у котрого, на думку хлопця, сили було більше ніж розуму.

Почалася дуель, суперники вдало ухилялися від заклять, незважаючи на те, що у норвежця з губи крапала кров, а юний Маєр зламав мізинець. В один з моментів суперник, забувши про магію, раптово стрибнув на Ґеллерта, придушивши його могутньою рукою до землі.

– Ґеллерте, покажи йому, завдай болю тому, хто знищив твій дім і завдав болю твоїм рідним! – гучний голос фон Бардульфа аж пронизував повітря. Крізь шум у вухах та з останніх сил Ґеллерт стиснув чарівну паличку:

-Круці…!!!

– Експеліармус!!! – професор роззброїв хлопця, не давши договорити жорстоке закляття. – Ґеллерте! Такі закляття заборонені!!! Я дозволяю тренуватися в опорі Круціатусу та Імперіо учням, котрим не менше 16!!! Тиждень в карцері від завтра!

-Але ж я блискуче зімпровізував, чи не так, професоре? – з усмішкою мовив Ґеллерт, поправляючи золотисті пасма та все ще віддихуючись.

– Послухайте мене, герр Маєр, у вас є потужний потенціал та блискучий розум, але начисто відсутнє почуття міри та такту. Ви так гонитеся за оцінками та ефектним образом, що забуваєте про все! Тиждень в темному карцері на хлібі та воді змусить вас подумати про все і прийняти правильне рішення!

Ґеллерт знизав плечима, ще раз посміхнувся та мовчки вийшов у коридор. На нього вже чекали похмурі двометрові карликові тролі-вартові, котрі мали відвести хлопця у карцер. Нічого страшного, він вже пережив повний комплект фізичних та моральних покарань, котрі різко контрастували з його славою одного із найкращих учнів. Переживе і карцер.

▼Тітонька Батильда та благо маглів⬍

1898 рік став доленосним та у житті родини Маєрів. Ґеллерт блискуче здав всі 15 іспитів, незважаючи на те, що весь останній рік доводилося щодня проводити за книгами та пергаментами понад 8-10 годин – без свят і вихідних. Його природній розум, харизма, почуття гумору та здатність схоплювати все на льоту підкупали навіть найстрогіших вчителів, котрі іноді забували про покарання за його довгий язик і зухвалий характер. Правда перед іспитами йому знову довелося три дні посидіти в карцері – на занятті з Заклинань він не розрахував сили у застосуванні Руйнівних Чар і банальною дитячою Бомбардою Максіма розніс декоративну колону.

Коли він приїхав додому на літо, Густав з Ґеорґіною сильно здивувалися – як же син виріс! Замість неслухняного домашнього хлопчика перед ними стояв неймовірно красивий юнак з виразними блакитними очима, золотистим волоссям, котре плавними хвилями доходило до коміру чорного плаща, та холодно-насмішливим виразом обличчя.

– Матусю, батьку, я щойно подав заяву в управі про зміну прізвища. В Дурмстрензі це також знають,оскільки я ще рік тому почав використовувати фамільне ім’я моїх маглівських родичів, – незвично дорослим голосом мовив Ґеллерт. Він витримав театральну паузу, насолодившись здивуванням на обличчі Густава та продовжив. – Прізвище Маєр надто банальне, пробачте, батьку, але у нас в Дурмстрензі його носять близько десятка учнів та учениць і більшість з них – мої двоюрідні брати та сестри. Тому я вирішив взяти прізвище матері і відтепер я – Ґеллерт Ґріндельвальд, – Густав Маєр вже збирався вибухнути гнівом, але вчасно стримався. – Не суперечте мені, я маю право приймати такі рішення. Маєрів у магічному світі багато, а Ґріндельвальд такий один. Тим більше матусине прізвище дуже красиво звучить разом з моїм іменем, – завершив він міні-промову з легкою усмішкою та плавним злетом брів догори.

Батьки вже не могли нічого заперечити, тому що з вітальні прозвучав високий голос:

– Ґеорґіно, дорогенька, це твій син вже приїхав? – слідом за цими словами у передпокої з’явилася маленька на зріст жіночка з темно-каштановим волоссям, закрученим у вузол та дивними очима – здавалося вони були сріблястими. Жіночка на диво спритно підбігла до юнака та потиснула його руку.

-Ти мене, напевно, не знаєш, любий, я Батильда Беґшот з Англії – рідна сестра твоєї бабусі. Бачила тебе ще немовлятком, а тепер ти вже такий красень! Зараз маю трохи часу, то і вирішила навідати рідню, – в голосі Батильди чувся легкий акцент, проте вона добре володіла німецькою, яка, власне, і була її першою мовою. – Можеш називати мене тітонькою Батті – я не ображуся.

-Радий знайомству, тітонько Батті. До речі, я непогано володію англійською мовою, вивчав майже самотужки, – хитрувато посміхнувся племінник.

-Який же ти розумник, так приємно бачити молодих людей, котрі цікавляться чимось важливішим за розваги та марнування грошей, – хихикнула Батильда. – Я планую побути у вас до початку вересня – хочу відвідати Магоконференцію з тезами моєї нової роботи про Вплив Гоблінського Повстання 1521 року на відносини Англії та Франції. А коли твоя сестра приїде?

– Ґізела у нас дуже рідко буває, у них з чоловіком великий дім і одна покоївка, котра приходить двічі на тиждень, тому дочка мусить стежити за будинком і дитиною, – трохи відвівши погляд, мовила Ґеорґіна. – Її потяг прибуде ввечері, сину, може зустрінеш сестру з племінником?

– Ґізельхен, цей мерзотник і досі не дозволяє тобі застосовувати чари? – мовив Ґеллерт замість привітання, відкашлюючись від насиченого диму паротяга та хапаючи саквояж своєї худенької та змарнілої сестри.

– Ні, я вже й забула, коли востаннє щось робила з допомогою магії. Будь ласка, Ґелліке, не вживай таких слів у моїй присутності! – Ґізела різко змінилася в обличчі. – А Дітер, – вона підштовхнула повненького хлопчика вперед, – напевно сквиб. В його віці майже у всіх дітей вже були хоч якісь прояви магії. Звичайно, щоб точно сказати варто зачекати до його семи років, але думаю, що кров Карла не залишає шансів на магічні здібності, таких категорично анти магічних людей я ніколи не бачила, – сумно усміхнулася сестра.

Ґеллерт мовчки крокував пероном. Звідусюди линули голоси пасажирів, але хлопець не хотів їх слухати. Яка прикрість, яке розчарування! Його племінник сквиб, сестрі забороняють чаклувати і вона це терпить, а зять – мерзенний маглівський тиран.

-На твоєму місці, Ґізельхен, я б застосував безпаличковий Петрифікус Тоталус і Конфундус. Надовго, щоб твій чоловік знав як над тобою знущатися. Тоді купив би чарівну паличку на Вайсекрін-штрассе і щодня показував би Карлу де його місце, – різко випалив Ґеллерт вже біля дому.

– Ґелліке, я не володію чарами без палички, вони вимагають страшенної концентрації та відбирають багато енергії, – зітхнула сестра, проте з її тону було зрозуміло – такий варіант їй би сподобався.

Літні канікули минали напрочуд насичено. Тітонька Батті розповідала Ґеллерту про свої найновіші дослідження, зауважуючи, що такого юного вдячного слухача годі й шукати. Жінка була дуже розсіяною та дивакуватою, але на думку племінника, це надавало їй особливого шарму. Маєри вирішили повести тітку та сина в Віденську оперу та в усі модні театри, проте Ґеллерт постійно демонстрував апатію – не такого він хотів від канікул.

– Шорше, я вдячна тобі за гостинність, але Конференція вже пройшла і я маю вертатися в Англію – описувати враження в новій книзі. Все таки кодекс використання летиключів не дозволяє більше однієї закордонної подорожі в рік.

– Що означає «кодекс використання летиключів»? – Ґеллерт відірвався від товстенного фоліанту і запитально глянув на тітку, котра з допомогою Бертля пакувала сувої пергаменту.

– Хлопчику мій, летиключ можна використовувати тільки 3 рази на рік і з них лише раз можна організувати закордонну подорож – туди і назад. За цим слідкує спеціальна Легальна Листівка Летиключів, котру кожен повнолітній чарівник може оформити в Міністерстві. В Листівці вказана інструкція для виготовлення летиключа і після кожного використання на ній автоматично з’являється золота помітка у вигляді крил. Якщо ти використав 3 подорожі на рік – летиключ більше не активується. В більшості європейських країн саме так, – пояснила Батильда.

– А так як камінна мережа та явлення діє тільки до 100 км і тільки там де є камін або ти раніше був, мітли не всі люблять і ефектно та швидко літати на них не всі можуть, то виходить, що доводиться довгі години і навіть дні нудитися в тісному потязі чи пароплаві разом з галасливими і низькосортними маглами, – закотив очі Ґеллерт.

– Синку, не називай так маглів! – обурилася тітонька. – Вони теж люди, тільки трохи інші, і достойні поваги! А обмеження щодо дальніх переміщень – це вимушений крок нашої спільноти з метою запобігти зловживанням та попередити злочинність!
Ґеллерт тільки зітхнув. От якби ж він став міністром магії Австро-Угорщини або Німеччини! Він би доказав, що чари не можна обмежувати, кожен маг має використовувати весь свій потенціал і бути вінцем природи. А магли…Що ж, магли будуть підпорядковуватися чарівникам і грати за їхніми правилами…

– Ґеллерте, хлопчику, – тітонька Батті відволікла хлопця від його мрій. Може ти відвідаєш мене якось, я живу в Ґодриковій долині – селі з давньою та славною магічною історією. Впевнена, твоя дослідницька, спрагла до знань натура знайде там багато цікавого. В нас у селі жив перший коваль, котрий викував золотий снич, жили визначні дослідники магічних істот та явищ, а на кладовищі похований навіть сам Ігнотус Певерелл, той самий з трьох братів зі знаменитої казки.

Ґеллерт аж впустив книгу з рук. Сам Ігнотус Певерелл…А може в цьому селі можна знайти і сліди знаменитої Бузинової Палички? З такою паличкою будь-які амбітні плани стануть легкою реальністю…

Батильда вирушила за покупками, а Ґеллерт підняв книгу і стрімголов кинувся нагору. Розмови з тіткою Батті начебто нарешті запустили в його голові якийсь годинниковий механізм і привели його ідеї до логічного пояснення. Він сів у зручний фотель з темної шкіри і взявся гарячково гортати сторінки.

Ось вона! Детальна історія про Смертельні Реліквії. Вони десь точно є, про це навіть мимохідь згадували професори. Тільки дурні можуть вважати цю історію казкою, але Ґеллерт Ґріндельвальд розумний і обов’язково натрапить на слід Реліквій, а особливо на слід могутньої палички. Як застосовувати Воскрешальний Камінь – ще потрібно подумати, мертвяки його не цікавили. А Мантію-Невидимку можна замовити у майстра – для чого витрачати час на пошуки наймогутнішого екземпляру, Ґеллерт не збирався ні від кого ховатися, його таланти та персона мають бути на виду, мають змушувати чарівників підтримувати його, а маглів – підкорятися. Зрештою – це для їхнього ж блага.

Яка вдала фраза… Ґеллерт схопив перо, посміхнувся і красивими сріблястими літерами вивів на чорному форзаці книги «панування для блага маглів». Йому було все одно, що він зіпсував красивий лискучий фоліант про загадкові напівлегендарні магічні артефакти, загублені в невблаганному плині часу. Зрештою це навіть і не його книга, він вкрав її з шухляди в кабінеті Кармілли Бретіану – викладачки Основ Темних Мистецтв і Керівнички першого відділення. Висока брюнетка з криваво-червоними губами мала звичку носити довгі закриті чорні сукні та масивні прикраси, говорити дуже низьким голосом і залишати книги і сувеніри в шухлядах робочого столу.

-Карміллі ця книга навряд чи потрібна, в бібліотеці такої нема, а мені вона її не дасть почитати, – тихо мовив сам до себе Ґеллерт кілька місяців тому, коли ця книга з шухляди професорки опинилася в його власній маленькій бібліотеці і про це ніхто не дізнався. Зрештою книга наштовхнула його на ідею пошуку чогось більшого, чогось загубленого, але певний час ці думки були ефемерними та чисто гіпотетичними. Але зараз він отримав знак опори.

Якщо хочеш розплутати ланцюжок – доберися до відправної точки. А відправна точка – у тому селі з дивною назвою десь на південному заході Англії.

▼Рицарі та дами Круглого Столу і гра на грані⬍

Ці думки крутилися в голові хлопця наступні кілька днів, але тут прийшов і йому час пакувати речі і відправлятися на кораблі у Дурмстренг. Цей рік обіцяв бути значно легшим – посилені курси зілль та настійок, геральдики, виманології/блокології, Історії Магії, нумерології, гербалогії та магозоології закінчилися. Проте з’являлися і нові предмети та факультативи, такі як артефакторика, основи магічної політології і права та Історія взаємодії з маглами.

Ґеллерт окинув оком свої спогади про 5 років в Дурмстрензі. В його кімнаті на етажерці стояла коробочка з нагороджувальними нагрудними знаками – 5 красивих зачарованих вигадливих знаків за 5 років навчання. На підвіконник він поклав магічну музичну шкатулку, котра грала красиві вальси, але Ґеллерт не особливо цікавився музикою. Ця шкатулка нагадувала йому про перемогу у геральдичній вікторині. З собою він брав тільки один подарунок – бездонну сумку, котру ворон Бйорн приніс йому у дзьобі прямо у дортуар за дорученням фон Бардульфа після особливо вдалої серії імпровізацій у клубі Бойової Магії. Ґеллерт прекрасно розумів, що професори Дурмстренгу використовують такі сильні покарання і демонстративні заохочення, щоб загартовувати характер учнів та учениць, змушувати їх хотіти більшого, а не радіти малому і посилювати суперництво.

-Що ж, вітаю вас, професори, вам це вдалося, – Ґеллерт криво посміхнувся сам до себе і спустився в передпокій.

Червона Зала зустріла прибулих своїм звичним пафосом, прохолодним повітрям та готичною атмосферою. Ґеллерт піднявся вузькими сходами на другий поверх Зали і сів за улюблений столик, де вже сиділи троє юнаків, з якими у нього були доволі приязні стосунки.

-Вітаю вас, дурмстренгці, в стінах нашої альма-матер! – Ґеллерт зі сміхом потиснув руку кожному і з розгону сів на вільний стілець.

– Ґріндельвальде, будь ласка, не починай цих своїх рефлексій, а то зараз прийде Елла- Зіґрід і ти отримаєш «Сіленціо» в перший же день, – високий повнуватий юнак в окулярах та з густим каштановим волоссям невдоволено закотив очі.

-Маріане, я вдячний, що ти так турбуєшся за мою репутацію, але як семикласнику і старості першого відділення, тобі б більше личило піклуватися про поведінку малюків. До того ж – я отримав більше Сіленціо, ніж все перше відділення. Разом взяте, – відповів Ґеллерт з усмішкою, невинно і награно кліпаючи очима з довгими віями.

Маріан Душек, відповідальний і працелюбний напівкровний пражанин, тільки зітхнув – він був найстаршим за столом, цього року його призначили старостою і юнак вважав своїм обов’язком стримувати недостойну поведінку свого відділення.

– Ґеллерте, дуже радий тебе бачити, сідай швиденько за стіл, а то я зараз з’їм всі ванільні коржики, – Едмунд Краус, єдиний представник другого відділення за столиком і єдиний, кого Ґеллерт знав ще з першого року навчання, посміхнувся і знову кинувся набивати рот випічкою. Понурий Вітольд Ожеховський – п’ятикласник з Кракова, котрий більше любив бувати на мітлі в повітрі, ніж на землі біля ровесників, запізніло кивнув Ґеллерту і сперся на стіл.

-Вітольде, дорогенький, ти що не спав цілу ніч? Ну нічого, готуйся, що весь рік будеш не спати – 5 клас, іспити все таки, – з єхидною посмішкою протягнув його візаві. – О, а де наші дами, чому вони не за цим столиком? – Ґеллерт так різко зірвався на ноги, що аж перевернув келих вина Едмунда і змусив Маріана ще раз закотити очі.

Відповідь на своє питання він отримав відразу. До них крокували дві дівчинки, котрі зазвичай ділили з ними один столик у Червоній Залі. Висока і повненька угорка Чілла Йонаш, котра вчилася разом з Маріаном, та низенька худенька брюнетка котру звали Дзвенимира Стафійчук – миловидна галичанка, онучка карпатської мольфарки. Дзвенимира, або ж як вона завжди відрекомендовувалася – Дзвінка, була наймолодшою в їхній приятельській компанії – у червні Вітольд, побачивши як ця дитина, котрій ще не було 14, ухиляється від заклять та блокує складні чари, запросив її сідати за їхній столик під час прийомів їжі. На «мові дурмстренгців» це означало запрошення до спілкування і визнання.

Ґеллерт кинувся до дівчат, галантно поцілував кожній руку і відсунув їм крісла.

-Маріане, я на сьогоднішній вечір заберу в тебе лаври лідера цієї маленької команди. Отже, рицарі та дами нашого Круглого Столу, я вітаю всіх з 1898-1899 навчальним роком. Хай цей рік подарує нам тільки хороші спогади та правильні знання. Хай всі злі професори подобріють, а добрі – не здуріють! Віват, Дурмстренг! – Ґеллерт театрально підняв келих вина і залпом осушив його до дна. На Віват потрійним вигуком йому не відповіли – ніхто не хотів заробити покарання за шум в Залі.

-А що сталося, що Ґуннар Ґріммсон більше не сидить разом з нами? Він же блискуче здав П’ятикласні Іспити і був гордістю першого відділення, – Едмунд, котрий закінчив з трапезою раніше за інших, запитально зиркнув на приятелів.

– О, Едмунде, а ти прокинувся ще пізніше за Вітольда? Не згадуй цього Ґуннара, він ідіот – вирішив, що є достойніші компаньйони і тепер уникає нашого товариства. Але на заміну йому ми отримали Дзвінку. Пам’ятаєш, Едмунде, як мене минулої зими висікли різками? Це, до речі, був останній раз, коли мене карали таким дитячим способом, – реготнув Ґеллерт. – Так от, відкриваю причину покарання. Ми з Ґуннаром посперечалися і я розбив йому носа. Просто, без магії. Цей високомірний хлопчисько вважає, що я забагато собі дозволяю і ходжу по тонкій кризі, а я вважаю, що він занадто лізе зі шкіри, щоб видаватися кращим, ніж він є насправді. – Ґеллерт глянув вниз, де за одним із столиків сидів його однокласник-конкурент – племінник відомого шведського аврора – разом з болгарином Борисом Каркаровим та ще кількома малоприємними особистостями. – Хай спілкується з ким хоче, коли я стану міністром магії, то він буде в мене на побігеньках, – хлопець показав непристойного жеста кудись униз, від чого дівчата зойкнули, а Маріан стомленим важким поглядом глянув на норовливого друга.

До кінця Святкової Вечері залишалося 10 хвилин. Чілла з Дзвінкою розповідали про фасони суконь, котрі вони планували одягнути на Різдвяний Бал, Вітольд стурбовано розпитував балакучого Едмунда про те, що чекає його на іспитах, а Маріан почав дрімати – тихий гул голосів змушував його занурюватися в сон.

Ґеллерту стало нудно, тому він витягнув сигарету з кишені і припалив її від свічки, котра незмінно горіла по центру стола.

Жаль, що не можна запалити паличкою, щоб всі були здивовані. Учням строго-настрого заборонялося користуватися магією за межами класних кімнат. У випадку необхідності, наприклад, щось зремонтувати з допомогою Репаро, слід було звернутися до когось із професорів за письмовим дозволом – це тренувало дисципліну і слухнянність та виховувало відповідальність за використання магії.

Одного разу на третьому році навчання Ґеллерт застосував зігрівальні чари без дозволу – йому було холодно після прогулянки вздовж озера, аж у пальцях поколювало від морозу. Фройляйн Хафнер тоді його спіймала і дала випити теплу прозору рідину просто у вітальні першого відділення, а тоді стала розпитувати про те, чому він чаклував без дозволу. Хлопчик, котрий вдячно випив напій, щиро розповів, що сильно замерз і хотів зігрітися, але вирішив навмисне не повідомляти про таку дрібницю, а то б перетворився в крижинку доки б дійшов до замку, щоб хтось з викладачів дав йому дозвіл на використання магії за межами класу. Фройлян Хафнер тоді самовдоволено гмикнула, а Ґеллерт не розумів, чому йому так занизили оцінки за зимовий семестр.

Тільки сьогодні, затягуючись димом, він згадав цей випадок і зрозумів, що його напоїли сироваткою правди. Значить потрібно тренувати волю і вміти опиратися таким пасткам. Хлопець вирішив – зараз він прийде в дортуар і запише в шкіряний записник пунктик про необхідність навчитися чинити опір сироватці правди – а хто ж знає, що його чекає в майбутньому? Треба завжди бути пильним.

Ґеллерт задумливо виходив з Зали, коли раптом відчув на передпліччі чиюсь міцну долоню.

-Герр Ґріндельвальд, за нестриманий язик та куріння в Червоній Залі –місяць в карцері! – Елла- Зіґрід Хафнер тримала його руку як у лещатах.

-Фройляйн Хафнер, я сподіваюся, що ви дозволите мені взяти з собою підручники – негоже пасти задніх у навчанні. А з новими предметами я постараюся сам розібратися – не маленький вже, – Ґеллерт вирвав руку і вклонився перед асистенткою з ввічливою посмішкою. – Можете книги відправити з тролями, а я піду в карцер сам, – хлопець розвернувся і попрямував в підвал. В карцер.

Елла- Зіґрід скипіла від злості, поправивши густе волосся у елегантному вузлі. Цей хлопець – гордість і головний біль в одному екземплярі. От взяти Ґуннара Ґріммсона – такі ж прекрасні відмітки, такі ж блискучі відповіді на уроках, котрі змушували аплодувати, такі ж нагороди за успіхи. Але за ним не числилося жодного порушення в Рапортичці Інституту, в той час як Ґеллерт Ґріндельвальд (раніше Маєр) заслужив три сторінки записів. Одного разу цей хлопець дограється і його розум з харизмою не витримають натиску нестриманості та авантюризму.

Анон · 2025-06-29 11:41:17

P.S. Маленький принц

▼Нові відтінки темних мистецтв⬍

За місяць блідий і схудлий Ґеллерт з’явився в Червоній Залі з незмінною посмішкою на обличчі.

-Друже, ми так хвилювалися за тебе, з тобою все гаразд? – Едмунд, котрий не вирізнявся особливою тактичністю, кинувся на однокласника з розгорнутими обіймами.

-Все просто прекрасно, шановне товариство, тільки тепер я маю вічну позначку від Елли- Зіґрід, – хлопець підкотив червоний манжет і показав масивні фіолетові синці на білому як молоко передпліччі. Дзвінка аж ахнула, а Едмунд стис губи. – Клянуся вам, ця демонічна жінка щодня п’є зміцнювальну настійку з хвостів молодих флоберв’яків, а інакше звідки в неї така сила? Маріане, будь другом, передай мені піднос з булочками. Я вмираю від голоду.

-Обережно, Ґеллерте, ти жив впроголодь цілий місяць, не можна накидатися на їжу, візьми краще вівсяну кашу! – Чілла, котра любила уявляти себе у ролі «мами команди», застерегла хлопця.

– Ґеллерт Ґріндельвальд не боїться проблем зі шлунком, – засміявся хлопець, поправивши густе золотисте волосся, – але ти маєш рацію. Хочу повідомити вам прекрасну новину – скоро я стану дядьком вдруге, моя старша сестра прислала листа.

-Я теж маю чудову новину, – прокашлявся Вітольд, – після закінчення Дурмстренгу мене беруть запасним відбивачем в «Краківські Комети». Три дні тому прийшов лист від президента клубу, котрий неодноразово бачив мою квідичну техніку. А за кілька років я точно буду в основному складі, – Вітольд широко посміхнувся, що траплялося з ним нечасто.

-Це нічого, що ти тільки у п’ятому класі, а Інститут закінчиш лише після сьомого? За цей час може багато чого змінитися, – скептично мовив Маріан.

– Все вирішено з директором Уффельманом. Я здаю П’ятикласні Іспити, це вже є базова освіта, і залишаю Дурмстренг наступного червня, – посміхнувся Вітольд.

-Щастить тобі, ти вийдеш з цих стін раніше за мене, – зітхнув Ґеллерт, піднявши очі над чашечкою кави.

Першим заняттям після звільнення Ґеллерта з полону карцеру були Основи Темних Мистецтв з Карміллою Бретіану. Ці уроки були особливими – заняття, починаючи з шостого класу, проводилися лише раз в місяць і тривали весь день. Перше відділення рівними шеренгами зайшло в просторий темний кабінет, у якому вже сиділа вчителька, безкровне, проте витончене обличчя котрої підкреслювала чорна сукня, чорний манікюр та бордові губи.

-О, до нас приєднався герр Ґріндельвальд. Чудово-чудово, бо ми якраз починаємо вивчати дуже цікаву тему. Ви вже вмієте створювати ховчика, приручувати ґринділа як домашню тварину, розпізнавати вовкулак в натовпі, виганяти полтергейста, змушувати сфінкса задавати загадки вашим ворогам, заманювати мантикору медовими коржиками, просоченими настійкою гурдикореня, і використовувати її жало для підсилення багаторічного ефекту зілль, тому ми переходимо на новий рівень, – – професорка махнула чарівною паличкою і на дошці з’явився напис: «Спілкування з дементорами». Отже, хто із вас нагадає нам про дементорів і їхні повадки? Герр Ґріндельвальд, проінформуйте нас, як і завжди.

-Дементори – це сліпі сірі триметрові істоти, які харчуються людськими, переважно позитивними, емоціями. Пересуваються шляхом польотів над землею, водяться майже всюди, окрім екваторіальної зони. Вважається, що з ними неможливо домовитися чи змусити їх щось зробити. В особливих випадках, якщо надається така можливість, дементор висмоктує душу людини, примикаючи своїм зогнилим ротом до рота жертви (звідси з’явилася назва «поцілунок дементора»). Людина після цього перестає існувати як розумна істота, залишаючись формально живою, поки живе її тіло. Поцілунок дементора вважається найстрашнішим видом страти, покаранням, котре гірше за фізичну смерть; наскільки мені відомо, в Британії дементори стережуть магічну в’язницю, ці острівні жителі завжди відставали від континентальних в плані чар. Прогнати дементора можна закляттям «Експекто Патронум», котре ми проходили торік у рамках курсу Заклинань. На щастя, дементори – це доволі рідкісні створіння і шанси натрапити на них, просто йдучи по вулиці, близькі 0,5 відсотків, – Ґеллерт усміхнувся, відкинув волосся з обличчя і сів за парту.

-Ґеллерте, як завжди прекрасно, шість балів, один не додаю за коментар в сторону магічної Великобританії, тому що ще невідомо хто має рацію. Твердження щодо неможливості спілкування з дементорами є дуже поширеним, проте помилковим, – професорка Бретіану накинула мереживну чорну шаль на плечі і продовжила, – на моїй батьківщині, у Румунії, дементори водяться у Карпатах і в деяких закинутих замках – у мене в шухляді є карта з позначками цих замків. Бувало, що маглівські діти бігали гратися в напівзруйнований палац серед гірського лісу, а потім їх знаходили мертвими без видимих пошкоджень та слідів насильства, але зі слідами невимовного жаху на обличчі. Маглівська поліція нічого не говорила у відповідь, приховуючи такі нечасті, але моторошні випадки від зайвих вух. Якщо пощастило – вони поверталися німими, втрачали інтерес до життя і назавжди залишалися замкнутими та напівбожевільними. Але це магли, нижча каста. А ми з вами повинні знати як можна домовитися з дементорами.

Вчителька піднялася з крісла і повільно пройшлася по класу.

-Для цього ви просто за допомогою блокології закриваєте ваш мозок, концентруєтеся на вашому питанні і виконуєте закляття Імперіо. Без палички. Саме в такому порядку. Це непросто, але результат того вартий. Відповіді на ваші питання будуть просто транслюватися в ваш мозок, а так як дементори здатні подорожувати, здатні висмоктувати позитивні емоції, то після спілкування з цими створіннями ви зможете дізнатися багато цікавого і пережити ілюзію позитивних емоцій, котрі були висмоктані з інших. А наступного семестру я вас навчу як позбавити дементора енергії, котру він відібрав в інших.

І ще ми розглянемо цього року інферіїїв. Ви дізнаєтеся як можна створити свого інферія, як за ним доглядати і як він може вам послужити. Правда це буде чисто теоретична частина, тому що у 1844 році після невдалих дослідів Бонавентури Кроулі некромантика під забороною на всій континентальній Європі і для таких досліджень необхідно отримати спеціальний дозвіл. Скажу вам відверто, що легше створити посилений часоворот і запитати в Харфанга Мантера про обставини смерті Неріди Волчанової, ніж отримати такий дозвіл.

Учні та учениці, спочатку без дементорів, стали тренуватися в закритті мозку-концентрації на питанні-безпаличковому Імперіо. Виявилося, що це дуже складно, особливо в такій послідовності, до кінця довжелезних занять ніхто навіть навіть не дійшов до третього етапу, одна дівчина аж втратила свідомість, а в кількох учнів сильно розболілася голова, і фрау Бенешова швиденько явилася з Тонізуючої настійкою з екстрактом македонської смоківниці.

Після занять Ґеллерт, вже сидячи в вітальні свого флігелю, подумав, що нарешті навчання стає цікавішим і дійсно складним. Він завжди любив Основи Темних Мистецтв, тому що тільки в Дурмстрензі їх вивчали поглиблено. Хлопець знав, що в Гоґвортсі та Бобатоні – інших потужних європейських магічних школах – вчать захищатися від загадкових темномагічних проявів, але не вчать їх підкоряти собі та розуміти їхню сутність.

Він так заглибився в роздуми про нові горизонти, що навіть не помітив як Ґуннар Ґріммсон вже близько півгодини стежить за кожним його рухом і час від часу загадково посміхається…

▼Метелики завжди згоряють у полум’ї⬍

Пройшло близько трьох місяців. Навчання для шестикласників дійсно стало цікавішим та менш напруженим. Ґеллерт навіть не заробив жодного покарання – ні Сіленціо, ні закам’яніння, не говорячи вже про карцер. Здавалося, що він став більш серйозним і врівноваженішим.

Але один випадок незадовго до Різдва змінив все його життя.

Одного вівторкового вечора розпочалося заняття Бойової Магії, професор фон Бардульф, як завжди з вірним вороном Бйорном на плечі, міряв кроками бойову арену і оголошував тематику уроку.

-Сьогодні ми відпрацьовуватимемо надзвичайно потужне заклинання, котрим важко керувати і котре ви теоретично проходили на уроці Заклинань … Зложар, – класом пронісся здивований шепіт з нотками переляку. – Не дивуйтеся, герри і фройляйн, Зложар буває трьох видів. З ціллю безпеки ми з вами потренуємося тільки на першому типі, котрий досягає в висоту лише до 2 метрів, має обмежений радіус дії, набуває ящикоподібної форми та легко ліквідується контрзакляттям. Всі, хто спостерігатиме, прошу відійти до протилежного кінця класної кімнати. Хто хоче спробувати вичаклувати і нейтралізувати Зложар? Може ви, герре Ґріммсоне, підете першим? Не бажаєте зараз? Як щодо герра Ґріндельвальда?

-Я хочу спробувати першим, – Ґеллерт відкинув з чола неслухняні пасма і майже вибіг на фіолетову доріжку.

-Чудово, хлопче, ваша жага до експериментів завжди мене радувала, незважаючи на ваші помилки. Що ж, формулу і контрзакляття ми з вами повторили. Пам’ятайте про чіткість заклинання і правильні рухи паличкою, уявіть, що ви на війні і нищите суперника Вперед!

Запанувала тиша, хлопцеві здавалося, що він чує як стугонить кров в його жилах, поки він концентрувався на заклинанні. Секунд за 20 він все таки вигукнув заклинання, направивши паличку високо вгору та злегка на північний схід. І завмер від жаху.

На протилежному боці кімнати з’явилося щось незбагненне і моторошне. Височенне полум’я з оглушливим ревом метнулося до стелі, загрозливо загуділо і сплелося в якихось змієподібних чудовиськ. Від його жару у Ґеллерт а аж виступив рясний піт на чолі, хоч він стояв доволі далеко. З протилежного боку класу почулися нажахані крики. Полум’я охопило книжкові стелажі, здавалося, що ці вогненні змії та дракони мають очі, визначають ціль і зараз накинуться на всіх присутніх своїми пащеками і знищать весь замок.

Ґеллерт ще встиг побачити як професор фон Бардульф збиває його з ніг і надзвичайно довгим заклинанням нейтралізує Зложар найвищого рівня небезпеки. Хлопець вдарився головою об заспокійливо-прохолодну підлогу, почувши як паличка відлетіла кудись далеко, і провалився у пітьму. Вперше у житті.

Отямився він хвилин за 15 вже у лазареті. Над ним стояли збентежені фрау Бенешова і фрау Вікстрьом, зблідлий професор фон Бардульф та розлючена Елла-Зіґрід Хафнер.

-Що трапилося, ніхто не постраждав? – Ґеллерта нудило і паморочилося в голові, але він зібрався з силами та різко сів на ліжку.

-Лежи, синку, лежи, ми дали тобі животворного еліксиру, потрібно трохи розслабитися, щоб він належно подіяв, – фрау Вікстрьом кивнула на лазурний тонкий фіал в руках фрау Бенешової.

-Всі живі та неушкоджені, тільки згоріла одна етажерка. Скажи-но мені, Ґеллерте, як так вийшло, що ти вичаклував Зложар третього рівня небезпеки? – професор фон Бардульф присів на край ліжка, а Бйорн на його плечі запитально глянув на хлопця.

-Професоре, можливо ви не чули закляття повністю, але ви бачили, я зробив три хвилеподібних рухи паличкою! Три, а не п’ять. Я не знаю, що трапилося, здається, що паличка просто відмовилася мене слухати, – Ґеллерт, незважаючи на гучні протести цілительок, рвучко зірвався на ноги і нервово міряв кроками підлогу.

– Ґеллерте, ти сильний оратор та хороший учень, у мене нема підстав тобі не вірити, але і довіру до себе ти давно підірвав, – тихо протягнув фон Бардульф, погладжуючи чорняву бороду.

-Всім моїм помилкам є виправдання – я живу вперше, – прошепотів хлопець пересохлими губами, повернувся до ліжка і присів на край.

-Герр Ґріндельвальд, я вже сповістила директора Уффельмана про ваш жахливий експеримент, він чекає вас сьогодні о 6 годині в своєму кабінеті. Саме так, під час вечері. Він особисто придумає для вас покарання, – фройляйн Хафнер самовдоволено посміхнулася та вийшла з кімнати.

За п’ять хвилин до 6 Ґеллерт постукав у величезні дубові двері на четвертому поверсі Скандинавської вежі, котра була названа так на честь скандинавських майстрів, котрі її будували. Він вже передчував щось недобре, але для себе давно вирішив – допоки не почалася небезпека – нема причин хвилюватися. В процесі – не буде часу про це думати. Опісля – залишається тільки сміятися зі своїх перебільшень.

Двері плавно розсунулися і хлопець ввійшов у просторий круглий кабінет. Великі овальні вікна обрамляли важкі золотисті штори, біля однієї із стін стояла статуя Неріди Волчанової, а решту стін прикрашали вигадливі картини з незвичайними візерунками. Сам директор сидів за величезним, гладко відполірованим дубовим столом, котрий підтримували на диво тонкі витончені ніжки.

-Вітаю вас, герр Ґріндельвальд. До мене дійшли чутки, що ви сьогодні застосували Зложар третього рівня, котрий ледь не привів до загибелі класу. Також за вами впродовж всього періоду навчання тягнеться погана слава швидкого на язик учня і порушника шкільних правил. Якщо не помиляюся, то ви навіть кілька разів сиділи у карцері, чи не так? – директор Уффельман відірвав погляд від товстого фоліанта і подивився на хлопця з легкою усмішкою.

-Директоре, я запевняю вас – сьогодні трапилося щось неправильне! Паличка начебто збожеволіла! – Ґеллерт почервонів з люті, а його голос тремтів.

-Досить, хлопче, досить, – директор флегматично підняв руку. – Ви дуже талановитий, розумний і сильний учень, але іноді ви перевищуєте самого себе, забагато собі дозволяєте і застосовуєте більшу силу, ніж потрібно, – він витримав паузу та повільно пригладив темні вуса. – Фройляйн Хафнер наполягає на вашому виключенні з Інституту – і я в цьому повністю підтримую її. Ви і так досягли дуже високого рівня в навчанні і перевершили своїх однолітків. Зараз я підпишу цей шматок пергаменту і Вічне Перо викреслить ваше прізвище з Альманаху. Тоді ж ми відправимо сову вашим батькам. Не хвилюйтеся за дорогу – завтра ми організуємо вам летиключ.

Ґеллерту ніби відняло мову і земля захиталася під ногами. Його виганяють з Інституту! Прямо сьогодні і без жодних попереджень! Потрібно щось зробити, зараз, негайно… Він судомно хапнув ротом повітря, зблід та стиснув кулаки, але швидко справився з емоціями знайшов в собі сили відповісти:

-Дякую, директоре Уффельмане, за те, що прямо сповістили мене про це. Я йду пакувати речі, – юнак вже збирався розвернутися до дверей.

– Ґеллерте, хлопче, послухай мене, – директор швидко піднявся з крісла і поклав руку йому на плече, – у тебе великий потенціал і, прошу тебе, не використай його собі та іншим на зло. А тепер йди. До тебе ще підійде фройляйн Хафнер.

На ватяних ногах Ґеллерт вийшов з кабінету та почав спускатися сходами. Кров та образа стукотіли в скронях. На першому ж сходовому майданчику до нього підбігла усміхнена Елла-Зіґрід в красивій сукні смарагдового кольору, котра дивовижно личила до її волосся.

-Ага, Ґріндельвальд. Сьогодні ти без вечері, йди в свій дортуар та збирай речі. Завтра зранку ще снідаєш зі всіма, а після сніданку рівно о 8 виходь до брами з саквояжем, там стоятиме бронзова статуетка угорської рогохвістки – візьмеш її в руки і перенесешся додому. Домовичка Мона простежить за тим, щоб все пройшло правильно.

-Добре, фройляйн, – крізь зуби процідив Ґеллерт, продовжуючи свій шлях сходами.

▼Бравурне прощання⬍

Вечір пройшов, залишивши якусь млосну тугу в душі. Юнакові здавалося,що так почуваються засуджені до смертної кари, котрі відлічують свої останні години у цьому світі, знаючи, що не встигнуть вже нічого зробити. Дурмстренгці у вітальні звично розмовляли, виконували домашні завдання та неголосно сміялися. Ґеллерту стало не по собі від думки про те, щоб знаходитися разом з ними – хоч ніхто ще не знав про його виключення, але він розумів, що вже не асоціює себе з ними, що від завтрашнього дня у нього нове життя.

Він повернувся в дортуар і став акуратно та педантично збирати речі, поки нікого не було. Цікаво – як зреагують матір та батько? Зрештою для нього не принципова їхня думка – вже нічого не зміниш. Коли всі позасинали, а годинник на вежі бив 12 ночі, Ґеллерт зрозумів, що сьогодні він не побуває в солодких обіймах Морфея. Що йому втрачати? Не виженуть же його. З усмішкою переможця він тепло одягнувся та висковзнув надвір, відчинивши вікно у вітальні на першому поверсі.

Північна зимова ніч вражала. Повний місяць яскраво світив на засніжені гори і ця білосніжна картинка з сріблястим підтоном красиво контрастувала з темним замком, шпилі котрого, здавалося, хотіли дотягнутися до сяючого срібла місяця. Ґеллерт аж пошкодував, що не має фотоапарату – зробив би рухомі фото і продавав би чарівні листівки маглам, заробив би собі на хліб на першу пору. Від цієї думки стало смішно.

Хлопець побрів вздовж озера, забрався на найближчу гору, помилувався краєвидом з небаченого досі ракурсу та поринув у думки:

-Як же дивно, що таку красу можна побачити тільки при дуже неправильних обставинах. А не так вже й зле, що мене виганяють з Інституту. В будь-якому випадку це не завадить планам. А може й пришвидшить їх.

Починало світати і слід було повертатися до замку – не хотілося, щоб в дортуарі бачили його відсутність і перед їжею варто було б трохи зігрітися біля каміну, щоб не цокотіти зубами весь ранок.

-Мене вигнали з Дурмстренгу, – з кривою усмішкою повідомив він друзям за сніданком, – на лекції з магічної політології та права я вже не йду, а зараз вирушаю додому.

-Що?? – вигукнули в один голос Едмунд та дівчата. – Ми думали, що ти лежиш в лазареті, говорили, що ти втратив свідомість на занятті Бойової Магії і не прийшов на вечерю.

-Саме так. Професори, а особливо Елла-Зіґрід вирішили, що я вже знаю забагато і за сукупністю всіх моїх огріхів давно заслужив покинути лави учнів Інституту, – усміхнувся Ґеллерт, а опісля випив у два ковтки філіжаночку кави та почав смакувати маковим струдлем.

– Ґеллерте, я ж тобі завжди говорив – будь обережнішим, твої витівки можуть погано закінчитися, – тяжко зітхнув Маріан.

– Фініта ля комедія, фройляйн та герри! – Ґеллерт встав з-за столу і демонстративно вклонився друзям. – Не хочу прощатися, а то ви зараз ще рюмсати почнете. Я маю ваші імена та адреси в своєму альбомі, обов’язково напишу вам всім. А може, – він хитрувато звузив очі, – ми колись ще разом змусимо здригнутися весь магічний світ. І не тільки магічний.

Хлопець відразу ж потиснув долоні та обняв юнаків, галантно поцілував ручки Чілли та Дзвінки та рушив до східців на перший поверх Зали, не забувши на півдорозі послати всім повітряний поцілунок.

Він вирішив не оглядатися і не прощатися. Хай думають, чому він втік зі сніданку і порушив дисципліну. До кінця дня весь Інститут і так знатиме, що його виключили.

Інститут знатиме, але ніхто не знатиме, чому Ґуннар Ґріммсон так радісно посміхався в усі наступні дні. Адже саме він (щоправда за вказівкою фройляйн Хафнер) перед тим злощасним уроком підмінив паличку Ґеллерта на майже однаковісіньку ззовні, а у метушні після Зложару підклав його справжню – запасні дуже посередні палички були в шухляді Елли- Зіґрід на випадок, якщо хтось зламає чи пошкодить свою. До найближчих майстрів-ж було ой як далеко.

Фройлян Хафнер сіяла за вчительським столом і не зводила очей то з Ґеллерта, то з свого улюбленця Ґуннара. На її думку, герр Ґріндельвальд своєю недурмстренгською поведінкою давно грався з тліючим вогнищем. Бракувало тільки того останнього сірника – так ж кажуть магли – і полум’я мало б нарешті спалахнути на повну силу.

А у випадку цього учня приказка спрацювала і в прямому значенні і Еллі- Зіґрід залишалося тільки посміхатися з свого та Ґуннарового плану.

Звичка зранку йти на уроки з Червоної Зали так закарбувалася в механічній пам’яті Ґеллерта, що він рефлекторно рушив на верхні поверхи, схаменувшись тільки на третій сходинці.

Коли юнак отямився, то вийшов з замку і рушив до високих воріт, котрі після років, проведених в Дурмстрензі, вже не здавалися такими грандіозними. Там вже чекала ельфиня – мініатюрна мила домовичка з поцяткованим бантиком-метеликом між великими вухами та у акуратній зеленій сукеночці.

-Паничу Ґріндельвальде, ваші речі вже відлевітовані, – пропищала ельфиня, вказуючи на саквояж поряд. – Ось статуетка-летиключ, – вона вказала на бронзову угорську рогохвістку. – Візьміться за неї, я порахую до трьох і ви відправитеся додому.

-Моно, я прийшов завчасно, дія летиключа закінчиться через 5 хвилин, правильно, так ж усі портали працюють?

Ельфиня кивнула.

-Я дещо забув, буду за хвилину, обіцяю! – Ґеллерт стрімко розвернувся у напрямку замку і щодуху побіг по засніженій доріжці до масивних дверей, ігноруючи здивовані очі Мони. Він вбіг в фойє, наштовхуючись на рівні колони учнів, котрі якраз вирушили нагору на уроки, та зупинився прямо навпроти входу в Червону Залу, міцно стискаючи паличку. Йому прийшла в голову напівбожевільна ідея, втілення котрої має стати фінальним акордом його яскравого перебування у Дурмстрензі.

-Не залишатиму свій підпис на стіні, це зовсім нерозумне рішення. Знаю, залишу знак Смертельних Реліквій, рано чи пізно я ними володітиму, а кожен, хто дивитиметься на цей знак, згадуватиме моє ім’я, – весело подумав хлопець, а тоді прошепотів закляття Вічного Закарбування.

За мить на стіні вже був увіковічнений знак Смертельних Реліквій.

– Не залишаю після себе добре враження, а залишаю незабутнє, – Ґеллерт сам розсміявся зі своєї останньої витівки, помахав рукою Бйорну, котрий чистив пір’я, сидячи на перилах вхідних східців, і побіг назад до воріт.

Він востаннє глянув на засніжений замок, посміхнувся, взявся за багаж і летиключ – і за кілька секунд відчув сильний ривок і круговерть кольорів та звуків з різних сторін. Ще за декілька секунд він вже стояв біля кованої ажурної брами батьківського дому, а Бертль, котрий якраз розчищав сніг, зі здивуванням глипнув на молодшого хазяїна.

▼Троянду знищив магл vs новий дар⬍

Густав кричав на сина, а Ґеорґіна мовчала – вона вірила, що хлопець став жертвою обставин та прикрого співпадіння обставин. Зрештою він вже і так був сильним чарівником як на свій вік. Пом’якшував її сприйняття і той факт, що Ґізела чекала на другу дитину, котра мала з’явитися на світ з дня на день. Тому вже наступного вечора родина взялася готуватися до Різдва – Ґеорґіна пекла пряники, Бертль приніс ялинку, а Ґеллерт допомагав мовчазному батькові у перенесенні меблів в вітальні.

-Підеш після свят працювати кореспондентом у «Магічний щосуботник», нічого марно їсти хліб, – нарешті порушив тишу Густав. – З твоїм вмінням патякати і солодко говорити про гіркі речі тебе радо приймуть. Тим більше вони почали співпрацю з цим новим Чарорадіо Німецькомовних країн – їм буде потрібно багато нових співробітників.

-Батьку, дозвольте мені хоча б трохи відпочити від дурмстренгської муштри, – запротестував син. – Я понад 5 років жив при умовах дуже строгого режиму, ще встигну попрацювати, а поки кілька місяців допомагатиму у домі.

Густав не встиг нічого відповісти, тому що у двері стукав листоноша з маглівського телеграфу і його дружина побігла відчиняти.

-Так пізно, невже щось термінове? – стурбовано мовив герр Маєр. Ґеорґіна пробіглася поглядом і голосно зойкнула, а тоді без тями впала на підлогу.

Густав вхопив бланк і швидко прочитав його, а Ґеллерт через його плече зробив те ж саме:

«ТРМН

Вручити Ґ. Маєр

Ґізела померла крпк сильна крововтрата км дитина народилася мертвою крпк»

Наступні кілька днів минули як в тумані. В домі Хоффмана снували різні магли, висловлювали співчуття, маленького Дітера відправили до батьків Карла, невтішно плакали батьки померлої, сиротливо тулилася віолончель біля буфету.

Тільки Ґізела, навічно молода і гарна, посміхалася, лежачи в дорогій труні…

Як виявилося – Карл був на службі, у його дружини почалися стрімкі передчасні пологи. Телефону у них не було, Дітер був у яслях, сусіди поїхали до родичів, у покоївки був вихідний – так що покликати по допомогу було нікому. Дитина померла ще в утробі, спровокувавши внутрішню кровотечу.

Ґеллерт нічого не відчував: ні коли йому співчували та тисли руки різні незнайомі магли, ні коли він вперше та востаннє поцілував сестру у бліду щоку, ні коли він кинув холодну грудку землі у зачатки майбутнього могильного насипу, мимохіть згадавши як малим та неслухняним кидав цукерки та папірці у поділ сукні Ґізели.

Юнак отямився лиш тоді, коли похорон завершився, біля могили, окрім нього, залишилися вдівець, батьки покійної і Нора – та сама кузина, що ворожила колись Ґеллерту. Карл Хоффман почав запевняти вже колишніх свекра та свекруху у тому, що Дітеру з ним буде краще і що його родина ніколи не віддасть сирітку чарівникам.

-Це все через тебе, мерзотнику, огидний магле, обмежений ідіоте! Якби не твоя дурість, то Ґізела б заздалегідь зварила Зілля Відновлення Крові і була б жива! Жива!!! А ти…Ти знищив її морально, затоптав в ній едельвейси чар, змусив її коритися тобі у всьому – тобі, нікчемному маглу, котрий не вартий навіть її мізинця! А тепер ти знищив її фізично! Та ще й мій племінник через тебе втратив дар, а інший племінник так і не побачив світ, – Ґеллерт з розмаху вдарив зятя кулаком в ніс, шкодуючи, що паличка вдома.

-Замовкни, ти душевнохворий і неврівноважений поганцю! – прохрипів Карл, витираючи патьоки крові. – Не треба було зв’язуватися з цими відьомськими покидьками, онука вашого ви більше не побачите!

-Ґелліке, не треба! – Нора, троюрідна сестра юнака, схопила його за рукав, тому що той вже намірявся завдати зятю сильніших ушкоджень. – Послухай, ти нічим не зарадиш, тільки ще потрапиш у маглівську жандармерію. Краще давай я тебе відведу у кав’ярню, щоб тобі налили чаю з меліси – заспокоїшся трохи, життя ж продовжується.

-Не треба, Норо, дай мені побути наодинці.

Ґеллерт повільно побрів кладовищем навмання, відчуваючи як морозний тужливий вітер куйовдить його волосся та піднімає поли чорного пальто. Пожухла від морозу трава хрускотіла під чоботами, ворони каркали десь в височині, а сонце і не думало показатися з-за хмар – завтра Різдво, а здається, що погода не радіє майбутньому святу, а плаче разом з родиною Маєрів- Ґріндельвальдів. Хлопець сперся на якийсь напівзакинутий склеп, порослий зів’ялим плющем і нарешті дав волю сльозам…

Секунд за 10 він відчув пекучий біль у скронях, але це було щось неправильне – він не був схожим на той біль, що викликає втома, розпач і сльози, а, здавалося, існував сам по собі. Ґеллерт змахнув сльози та притулив долоні до скроней, трохи прикривши повіки, щоб хоч трохи опанувати дивні відчуття. Перед очима поплили темні кола, а за ними – чіткі зображення…

Потужний вибух…Вода…Тонни морської води…Крики…Гігантський пароплав стрімко йде на дно, забираючи з собою сотні людей…Карл…Ось він – трохи старший, але його легко впізнати – лежить з заплющеними очима на дні океану…Перед очима мерехтить газета, але він може бачити тільки окремі слова і цифри: «війна…німці…Лузітанія…1915»*.

Все закінчилося так само несподівано як і почалося. Світ знову став таким чітким та розміреним як і був. Ґеллерт зрозумів, що сталося – у нього є нерозкритий талант – він має здібності віщуна і, судячи зі всього, доволі сильні – бачити яскраві усвідомлені картинки зі звуками здатні далеко не всі.

В Дурмстрензі не викладали віщування, до таких дисциплін ставилися доволі зневажливо, але у бібліотеці були відповідні книги, котрі у рідкісний вільиий час читали деякі учні та учениці. Хлопець зрозумів, що видіння повністю зняло його відчуття злості та болю, залишивши тільки приємне торжествування – Карл заплатить за все, а у нього самого є прихований потужний талант. Він голосно розсміявся – як божевільний, сам до себе і повернувся до місця останнього прихистку сестри, щоб вичаклувати без палички величезний букет з білих хризантем та лаванди.

Кілька днів він не зможе чарувати, тому що закляття без палички забирають багато сил, нерідко можна якийсь час провести з низьким тиском або підвищеною температурою. Дарма…Це максимум що він може віддати – чарівний букет для тієї, котра була позбавлена можливості чарувати.

▼Самоосвіта Ґелліке⬍

Після неочікуваної трагедії Густав вирішив не змушувати сина йти працювати вже і зараз – хай трохи відпочине від болісного удару. Ґеорґіна повільно ходила по дому, натикаючись на різні предмети – за ці дні вона постаріла років на десять.

Ґеллерт швидко оговтався – він вважав, що довге горювання суперечить високій людській сутності. Хай сестра назавжди залишиться в його пам’яті молодою і веселою, а він йтиме далі. Тим більше, що життя обіцяє йому багато цікавого і наступного дня після похорону йому прийшло кілька листів. От у Дурмстрензі про нього не забули – професорка Кармілла Бретіану написала йому невеликого листа, в котрому шкодувала про його відрахування та бажала успіхів у подальшому життя. Хлопець тільки посміхнувся і навіть пошкодував, що вкрав її книгу.

Інші листи були від двох його друзів з Інституту, котрі зараз роз’їхалися по канікулах. Едмунд Краус написав 5 сторінок про те як дурмстренгці обговорювали відрахування «цього Ґріндельвальда», а Маріан Душек прислав йому на свята красивий Довідник Темномагічних Істот, в редагуванні котрого він брав участь разом з Карміллою Бретіану. Розкішна товстенна книга з оксамитовою обкладинкою та шовковим лясе на кілька днів відволікла увагу хлопця на довгий час і він на тиждень заглибився в її читання, конспектуючи та підкреслюючи найцікавіші моменти.

Наступило 3 січня 1899 року. В цей день закінчувалися зимові канікули і всі учні та учениці Дурмстренгу сідали на зачарований корабель, щоб знову вирушити в рідну альма-матер. Ґеллерт самотньо сидів на кухні та пив какао, присмачене цинамоном, з величезного горнятка з магічним фото. На фото рум’янощокі дітки спускалися на санках з гірки, помахуючи руками щокілька секунд. У вітальні пробамкав високий підлоговий годинник з гирями. Пробив він 8 годину вечора і юнак здригнувся від дивного відчуття, котре змусило його кинутися нагору та принести свій щоденник з ідеями та планами.

Саме в цей час відчалював корабель до Дурмстренгу. Але Ґеллерт більше не сяде на нього. Не одягне чорну мантію з лазурною кайомкою – вона припадатиме пилюкою в шафі. Замість шкільного курсу він працюватиме над собою і одного дня стане великим магом, кращим за тих, хто був до нього. Начерки та химерні думки в нього вже були – він не сидітиме все життя в батьківському домі, чекаючи милосердя Мерліна чи Моргани.

Ні! Він мусить вирушити у довгу подорож, повчитися у великих чарівників, підтримувати зв’язки з перспективними дурмстренгцями – навіть з цим осоружним Ґріммсоном – адже вони стануть його майбутніми партнерами, майбутніми соратниками.

Йому обов’язково слід буде отримати робочий досвід – в батьківський банк без формальної завершеної освіти його навряд чи приймуть, а от стати журналістом він зміг би без жодних проблем – ця професія йому імпонувала і завдяки їй йому б вдалося вийти на багато-кого…Мета виправдовуватиме його засоби і ніщо його не зупинить…

Ґеллерт гарячково водив пером по сторінках кремового кольору, виливаючи на хрусткий папір свої невідшліфовані думки.

Пройшло більше місяця. Юнак вирішив відвідати Вайсекрін-штрассе, щоб купити необхідні речі для своїх експериментів.

Головна вулиця магічної Австро-Угорщини зустріла тишею – був будній день, свята далеко позаду, а наступні неблизько, в учнів розпал весняного семестру. Ідеальний час для того, щоб без зайвих вух та очей погуляти цим невеликим чарівним селищем, містом у місті, прикрашеним перламутровими питтєвими фонтанчиками та вигадливими арками, котрі щодня міняли конфігурацію, а влітку на них росли троянди.

Ґеллерт вирушив до магічної аптеки. Приміщення закладу зустріло його дзеркальною чистотою, а за скляними вітринами виблискували різнокольорові флакончики з інгредієнтами.

-Чим можу вам допомогти? – ввічливо вклонився гоблін-аптекар.

-Мені потрібні, – Ґеллерт набрав в груди повітря і спідлоба глянув на візаві, – чотири кілограми кореня мандрагори, 8 зубів африканського тапіра, півлітри крові єдинорога, котрий залишився живим, 200 міліграм отрути акромантула, три кілограми хвостів посіпачок, рубінова стружка в стандартній кришталевій чаші і три нарости з хвоста молодої норвезької хребтоспинки.

-Непогано, непогано, – поцокав язиком аптекар, поправляючи круглі окуляри в золотистій оправі. – А у вас, молодий паничу, є дозвіл Наглядової Служби з Питань Домашнього Зіллєваріння або рецепт цілителя? Такі інгредієнти в таких кількостях так просто не продаються, – протягнув він низьким голосом.

Ґеллерт на хвилину розгубився. Він і гадки не мав, що все так складно. Інгредієнти йому були потрібні для різноманітних дослідів, а дозвіл…Юнак хутко витягнув кілька золотих монет з капшучка і плавно просунув по прилавку.

-Гадаю, що ми з вами домовилися, – його голос не передбачав заперечень.

– Зараз принесу ваші побажання, – мовив гоблін, кинувши погляд на золоті металеві кружальця та метнувшись в глибину стелажів.

Хлопець вирушив до триповерхової книгарні, котра містилася прямо навпроти тої самої приватної Академії Зіллєваріння, котру закінчила його покійна сестра. Академію цього року закрили через малу кількість учнів і тепер в ній проводилися різні магічні конференції та заходи. В книгарні він вибрав понад десяток товстенних фоліантів з різних галузей магії, склав все у бездонну торбинку та повернувся додому.

Батько буде злитися, що син витратив стільки його грошей на свої бажання. Звичайно, сім’я Маєрів не жила в бідності, але, на думку Густава, син мав знати ціну грошам і заробляти на хліб сам – важкі переживання після похорону минулися.

Ґеллерт все продумав. Він вирішив написати листа тітоньці Батильді з проханням погостювати в неї цього літа – не хотілося вирушати зимою в подорож та ще й без власних заощаджень. Тітка відповіла коротким розсіяним листом, пояснюючи це тим, що зараз працює і відповість пізніше. За тиждень після дорогих покупок він таки надіслав сову у «Магічний щосуботник», редакція котрого містилася у одному із провулків Вайсекрін-штрассе, з своїм епатажним та критичним есе про стан магічної освіти у Австро-Угорщині. Щотижневик розширював штат і після написання пробної статті та проходження співбесіди у невеликій конторі, вщент заповненій самописними перами, літаючими записками з начерками статей та бігаючими туди-сюди людьми з переносними друкарськими машинками, Ґеллерт став кореспондентом.

Робота йому припала до смаку, оскільки приносила нові знайомства, враження, досвід та мала стати відправною точкою у його майбутній великій дорозі. У вільний час він читав книги та експериментував, випробовуючи себе та свої вміння. Йому вдалося приготувати зілля Мопсуса для покращення віщунських здібностей та він навіть ухитрився трішечки підсилити свою доволі посередню чарівну паличку, натерши її рукоять рубіновою стружкою, настояною при повному місяці у розчині отрути акромантула.

Одного разу глибоко у лісі, переконавшись, що на милю від нього нікого нема, юнак почергово вичаклував та нейтралізував два ступені Зложару (перед третім у нього досі був інстинктивний страх – Ґеллерт пам’ятав своє заціпеніння від безсилля перед цим страшним явищем, котре – він був готовий поклястися – не хотів і не збирався демонструвати перед класом). Це була його власна свобода, в котрій він міг проявити себе більше, ніж у муштрі Дурмстренгу.

Більше того – це був його маленький рай.

▼Політичний вир маглів⬍

Квітень 1899 року

Одного теплого дня матір Ґеллерта отримала доволі несподіваного листа від вже старенької Ільзе-Софії фон Ветцель. Герцогиня знала про трагедію в родині Ґріндельвальдів-Маєрів, їй було самотньо в маєтку і вона запрошувала Ґеорґіну з сином трохи погостювати у них.

-Їхати до маглів в гості – це те саме, що їхати з нашого часу у Середньовіччя – нічого цікавого, – презирливо скривився Ґеллерт, читаючи ранішню пресу.

-Синку, будь ласка, ти моя єдина дитина, – голос Ґеорґіни затремтів, – поїдь зі мною на кілька днів, зміни обстановку, а тоді повернешся у редакцію, твої дописи зачекають якийсь час.

Юнак неохоче погодився – він ніколи не міг заперечити матері. Тим більше зараз, коли вона пережила важко втрату і ходила по будинку в чорній сукні з оніксовою брошкою, в котрій ховала пасмо волосся доньки. Наступного дня вони вже сідали в паротяг, котрий вирушав у Німеччину.

Ґеллерт пам’ятав герцогиню немолодою жінкою з високим голосом і з важкими сандаловими парфумами, а зараз це була вже сива сухенька бабуся з веселими очима, котра ледве піднімалася з масивного крісла, проте зберігала жвавість та молодість духу.

-Доброго ранку, фрау фон Ветцель, ви ж пам’ятаєте мого сина Ґеллерта – він закінчив свої студії в ліцеї і зараз працює в одній місцевій газеті, пише статті про соціальні проблеми нашої провінції, – зніяковіло мовила Ґеорґіна, ховаючи очі, поки її син галантно нахилився над рукою старенької, щоб поцілувати долоню, усіяну золотими перснями.

– Ґеллерте, Herzchen, як же ти виріс! Я пам’ятаю тебе ще зовсім малесеньким, – приязно защебетала герцогиня.

Хлопець спохмурнів – він пам’ятав обставини, за котрих минув його попередній візит у цей дім. Тоді він продемонстрував магічні здібності, за що отримав на горіхи від матері.

Герцогиня не могла жити без уваги, тому на вечерю покликала близько десятка молодих людей – своїх родичів, дорослого онука, котрого колись гляділа фрау Маєр та давніх знайомих Ґеллерта – Хайнца, Пауля, Аннелізе та Мартіну. Компанія, ігноруючи правила пристойності та етикету, весело щебетала за столом, заставленим паруючими тарілками, час від часу кидаючи погляди на «цього дивакуватого і загадкового австрійця». Час стер з їхніх голів пам’ять про ті дивні речі, що коїлися в саду майже десяток років тому, залишивши тільки міраж про «хлопчика з дивними фокусами».

-Тітонько Ільзе-Софіє, наступної осені я вступаю в Мюнхенський університет на філософський факультет, – гордо мовила рудокоса Аннелізе, котра виросла в трохи незграбну, але сміливу на вигляд і запальну дівчину.

-Любонько, я щаслива за тебе і підтримаю будь-які твої рішення, але для чого дівчині ці університети? Май на увазі – кокетуванням, гарними очима та сміхом ти здобудеш в цьому світі значно більше, ніж головою, забитою складними речами. Залиш ці речі чоловікам, – з усмішкою відповіла герцогиня фон Ветцель, орудуючи срібною виделкою над свинячим шніцелем.

Аннелізе закотила очі та зітхнула, перехопивши насмішливий погляд Ґеллерта. Юнак в черговий раз отримав доказ обмеженого світогляду маглів, котрі не бачили далі власного носа.

– Товариство, так як ви вже всі поїли, я пропоную піти у вітальню, хочу пограти на роялі, поговоримо, зіграємо в карти, – порушив тишу Хайнц. – Ґеллерте, ви теж ходіть. Фрау фон Ветцель, з вашого дозволу ми покинемо застілля, – хлопець кивнув господині та отримав знак згоди у відповідь. П’ятеро молодих людей вийшли з-за столу.

У просторій задушливій вітальні, заставленій масивними меблями золотистого кольору, Хайнц відкрив кришку рояля та почав грати вальс.

-«На хвилях Дунаю», моя улюблена мелодія, – часто закліпала очима Мартіна, звертаючись до Ґеллерта, – танцювала б під неї всю ніч.

-Прошу вас, фройляйн! – засміявся хлопець, легко підхопив панянку за тонкий стан і плавно закружляв з нею по кімнаті.

Коли Хайнц припинив грати, завершивши свій імпровізований концерт «Угорським танцем», котрий любили всі присутні, Аннелізе насупилася.

-Тут так старомодно! У нас вдома є радіоприймач, це значно цікавіше твоїх давніх награвань, Хайнце. Та і фрау фон Ветцель досі їздить бричкою, а я хочу купити собі справжній автомобіль! Все місто вибігатиме на вулиці, щоб подивитися на таке диво.

-Аннелізе, ти завжди на варті прогресу, але дивися, щоб ця варта прогресу не перетворила тебе на похмуру стару панну, – засміявся до сестри Пауль, котрий весь вечір сидів тихо, занурившись в читання газети. Дівчина грізно глянула на брата, взяла важезний збірник нот з рояля та кинула йому в голову.

-Я пропоную піти в сад, хочу закурити, – мовив Хайнц до товариства, щоб розрядити напружену атмосферу.

Молода компанія вийшла в той самий сад, в котрому Ґеллерт колись експериментував зі статуями та метеликами. Юнаки та навіть Аннелізе закурили, осяявши вогниками сигарет темні громаддя дерев та статуй, а Мартіна вмостилася у великій лавці-гойдалці з коробкою шоколадних цукерок.

-Ґеллерте, ти ж декадент та соціаліст? – раптом запитав Хайнц, коли вони вдвох мовчки пройшлися трохи далі. – Я бачу по твоїх висловлюваннях зневагу до сучасного капіталістично-буржуазного стану і мовчазну згоду з нашою емансипе-Аннелізе.

-Хайнце, я дотримуюся тільки однієї ідеології, котра вестиме людство до єдиного спільного блага і дозволить вийти з підпілля усім, кого туди насильно загнали, – багатозначно мовив юнак.

Хайнц аж оторопів, хапнув співрозмовника за рукав і продовжив напівшепотом:

-Ого, так ти ще й неабиякий філософ, я аж вмираю від нетерпіння, щоб дізнатися, що ти маєш на увазі. По тобі видно, що ти цікавий та достойний співрозмовник, не те що більшість наших однолітків. Може приїдеш цієї суботи в наш Клуб Соціального Прогресу Баварії, ми там обговорюємо різні нагальні політичні та соціальні проблеми, а іноді нам вдається опублікувати наші тези в пресі? Один юнак навіть на радіо виступив. Аннелізе там часта гостя разом з іншими феміністками. Нам потрібні такі розумні люди та ще й зі зв’язками з пресою у дружній країні. Особливо тепер, коли над Європою нависає привид війни у вигляді можливого союзу Англії, Франції та Російської імперії і коли кілька особливо активних наших членів потрапили під арешт. Адресу я тобі напишу.

Ґеллерт тільки знизав плечима, дивлячись на величні вершини Альп вдалині та слухаючи шелест трави під ногами і спів цвіркунів. Хлопцю зовсім не хотілося брати участь у маглівських екстремістських напівлегальних організаціях. Його вигнали з магічного Інститут, а ще й гіпотетично можуть посадити в маглівську в’язницю – яка іронія.. Тим більше він вже й так знав, що напружена атмосфера в Європі тільки згущуватиметься і що війна неминуча – побачив видіння тоді на кладовищі. Рано чи пізно він досягне своєї цілі і магли коритимуться чарівникам. Тому чи є сенс зараз встрягати в маглівську політику?

-Розумієш, Хайнце, я не бачу зараз потреби втручатися в політичне життя. Тим більше – я працюю і своєю роботою висловлюю свої погляди, а не веду спосіб життя лінивого студента чи аристократа, котрий не знає чим зайнятися, – Ґеллерт пустив шпильку в бік родичів Ільзе-Софії.

Хайнц тільки зітхнув, а так як хлопці вже дійшли до огорожі, то мусили вертатися назад, де Мартіна вже доїла всі цукерки, Пауль вернувся в дім, а Аннелізе гарячково писала якогось листа, сидячи в тій самій злощасній альтанці, освітленій гасовою лампою.

-Лізхен, що ти пишеш? – запитав Хайнц в кузини, відсуваючи густе плетиво дикого винограду, котрий сильно розрісся за роки фактичного недогляду та сідаючи на лавку навпроти.

-Пишу листа Вередливій Магдалені. У в’язницю. Ми знайшли їй іншого адвоката, може подамо апеляцію і Магдалена вийде цього року на волю, – відповіла Аннелізе. – Я в обуренні – голосувати не можна, свідчити у суді – тільки з великими обмеженнями, але в в’язницю чи навіть на ешафот – будь ласка, – в її голосі забриніли істеричні нотки.

-От такі у нас ризики, Ґеллерте, – ще раз зітхнув Хайнц.

«Нічого, за деякий час всі ваші ризики здаватимуться дріб’язком в порівнянні з тим, що можуть маги. І багато ваших дріб’язкових та побутових проблем вирішуються елементарною магією», – подумав юнак.

Минуло кілька днів і пора було вирушати додому. Ґеллерт вперше в житті проїхався маглівським автомобілем, поїздив верхи на чорному коні Хайнца і навіть жартівливо відкараскувався від нав’язливої уваги та млосних поглядів Мартіни і натяків Ільзе-Софії про те, що вона б мріяла бачити такого розумного і відповідального хлопця зятем бічної гілки роду фон Ветцелів. Романи, а тим паче шлюб, його не цікавили. Зрештою, якби цікавили, то аж ніяк не з обмеженою магелкою.

На прощання Хайнц подарував йому збірку творів Оскара Уайльда з пам’ятним підписом, а Аннелізе сунула в руки записку з адресою їхнього клубу та телеграфною станцією, де працювали перевірені люди і могли передати будь-яку інформацію для «молоді fin de siècle» – так вони себе називали для конспірації.

▼Перший крок до великого шляху⬍

Травень 1899 року

Ґеллерт і надалі гартував професійні та особисті якості- він дбайливо відкладав всі зароблені гроші, читав все, що потрапляло під руку, відточував майстерність у магічних дисциплінах та став улюбленцем редактора «Магічного щосуботника» Ґельмута Шнайдера і добродушної секретарки фройляйн Ефагрет Кралл, котра самотужки виховувала сина загиблої сестри. Семирічний Бернард Кралл – хлопчик з екзотичною, начебто азійською, зовнішністю та впертим характером – часто приходив в редакцію, щоб зачекати на тітоньку і заворожено стежив за тим як Ґеллерт надиктовував начерки самописному перу та перебирав пальцями клавіші друкарської машинки.

-Герр Ґріндельвальд, редакційна сова принесла вам листа і якусь коробочку, – сказав одного теплого дня маленький Кралл, стежачи за роботою юнака.

-Принеси сюди, Бернарде, дякую, – відповів Ґеллерт, не відриваючи погляду від сторінок.

Лист виявився від Батильди Беґшот, тому він хутко його розпечатав і пробігся поглядом.

«Дорогенький Ґеллерте!
Я дуже засмучена та схвильована твоїм виключенням з Дурмстренгу, але впевнена, що ти не чинив нічого протизаконного і що сталося прикре непорозуміння. Твоя матір повідомляла мене про смерть твоєї бідолашної сестрички – визнаю, я проплакала кілька днів, це дуже болісна втрата.

Ти запитував ще взимку чи можна в мене трохи погостювати. Звичайно, любий мій, я планую закінчити чергову книгу десь у середині червня, пароплави до Британії ходять регулярно і відмінно, на жаль я вже використала можливість закордонного летиключа цього року. Трохи відпочинеш, наберешся сил, вгамуєш свою дослідницьку жагу. Впевнена, ці імпровізовані канікули підуть тобі на користь – як фізичну, так і інтелектуальну. Чекай мого листа з точною адресою та найкращим рейсом за тиждень.
Тітонька Батті
P.S. В посилці – коробка горошку на будь-який смак «Берті Ботс», такий продається тільки у Британії.

Ґеллерт видав такий радісний крик, що Ефагрет, котра якраз заклеювала чароскотчем зламане перо, ледь не впала з стільця.

-Хлопчику мій, ти мене так налякав! – мовила ошелешена жінка.

– Фройляйн Кралл, не лякайтеся. Я змушений звільнитися на деякий час.

– Ґеллерте, але ж ти так прекрасно справляєшся з роботою, щось трапилося? – стурбовано запитала Ефагрет, паралельно заклеюючи паличкою листа.

-Ні-ні, що ви, навіть навпаки – все дуже добре. Але це питання життя і смерті, повідомте редактору, що за два тижні мене не буде у межах кордонів Австро-Угорщини. Якщо буде потрібно – я повернусь в лави журналістів «Магічного Щосуботника», у нас же зайва голова ніколи не завадить, – посміхнувся юнак спідлоба.

Останні дні перед відбуттям до Британії хлопець провів у передчутті шалених пригод. Ще б пак – ні в Австро-Угорщині, ні в Німеччині йому не вдасться так сильно наблизитися до розгадки таємниць Смертельних Реліквій. Продовжуючи вчитися у Дурмстрензі він би не зміг так швидко опановувати все, що йому подобалося, та й був би змушений досі просити гроші у батька. Його голова закипала від ідей, котрі часто суперечили одна одній, і він проводив дні та ночі у діалозі з самим собою, час від часу занотовуючи свої думки, котрі вже нагадували лабіринт Мінотавра.

Якщо йому вдасться вже цього літа стати на крок ближче до своєї цілі і точно дізнатися про місцезнаходження Бузинової палички – це буде його найбільшою перемогою. Те, що за два місяці він дізнається дуже багато корисної інформації – це було аксіомою. Ґеллерт знав – одного дня він обов’язково знайде Бузинову паличку, стане не рядовим хлопчиною-журналістом, котрого ще й вигнали з Дурмстренгу, а великим чарівником, і змусить маглів коритися тим, хто володіє чарами. Карл заплатить сповна, родичі герцогині фон Ветцель припинять ганятися за примарними химерними ідеями, котрі не приносили їм нічого хорошого, а тільки наближали їх до в’язниць та війн. Он Аннелізе вже відмовилися приймати в університет – лист від Хайнца не дасть збрехати.

Настане день – і магли коритимуться магам, перестануть псувати світ своїм недолугим управлінням, нове суспільство не викручуватиме руки чарівникам, а відкриє перед ними такі можливості, котрі маглам навіть і приснитися не могли.

Погано тільки, що йому в перші місяці, а може й роки, доведеться пірнати в дослідницькі лабіринти абсолютно самому – дурмстренгзькі друзі мусять вчитися, добре, що хоч справно пишуть листи і інформують Ґеллерта про всі події в Інституті, зокрема він знає про те, що фройляйн Хофман змусила виключити Бориса Каркарова, а Вітольд Ожеховський непогано здав П’ятикласні Іспити і збирається їхати в Краків, щоб долучитися до місцевої квідичної команди. Едмунд Краус вдосконалювався в анімагічних звитягах і тепер міг контролювати свою анімагічну форму – орла – до доби часу. Чілла та Маріан закінчували Дурмстренг та з острахом очікували Фінальних Іспитів, після яких обоє мріяли знайти достойну роботу в філіалах Міністерства Австро-Угорщини – Чілла в угорському аврораті, Маріан – в чеському відділені Департаменту Фінансів. Дзвінка, попри свої успіхи в бойовій магії, писала, що захопилася цілительською справою і прагне продовжити справу своєї бабусі-мольфарки та навіть винайти нові зілля.

Їхні імена були першими в альбомі Ґеллерта, оскільки він знав, що з ними можна і в вогонь, і в воду.

А може там – в цьому селі з дивною назвою – він знайде таких самих шукачів пригод та тих, хто не бажає миритися з підневільним становищем чарівників? Може там теж є свої невизнані генії одного з ним віку, з якими можна разом планувати варіанти майбутнього чаклунського панування?

Якщо цього року не вдасться натрапити на слід Бузинової палички – не біда. Все одно він не повернеться без нічого. Почекає рік, а може і декілька, попрацює кореспондентом, набереться більше досвіду, заведе більше знайомств, підкоригує свої плани. Але його ім’я точно не загубиться в тоннах імен чарівників світу, а буде серед тих, кого знатимуть і впізнаватимуть.

Ґеллерт перевірив всі свої речі і почав готуватися до виходу з дому. Заглянув в дзеркало. Світле волосся виблискувало у променях сонця, котрі лилися через прочинене вікно, чорний костюм підкреслював блідість шкіри та легку хитринку в блакитних очах. Він, як і завжди, не використовував свої скромні здібності метаморфомага, а залишався самим собою. Переконавшись, що він готовий до незвичайних пошуків та нових вражень, хлопець махнув рукою Бертлю, посміхнувся матері і вийшов з дому, щоб встигнути на потяг.

Життя мало бути прекрасним та насиченим. А з магією – ще кращим. Бузинова Паличка ще послужить йому і приведе маглів до загального блага. Навіть якщо заради цього блага доведеться стати злочинцем. Він не боявся в якийсь момент повернути не туди чи затриматися на якомусь відрізку шляху. Він боявся нікуди не піти.

Анон · 2025-06-29 11:43:29

Бйорн Андерсен виглядає, як на мене, як канонічний Геллерт в юності

Анон · 2025-06-29 11:48:35

Звичайно ж Вальбурга Блек

Анон · 2025-06-29 11:51:29

А Капучіне ідеально підходить на мою фанонну Друеллу. Навіть вік приблизно той самий
images?q=tbn:ANd9GcSQ0J5zzIeBDLDOIpgxL9E-w5SnQ3yJTPV0y5AfglesjENUsRzpW-F67vrmbsd8Dj2mEFo&usqp=CAU

Анон · 2025-06-29 11:54:42

Прекрасна Ізабель Аджані - практично ровесниця Андромеди
Зафанкастимо
images?q=tbn:ANd9GcTmH8JuiuzGeNh8DrSLQ8_T5evkrP_Uy0BvNg&s

Анон · 2025-06-29 12:04:01

І так, блог називається не в честь Капучіне, а в честь того, що я люблю капучино та капюшони. І ще я католичка, що теж підпадає під цю когорту

Анон · 2025-07-02 22:56:02

Я густо насурмила очі

Анон · 2025-07-05 20:00:39

Блін, літо так швидко йде.
Маю мрію - полетіти зимою в Єгипет щоб урвати хоча б 2 тижні украденого літа

Анон · 2025-07-13 18:22:02

О Сонце, мій вічний світильнику,

Ти бачив, як Вона народилася з пилу.
Ти обігрівав Її води.
Ти гладив Її дітей промінням.
Ти був Її життям.

Тепер — Її немає.

Але я залишився.
Малий. Німий. Кам’яний.
Та в мені — Її пам’ять.

Дай мені силу обертатися замість Неї.
Дай мені тінь, у якій проросте Життя.
Дай мені тепло, щоб Я міг зігріти Її дітей.

Я не буду Землею.
Але я стану Її ехо.
Я стану Її світлом — у темряві.
Її серцем — у кратері.
Її колискою — у небі.

І якщо колись у тебе буде нова Земля —
нехай вона дізнається, що була Перша.

І що Я — Місяць — пам’ятаю Її.

Навіки.

Анон · 2025-07-13 18:22:56

Це написав чат GPT - молитва Місяця до Сонця після трагічного зникнення Землі (великий астероїд вибив абощо)

Анон · 2025-07-13 18:24:08

Є ще один варіянт

О Сонце, що зодягаєш світлом безодню,
доторкнись до мене хоч на мить,
як доторкувався до Землі —
її океанів, її полів, її серця.

Я, Місяць, що лишився один,
обертаюся в тиші —
навколо порожнього місця,
де колись жила моя сестра.

Я бачив, як вона квітла під тобою.
Я чув, як кричали її ліси,
як плакали ріки, як співали діти.

І тепер, коли її більше нема —
я прошу тебе, світло вічне:

Не дай мені забути.

Зігрій мої кратери,
де спочивають уламки пам’яті.
Золотими променями торкнись тих долин,
де могла б вирости нова надія.

Я — Місяць,
тінь її ніжності,
уламок її надії,
дзеркало її світла.

Хай моє світло буде твоїм світлом.
Хай твоя теплота в мені
стане теплом для нових створінь,
які одного дня назвуть мене домом.

Бо я — тепер планета.
Планета скорботи й надії.

І я навічно залишуся супутником Землі —
планети, котра блукає десь в надрах космосу —
розбита і знищена.

Але я, Місяць,
я — планета,
котра назавжди збереже тінь земного життя.

Я буду любити людей так само,
як любила їх Земля.

І піклуватимуся про них так само.

У кожному світлі — її дотик.
У кожному слові — її мова.

Молю тебе, Сонце:
будь моїм свідком.

Хай пам’ять живе —
не у словах, а у променях.
Не в мармурі, а в живому світлі.

Хай кожен світанок —
буде їй вічним вінком.

І хай мої ночі —
будуть її серцем.

Анон · 2025-07-13 18:33:03

Мене від цих віршиків пробирає ледь не до сліз.

Якщо хтось читає і її також - ставте плюсик

Холиварофорум

Объявление

#26 2025-06-15 21:13:17

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

#27 2025-06-15 21:19:59

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

#28 2025-06-20 21:14:20

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

#29 2025-06-20 21:14:59

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

#30 2025-06-20 21:15:57

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

#31 2025-06-20 22:12:29

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

#32 2025-06-21 22:39:27

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

#33 2025-06-22 09:37:44

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

#34 2025-06-22 15:35:54

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

#35 2025-06-23 22:01:08

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

#36 2025-06-25 20:49:15

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

#37 2025-06-29 10:18:32

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

#38 2025-06-29 10:40:19

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

#39 2025-06-29 11:41:17

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

#40 2025-06-29 11:43:29

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

#41 2025-06-29 11:48:35

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

#42 2025-06-29 11:51:29

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

#43 2025-06-29 11:54:42

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

#44 2025-06-29 12:04:01

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

#45 2025-07-02 22:56:02

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

#46 2025-07-05 20:00:39

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

#47 2025-07-13 18:22:02

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

#48 2025-07-13 18:22:56

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

#49 2025-07-13 18:24:08

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

#50 2025-07-13 18:33:03

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

Подвал форума