Холиварофорум

Анон

Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

Україномовний блог. Шапка буде пізніше

Тут зберігатиму свої поганенькі фанфіки та, можливо, різні картинки. Коментарі вітаються. Можливо це буде щось на кшталт щоденника.

Ключове слово - як мені заманеться

Отредактировано (2025-06-11 21:33:59)

Анон

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

Під сузір’ям роду Блек

▼Світанок⬍

3 січня 1980 року.
Вальбурга Блек швидкою ходою піднімалася по сходах, стискаючи в руках листа. Вона вбігла в  спальню, відкрила конверт і пробіглася по написаному очима. Лист був від Кори Селвин, яка зараз народжувала в лікарні св. Мунго. Кора пояснювала, що відсилає з совою цей лист, а тоді через камінну мережу відправляється в вищезгаданий заклад.

– Дурне дівчисько, – подумки вилаялася Вальбурга, – чому б не явитися туди одразу – маршрут ж вона точно знає  і має монету-перепустку для явлення в такі заклади, для чого ризикувати дитиною в такому не надто приємному способі переміщення як камінна мережа? Та ще й передчасні пологи.

Проте місіс Блек обірвала думку в голові, тому що на порозі стояв сивий, але все ще міцний Поллукс Блек.

– Батьку, – вигукнула Вальбурга, міцно стискаючи в руці листа, – Кора народжує!

– Знаю, Вальбурго, вже зрозумів з твого виразу обличчя, але я все ще не схвалюю твою ідею щодо того, щоб ця дитина виховувалася в нашому домі. Хай її виховують Селвини, вони давній чистокровний рід, не є нашими близькими родичами – так буде краще.

Жінка насупилася, бліде обличчя налилося кров’ю і вона, не промовивши ні слова, кинулася донизу. Вітер аж свистів в її густому темному волоссі, а дрімаючі портрети на стінах повідкривали очі та сонно глипали – хто ж це тривожить спокій членів роду Блек?  Біля підніжжя сходів Вальбурга схопила заздалегідь приготовану чорну валізку і  розз’явилася, а Поллукс, повільно вийшовши з кімнати, гукнув Крічера. Ельф-домовик миттєво явився і так же миттєво низько вклонився:

– Хазяїне, бажаєте вогневіскі? – пролунав його скрипучий голос.

– Ні, Крічере, просто хочу щоб мене хоч хтось послухав.

Йдучи по сходах, містер Блек розповідав те, що давно збирався сказати дочці:

– Розумієш, Крічере, Вальбурга страшенно імпульсивна і дратівлива – така ж як і її покійна матір Ірма. Хоч моя донечка нещодавно овдовіла, на превеликий жаль, (досі не розумію як мій тихий і спокійний зять Оріон її витримував аж двадцять років), але вона досі моя маленька дівчинка, яка готова в будь-який момент шпурнути вазою в стіну чи трансфігурувати квіти в мертвих павуків. Пам’ятаю як вона бунтувала проти сидіння вдома після школи і не хотіла виходити заміж. Тому вона і відпрацювала 10 років в Британській філії Міжнародної конфедерації чарівників – прекрасна кар’єра для емансипованої дівчини з шляхетного роду – ти ж пам’ятаєш, Крічере, як варив їй щоранку каву, а вона бігала по будинку і лаялася, що все не так – то інші країни занадто толерантні до маглів, то вчора хтось перекинув всі її папери, то кава загаряча, то червона помада закінчилася?

Чоловік знизав плечима, поправив окуляри, запалив сигару і продовжив, вже сидячи на кухні:

–   А тепер вона ще й збирається принести в мій дім маленьку дитину і виховувати її. Почувши це, я був в шоці, але Вальбургу не переконаєш, легше з гоблінами про нижчий відсоток домовитися. Я страшенно не схвалюю позашлюбних дітей в чаклунських родах, але це немовля – чистокровне, в ньому тектиме моя кров, кров Вальбурги і роду Селвинів. Тому вже нічого не вдієш – приготуй колишню дитячу кімнату.

Крічер слухняно вклонився  і розз’явився, а Поллукс, допаливши міцну сигару, піднявся у другу вітальню – саме так її називали від часу побудови дому. Кімната, як і більшість будинку, була в зелених тонах, важкі порт’єри майже не пропускали сонячне світло і начебто приховували в зелених сутінках таємниці родини та моторошні артефакти. Поллукс повільно розглянув рухомі магічні портрети, підійшов до порожньої сріблястої рами та тричі стукнув по ній паличкою. За  хвилину на нього дивився чванливого вигляду чарівник з клиноподібною борідкою.

– Чого тобі? Я ж слухав план на новий семестр у директорському кабінеті Гогвортсу!

– Фінеасе Нігелусе Блек! Я, Поллукс Сигнус Блек, єдиний син вашого середнього сина, хочу повідомити вам про те, що в цьому домі скоро з’явиться новий мешканець або нова мешканка, – ввічливо заговорив Поллукс. – Ми ж усі повідомляємо вас про весілля, смерті та народження у родині Блек.

– Прекрасно-прекрасно, а тепер йди геть, Поллуксе, я хочу дізнатися плани НОЧІ на цей рік, – Фінеас Нігелус з гучним ляскотом зник з рамки, залишивши порожнє скло.

Через три доби
Ваьбурга повернулася додому ще на світанку – зі згортком на руках. Біля неї стояла дівчина з каштановим волоссям, пухкими губами і великими сірими очима.

– Місіс Блек, -почала вона, – я приходитиму раз на тиждень, приноситиму все необхідне і бавитиму малюка.

Вальбурга владно підняла руку, чорний манікюр зблиснув у світлі, яке струменіло з давнього канделябра:

– Спокійно, Коро. Йди вивчати магозоологію як ти і хотіла, досліджуй тварин по цілому світі, а за це не турбуйся. Я САМА ПРО ВСЕ ПОДБАЮ!!!

Кора, аж зіщулившись від такого тембру голосу, тільки кивнула головою. Вона не дуже хотіла розлучатися з сином та трохи боялася за його життя у цьому домі, але цієї жінки вона боялася більше. Крім того, вона не була впевнена у тому, що змогла б виховувати незаплановану дитину і психологічно не була до неї готова.  Тому поцілувала малюка, ледь не перечепилася об підставку для парасоль у вигляді ноги троля, помахала синові рукою і зі словами «я повідомлю про свій візит» вийшла з дому.

Вальбурга тільки гмикнула в відповідь, закотила очі від думки про неуважність Кори, а тоді піднялася по сходах до колишньої дитячої кімнати своїх синів і поклала хлопчика в ліжечко, підготоване Крічером. За вікном сірів досвіток і були ще видні яскраві ранішні зорі, на яких Вальбурга затримала свій погляд, трохи примружившись і задумавшись.

– Ласкаво просимо додому, онучку, – гучне контральто місіс Блек розбудило навіть Поллукса, котрий спав у кімнаті навпроти, а вона, гордовито усміхнувшись, тільки махнула паличкою в бік маленької копії родинного гобелену. Тонка ниточка тут же вишила золотий напис біля підніжжя: «Бетельгейзе Регулус Блек»….

▼Війна⬍

Минуло сім місяців
Вальбурга продумала все до деталей. Хрещеним батьком хлопчика став Альберт Ранкорн – заступник керівника відділу магічних нещасних випадків та катастроф. Ранкорн був чистокровним амбітним чаклуном, проте не належав до Священних 28. Його прадід був хорошим другом діда по матері Вальбурги, крім того Ранкорн був старшим кузеном  Кори Селвин – місіс Блек намагалася одним пострілом вбити всіх зайців, недарма ж вона носить це шляхетне прізвище.

А от з хрещеною матір’ю виникли проблеми – одна племінниця Вальбурги важко переносила вагітність і змушена була бути під наглядом цілителів, інша ж всю себе віддала війні, тому з нею було важко зв’язатися, не те щоб змусити її викроїти вільний день. Тому було вирішено, що хрещену матір хлопчик отримає перед вступом до Гогвортсу і вона стане його опікункою у критичних ситуаціях. Блеки часто брали і по 3 і по 4 пари хрещених батьків, але для позашлюбної дитини, народженої у неспокійні часи, яка проводила перші місяці життя без присутності батька і за формальної присутності матері – варіант  з Ранкорном був дуже навіть вдалим.

Вальбурга ночами часто сиділа у основній вітальні, затягуючись сигаретою або п’ючи гоблінське вино, та думала, що неочікувана поява маленької дитини в її домі не стала чимось обтяжливим. Жінка в черговий раз переконувалася у своєму вмінні розпланувати все так, щоб нічого не було упущено з її уваги. Раз в два місяці Альберт присилав подарунки похреснику, Крічер справно готував сніданки для Бетельгейзе*, Кора раз в тиждень приносила одяг і іграшки та гралася з сином,  Вальбурга з мінімальною допомогою батька доглядала за хлопчиком і навіть вичаклувала йому літаючих дракончиків, які міняли кольори і літали над ліжечком. Одним словом – життя бічної гілки роду Блеків набуло нових барв.

Одного спекотного серпневого дня Поллукс сидів у підвальній кухні, курячи сигару та п’ючи Огденське і роздумуючи, як поява онука зуміла пом’якшити його сталеву доньку. Он її брати – покійний зрадник роду Альфард і вічно нервовий Сигнус – ті взагалі все дитинство боялися сестру і її гніву.

Синів Вальбурга виховувала в принципах чистокровності та величі роду Блеків, але Сіріус знехтував ними: водився з бруднокровками; був розбишакою у школі, хоча і непогано вчився; змушував матір присилати йому ревуна ледь не щотижня; зустрічався з нечистокровним хлопцем – Вальбурга, дізнавшись про це, кричала так, що здавалося аж стіни хотіли закрити вуха; втік з дому та довів матір до того, що вона випалила його ім’я з родинного гобелену без краплі жалю.

Регулус ж ріс тихою та слухняною дитиною, він розумів, що політика міністерства суперечить інтересам чистокровних чаклунів, тому 2 роки тому – йому тоді було лише 16 років – приєднався до смертежерів з надією повернути велич чаклунських родів. Жаль тільки те, що за три місяці до народження Бетельгейзе він пропав безвісти, але Вальбурга, навчена життєвим досвідом, досі вірила, що син змушений працювати під прикриттям, тому не виходить на зв’язок – небезпечні ж настали часи.

Головне, що у них вдома росте маленький Бетельгейзе – син Регулуса.

Кора – дочка чиновника із відділу Таємниць –  невідомо якими чарами причарувала молоденького замкнутого і сором’язливого смертежера, який (на диво) неабияк зрадів, що стане батьком внаслідок однієї-єдиної близькості (оскільки він залишився єдиним лояльним представником прямої лінії Блеків), тільки про це Вальбурга з Поллуксом дізналися вже від не в міру балакучої Кори, а не від Регулуса – дівчина сповістила листом, якому Вальбурга зраділа, а Поллукс ледь свідомість не втратив.

Батько Кори – Каспар Селвин – став вдівцем, коли Корі було 9, він виховав дочку самотужки і дуже не зрадів її позашлюбній вагітності, тому новину про те, що дитина виховуватиметься у Блеків, сприйняв абсолютно спокійно – Кора брала приватні уроки магозоології в самого Ньюта Скамандера і син від смертежера тільки б зашкодив її амбітним планам. Хоч малюку вже було сім місяців, але дідусь Каспар тільки раз бачив онука – і не виявив жодних емоцій, окрім скептичної усмішки. Регулусу було б небезпечно з’явитися додому – цілком можливо, що він в опалі як і Темного Лорда, так і в Міністерства.

Полукс, тяжко зітхнувши, піднявся в той момент, коли на кухню ураганом влетіла Вальбурга, зачепивши відрубану голову ельфа-домоаика на стіні

-Батьку, нам потрібно сховатися. Міністерство розпочало активну контртерористичну операцію, йде повноцінна громадянська війна і до нас можуть завітати аврори в будь-який момент, – випалила вона на одному подисі….

Через рік
Вальбурга, Поллукс та Бетельгейзе вже понад рік не з’являлися в домі на площі Гримо 12. Вони оселилися у Арамінти Меліфлуа – двоюрідної сестри Вальбурги, щедро оплативши своє перебування. Вальбурга неабияк раділа першим крокам онука, хлопчик був таким же темноволосим і блідношкірим як і всі Блеки, тільки очі від Кори – сірі, а не карі. І губи теж пухкі, а не аристократично тонкі – «блеківські».

Одне бентежило її – Регулус так і не з’явився, а смертежери на чолі з Волдемортом не зуміли захопити Міністерство, втратили багатьох сильних чаклунів та потрапили в засідку, під час якої були серйозно травмовані Ейвері, Мальсибер, Макнейр та Нотт – надзвичайно сильні бійці та представники поважних давніх чаклунських родів (Вальбурга завжди нервово листала газети та так само нервово міряла кімнату кроками, слухаючи магічне радіо).  А це могло означати тільки одне – поразка Темного Лорда не за горами.

– Батьку, ми вертаємося додому, – безапеляційно заявила Вальбурга одного осіннього ранку.

– Доню, а ти не боїшся, що на нас могли влаштувати засідку?

– Ні, не боюся! Я скучила за домом і не бажаю жити у когось ще довше. Єдиному прямому спадкоємцю роду Блеків не личить жити в чужому домі! І дім я захистила не тільки Протего!!!

Поллукс тільки промовчав, оскільки це ж донька в свій час запропонувала втекти, а тут, бачте, дім захищений добре. Але він знав, що з Вальбургою сперечатися неможливо, навіть коли вона мислить нелогічно – чи не невтішні новини та затяжне чекання на все і вся на неї так вплинуло? Та і з іншого боку – вони не були смертежерами, тому Азкабан їм не грозив. Тому вже наступного дня прадідусь, бабуся та її онук попрощалися з Арамінтою і вирушили через летиключ у вигляді статуетки кентавра  до Лондона.

Площа Гримо як завжди зустріла прибулих закинутістю та неохайністю. Вальбурга махнула паличкою і перед ними постав невидимий для маглів будинок під номером 12.  Бетельгейзе від здивування аж заверещав, тому прадідусю довелося підхопити його на руки. Вальбурга переступила поріг з піднятою паличкою в руках та криком «Ревеліо» – що-що, а реакція в неї була прекрасна, незважаючи на те, що вона вже не юна дівчина. На щастя дім був повністю безпечним, а завдяки Крічеру – ще й доглянутим. Сім’я пройшла на кухню, де ельф вже метушився біля столу.

– Вальбурго, краще віддай цю дитину Корі. Ти не зумієш її виховати, та й малюку безпечніше буде в їхньому будиночку біля лісу, ніж в домі в Лондоні, начиненому потужними магічними предметами, та під постійною загрозою,  – раптом озвався Поллукс.

– Що?? Батьку, ви натякаєте, що я була поганою матір’ю і бабуся з мене така ж?! – Вальбурга так різко обернулася, що скинула зі столу чашку. – Я була хорошою матір’ю!!! Я виховувала своїх синів достойними чаклунами! Але Сіріус завжди був паршивцем, неслухняним маглолюбцем, хуліганом та розбишакою!!! Те, що він втік – це подарунок долі для роду Блек! А Регулус, скоріш за все виявився боягузом, втратив інтерес до справи Темного Лорда, тому десь переховується – оскільки на гобелені нема дати смерті, значить він живий!!! Але його син виросте достойним представником роду Блеків і я зроблю все можливе і неможливе для цього!!! – Голос Вальбурги зірвався на такий крик, що Поллукс аж впав на крісло, тільки встигнувши застосувати «Репаро» до чашки, а Бетельгейзе заплакав.

Якби Вальбурга була уважнішою, а не засліпленою злістю, то вона б помітила Крічера, котрий сховав очі, повні сліз, коли вона згадала Регулуса…..

Місіс Блек заспокоювалася так само швидко, як і злилася, тому вже наступного дня родина повернулася до життя у звичному руслі – Поллукс читав Щоденний Віщун та слухав магічне радіо, Вальбурга читала, варила зілля – в цьому вона була профі, начищала родинні скарби, тому що не все могла довірити Крічеру, в’язала або гралася з онуком, а Бетельгейзе ріс та набирався сил. Виходити у світ без крайньої потреби вони не наважувалися – надто високий ризик потрапити у шалений вир війни або під гарячу руку.

*Англійською мовою його мали б звати Бітлджус, але будемо дотримуватися традиційної української назви

▼Кінець великої гри⬍

Кілька тижнів потому
Вальбурга сиділа в великому зеленому фотелі і в’язала, а за вікном шумів дощ. Це дивно, але чистокровна чаклунка обожнювала в’язати звичайним маглівським способом. В цьому була її своєрідна медитація – внаслідок психологічних травм жінка з кожним роком ставала все більш нервовою, емоційною та вибухала криком в невідповідні моменти, тому таємно від батька роками пила заспокійливі настійки, які їй призначили ще тоді, коли народився цей поганець Сіріус.

Вальбурга припинила читати Щоденного Віщуна, тому що знала, що смертежери та Темний Лорд зазнають численних поразок, а криваві бої та теракти змушували її ще більше вибухати люттю, припинила слухати магічне радіо, помістивши себе в інформаційний вакуум,  а за всіма покупками відряджала Крічера – хто знає, хто міг її чекати за порогом – зараз слід було остерігатися як аврорів, так і смертежерів, велася гра не на життя, а на смерть.

Раптом її ідилічний спокій порушив гучний стукіт в двері.

– Це я, Цисі, тітонько, відчиніть, – пролунав приємний голос.

За кілька секунд на порозі вже стояла молоденька білявка з красивими очима. Проте вони не сяяли, а випромінювали холод та страх.

– Цисі, дорогенька, що сталося? Ти така перелякана, – стурбовано промовила Вальбурга, – з тобою все добре? А з Драко?

Племінниця кілька секунд помовчала, а тоді заговорила:

– Тітонько Вальбурго, ви чули новини? Темний Лорд зазнав поразки, більше того – він пропав. А знаєте хто це зробив? Ні, не аврори, не Дамблдор та його соратники, а маленький хлопчик – ровесник вашого онука та мого сина.

Вальбурга аж присіла на пуфик. Значить це крах такій спробі чистокровних завоювати владу та повернути велич чистої крові. Кінець її надіям – Блеки більше не сидітимуть в найвищих кріслах Міністерства. В її скронях стукотіла кров, проте вона відганяла від себе негативні думки – врешті-решт це не кінець світу.

За кілька хвилин тітка та племінниця вже пили какао з корицею у вітальні, яке Крічер люб’язно доливав кожні дві хвилини, тримаючи чайник під Нагріваючими чарами.

– Для мене всі політичні заморочки – це щось далеке. Я боюся за Луціуса – він вже продумав всі шляхи відходу, говорить, що в разі підозри твердитиме про закляття Імперіус. А що ж буде з Беллою? Вона ж брала найактивнішу участь у всіх заходах та операціях Темного Лорда, втекла з дому в зовсім юному віці, вона стала такою жорстокою і безпощадною, що в останні роки я боялася з нею заговорити, – розмірковувала Нарциса.

Вальбурга тільки мовчала – вона звикла бачити у молодшій племінниці кралечку та далеку від розумних матерій дівчину. Але зараз Цисі реанімувалася в очах тітки – все-таки вона доволі розумна і вміє аналізувати ситуацію.

– Що це за хлопчик, Цисі? – раптом вийшла з напівтрансового стану Вальбурга.

– Його звати Гаррі. Гаррі Поттер. Його батьки були зовсім молодими – трішки молодші за мене та того ж віку, що ваші сини – батьки загинули, а хлопчик вижив. Уявляєте, тітонько, говорять, що він пережив Аваду! Більше того – цей малюк зумів якимось чином чи знищити, чи послабити Темного Лорда – не знаю, але він зник і ніхто нічого не знає. За логікою ця дитина має в майбутньому вчитися в одному класі Хогвартсу разом з Драко та Бетельгейзе.

«Разом з Драко та Бетельгейзе….А раптом ця дитина – новий дороговказ для чаклунів, а Темний Лорд на його фоні –  як Гітлер у маглів чи Гріндельвальд у континентальній Європі? Раптом він зуміє об’єднати довкола себе весь магічний світ та підкорити всі владні органи достойним давнім чаклунським родам, об’єднати всі гілки влади під диктатурою, зміцнити недолуге та боягузливе міністерство, яке роками гралося в кішки-мишки та змусити чарівників взяти реванш за те, що вони стільки років ховалися? З такою силою в майбутньому йому буде море по коліно. Треба щоб всі наші хлопці подружилися в майбутньому – з таким другом в чаклунському світі навіть дементори як карликові пухи…..» – роїлися думки голові Вальбурги, поки Цисі вже почала тріскотіти про ціни на книги у Флоріш і Блотс та нові марципанові тістечка, які змушують тебе два дні мовчати – чудовий десерт, якщо хочеш побути наодинці з думками.

– Ой, тітко, а ви знаєте, що Кора Селвин з батьком втекла в Америку? Він же працював в Відділі Таємниць, його точно підозрювати будуть, як і цього Руквуда підозрювали, хоч Каспар Селвин і не був смертежером і не показував ніякої підтримки Темному Лордові.

– До біса ця Кора. Вона хоч і приносила малюку їжу, одяг та подарунки, але я впевнена, що вона не хотіла цієї дитини, як би не лила сльози. Її дитина житиме  у моєму домі – і крапка. Хай розводить там своїх ніфлерів і пише Бетельгейзе слізливі листи раз в рік, – відрубала Вальбурга.

-Тітонько, а ви не боїтеся, що до вас прийдуть з Аврорату? – раптово запитала Цисі.

Вальбурга тільки холодно повела бровами:

– Чого б це? Я не була смертежеркою.

– Ви то так, але ж Регулус…він пропав…а аврори явно захочуть вивідати у вас все, що ви знаєте. Раніше може не наважувалися – війна ж йшла, але тепер…..

Вальбурга похмуро задумалася, але її тривожний стан швидко був порушений онуком, який прибіг на голос тітоньки, котру бачив до цього тільки раз.

– Бетельгейзе, любий! Як ти виріс, скоро будете гратися разом з Драко! Тримай шоколадну жабку, – промуркотіла Нарциса, садячи двоюрідного племінника на коліна.

Малий спокійно гриз жабку і тицьнув тітоньці в обличчя карткою, а та лише розсміялася.

– Добре, тітонько Вальбурго, невідомо, що далі буде, але я віритиму в краще, – посміхнулася Цисі, передаючи хлопчика бабусі. В дверях вона затрималася, повернувши красиву біляву голівку в бік тітки:

– А знаєте, Луціус казав, що в Кенті сьогодні вночі був такий зорепад, що магли потім в усіх новинах трубіли. Він вважає, що це хтось з чарівників зробив, сьогодні обіцяв принести фото, я так чекаю на них, ніколи не бачила зорепадів.

Тітка тільки закотила очі у відповідь: ця Цисі так перестрибує з теми на тему, що їй не можна довірити навіть зілля від мозолів зварити – забуде про нього і переключиться на читання Відьмополітену.

Молода відьма вийшла з дому і тут в голову Вальбурги стрельнула страшна здогадка: «а як же її племінниця пройшла,  якщо дім під захисними чарами?!»

Жінка тут же метнулася наверх до другої вітальні, кинулася до шафи з артефактами і дістала звідти щось схоже на малесеньке трюмо – тільки замість дзеркалець там були опали. Вже вибігши на вулицю, Вальбурга відкрила виявляч захисних домових чар – а саме так називалася ця річ, придумана ще батьком Фінеаса Нігелуса Блека – і спрямувала опали на вхідні двері. Повернувши їх до себе, вона побачила, що камені зблідли. Значить весь час після повернення, час жорстокої війни, вони жили без захисних чар?! Вальбурга аж ляснула себе по лобі за неуважність і взялася чаклувати сіруватий серпанок, шепочучи близько десятка захисних заклять та вкриваючи дім невидим куполом. Тоді задоволено посміхнулася і ввійшла в передпокій. Що-що, але саме вона була повноправною господинею цього дому, хоч її батькові не було ще й сімдесяти і він був повністю здоровим та активним.

Наступні кілька днів Вальбурга провела, майже весь час ходячи по будинку туди-сюди. Колись вона їздила на вечері до Кребів, Булстроудів, МакМілланів, Розьє, Краучів; ходила на міністерські прийоми, де її та Оріона зустрічали з неабиякою теплотою; бігала по магазинах; їздила в міністерські відрядження…Але останні років шість все це сильно притихло і Вальбурга більшість часу проводила вдома, а в час війни взагалі тільки декілька раз вирушала в ліс, щоб погуляти з онуком. Тому суботнього ранку вирішила вирушити на алею Діагон – вона була твердо впевнена, що їй вже нічого не загрожує, а заодно вирішила і прикупити собі срібні сережки (Вальбурга терпіти не могла золото), батькові – новий набір магічних шахів, в які він любив грати разом з Ігнатіусом Прюеттом, а Бетельгейзе карликового пуха-хамелеона – хай малий бавиться собі. Раніше місіс Блек любила погуляти і алеєю Ноктерн, де їй шанобливо кланялися моторошні продавці темних зілль та проклятих предметів, які кого завгодно позбавляли життя – але під впливом останніх подій жінка вирішила, що туди краще не ходити без крайньої потреби.

На алеї Діагон було людно – приїхали на закупи провінційні галасливі відьмочки, котрі заполонили всі магазинчики та тротуари. Вальбурга йшла, вдихаючи прохолодне повітря, яке приємно холодило її розпашілі щоки, та кидаючи погляд на вітрини. Аж тут її погляд зупинився на вітрині магазинчика з магічною пресою – проте жінка тільки встигла прочитати «Блека……до довічного ув’язнення в Азкабані…». Перед її очима все поплило. Який Блек, чому засуджений???

– Пані, вам погано? Все гаразд, пані, ви дуже бліді? – Долунав до неї стурбований голос продавця, який вже тицяв склянку з ментоловою настійкою.

– Все добре, дайте будь ласка, сьогоднішній «Щоденний Віщун», – відповіла Вальбурга, тицьнувши 5 серпиків. Вона тут же вхопила газету і сіла за столик кав’ярні Фортеск’ю:

«Сіріус Оріон Блек засуджений до довічного ув’язнення у в’язниці Азкабан за нижчеперелічені злочини:
– вбивство 12 маглів;
– вбивство чаклуна Пітера Петігрю;
Враховуючи особливо важкий склад злочину та наявність численних свідків вирок був винесеним без суду та слідства, злочинець тут же під конвоєм відправлений до місця покарання».

З фото замітки посміхався її непутящий старший син. Вальбурга заціпеніла, проте за кілька секунд на її обличчі з’явилася лиховісна усмішка.

– Бачиш, Сіріусе, – тихо промовила вона, – до чого приводить такий спосіб життя та бажання йти проти волі роду.

В скронях досі пульсувала кров, проте Вальбурга опанувала себе, викурила сигарету і вирушила далі по вулиці – потрібно було ще завітати в аптеку, щоб докупити еліксиру доктора Летто.

-Бабусю!!!! – Жваво вигукнув її онук, з розгону застрибуючи їй на руки після повернення. – Де пух?

Вальбурга витягнула клітку з карликовим пухом, який був вже зеленим – під колір передпокою, Бетельгейзе з захопленням взяв його на руки та побіг показувати прадідусеві.

Отже, Сіріус таки догрався. Даремно йому Альфард залишив гроші, дуже даремно – такому ненадійному шибайголові  й 1 галеона не можна довірити. Цікаво – чому він убив маглів, він ж так їх обожнював? Обклеював кімнату маглівськими плакатами, слухав магівську музику, водився з бруднокровками, а коли привіз той мотоцикл, то змусив матір кричати цілий вечір – де ж це бачено, щоб чистокровний хлопець тягнув в дім таку дурницю? А може він отямився і зрозумів ціну чистої крові та свого статусу в магічному суспільстві? Тоді чому вбив маглів – так, вони приземленні та недостойні уваги підлі створіння – але для чого вбивати таку кількість? Чому він вбив того Петігрю? Знайоме прізвище, начебто? Чи не говорив про нього Сіріус на канікулах? А може Сіріус збожеволів і тому став вбивцею?

Ці та інші думки не йшли з голови Вальбурги весь день, тому як тільки батько повернувся від Нарциси (яка завжди була його улюбленицею), вона тут же розповіла про все.

– Бачиш, доню, – з кривою посмішкою промовив Поллукс, – а я говорив, що треба було познайомити хлопця з чистокровною дівчиною та  влаштувати його на роботу в Міністерство – тоді б не довелося його викинути з роду. До речі, я досі думаю, що ти погарячкувала з цим рішенням – його ще можна було виправити. А тепер він ще й злочинець. Мені теж цікава його мотивація, проте поки не варто нічого робити. Азкабан вправить йому мізки, можливо він розкається і йому дозволять подати на апеляцію. А за якийсь час ми напишемо йому листа.

– Ні! Батьку, він сам став на цю дорогу – так хай і п’є свою чашу до кінця! – Вальбурга вибігла з кімнати, вибухнувши плачем вперемішку зі сміхом, та зачепивши Бетельгейзе, котрий ніс пуха, щоб показати його Крічерові…І знову ніхто не помітив як очі Крічера наповнилися слізьми, коли він почув слова: «п’є свою чашу до кінця»…

Цієї ночі Вальбурга погано спала, хоч і випила дві порції зілля. Їй снилися жахіття – маленький Сіріус біжить по гірській вулиці, аж тут на нього нападають дементори і тягнуть в чорне провалля, звідки йшов якийсь густий дим і височіли страшні чорні кам’яні арки з якимись дивними димовими завісами… Маленький Регулус дивиться на плесо озера, проте звідти тягнуться якісь моторошні руки і затягають його на дно. Вальбурга намагалася дістати то одного, то іншого сина, простягнути руку на допомогу – але все намарно.

Кілька тижнів родина жила в атмосфері тиші, тільки Вальбурга час від часу вибухала криками то на батька, то на онука.

▼Злочин і кара⬍

Одного грудневого дня Поллукс та Бетельгейзе снідали, коли на кухні з’явилася срібляста рибка з диму.

– Вальбурго, це Друелла, зніми, будь ласка, закляття з дверей, ми з Нарцисою будемо за 10 хвилин, – пролунав спокійний голос патронуса.

Вальбурга ще спала, тому Поллукс зняв закляття і невдовзі на порозі стояли Друелла Розьє з донькою.

– Наша Белла…Її будуть судити….- Тремтячий голос білявої та стрункої Друелли змусив здригнутися навіть доволі скептичного містера Блека.

– Вона мучила закляттям Круціатус аврорів Лонгботтомів, намагалася вивідати якусь інформацію про Темного Лорда. Вони зійшли з розуму, а разом з Беллатрікс були ще й Рудольфус, Рабастан і той дурний малий Кравч.

– Дідусю, я в такому розпачі! Що нам робити? Я не можу зрозуміти, чому Белла стала такою жорстокою? Так, спочатку ми нею дуже гордилися – перша учениця в дуельному клубі, гордість родини, активістка та смертежерка, захисниця чистокровності, красуня та розумниця. Але ж Азкабан її знищить, – Цисі на останніх словах голосно розплакалася.

– Друелло, Нарцисо, Белла зробила свій вибір і, я впевнений, пішла на це абсолютно свідомо. Якщо її судитимуть і винесуть вирок – ми, на жаль, нічому не допоможемо – ні грошима, ні зв’язками, нічим. Белла – дуже сильна чарівниця. Я не хочу називати це жертвою заради ідей величі чистокровних родів, оскільки якби Белла була обережною, то обійшлося б без жертви. Залишається лише чекати і підтримувати Беллу, щоб не сталося, – спокійний голос Поллукса відлунював від стін.

– Суд призначений за тиждень. Ми там не будемо, не витримаємо. Будемо лише чекати сову від Белли. Добре, що хоч Луціус на свободі і йому нічого не загрожує, – шморгнула носом Нарциса.

– Крічере, принеси чаю та тістечок гостям, – звелів Поллукс.

– Дякуємо, містере Блек, але ми вже йдемо, – чемно відповіла Друелла свекрові, – пішли, доню.

Коли гості залишили дім, запанувала різка моторошна тиша.

– Дідусю, а чому всі завжди плачуть? – раптом озвався малий Бетельгейзе.

– Синку, ти ще маленький, щоб це зрозуміти, але ще трохи – і ти знатимеш ціну чистої крові, жертви, на які йшли Блеки, велич нашого роду та недостойність із зрадливість інших.

Після цих слів Поллукс дістав сімейний альбом, а з нього одну фотографію. На ній всі його п’ятеро онуків махали руками і посміхалися. Поллукс задумався – вони цвіт чаклунської молоді, вони – втрачене покоління.

Темноволоса Беллатрікс з тяжкими повіками і важкою посмішкою – їй загрожує довічне ув’язнення, а жорстокістю вона перевершила навіть Гонтів; сіроока шатенка Андромеда – зрадниця роду, втекла з бруднокровцем та знехтувала родиною (хоча Поллукс знав, що Друелла спілкується з нею таємно і навіть знав, що його нечистокровна правнучка носить ім’я Німфадора Тонкс); миловидна білявка Нарциса – хороший чистокровний шлюб (хоча дідусь Блек сумнівався в бездоганній чистокровності Мелфоїв – в роду Луціуса були темні плями, котрі ніхто не міг пояснити), гроші, дитина – улюблена онучка стала єдиною з покоління, у кого все правильно; красивий та зухвалий Сіріус, що то поправляв густу шевелюру, то показував великий палець на фото – дурноверхий хлопчисько-маглолюбець, зійшов з розуму і потрапив в Азкабан; сором’язливий Регулус з поглядом спідлоба та трохи неправильними пропорціями обличчя – де він? Що з ним? Пропав безвісти, але на гобелені дата його смерті не з’явилася, тому надія ще жила…

– Хто це? – раптом тицьнув Бетельгейзе пальчиком в фото, вивівши цим прадідуся з роздумів. Поллукс придивився – так, правнук показав правильно – на Регулуса. Але містер Блек вирішив не говорити малому про батька – ще надто рано.

23 грудня 1981 року
Суд над смертежерами мав відбутися напередодні Святвечора і був повністю відкритим для всіх чаклунів та відьом. Вальбурга, котра після падіння Волдеморта, нарешті читала кожен випуск Щоденного Пророка від першої шпальти і до чаропрогнозу погоди, вирішила подивитися на процес – її вже нічим не здивуєш – та ще й взяти з собою Бетельгейзе, незважаючи на шалені протести Поллукса. Вона востаннє поглянула на своє ефектне відображення в дзеркалі, сховала в сумочку зменшеного плюшевого гіпогрифа, кинула в полум’я жменьку порошку флу, назвала адресу, взяла онука на руки та зайшла разом з ним в камін – сьогодні мережа з міністерством була абсолютно відкритою.

За 10 хвилин вони вже спускалися на ліфті на найнижчий поверх. Бетельгейзе, який практично нічого не бачив за своє крихітне життя, з захопливим криком відреагував на рух ліфта та навіть спіймав одного фіолетового літачка-вісника і взявся його розпотрошувати.

-Вітаю, місіс Блек, – голоси чаклунів та чарівниць, що входили та виходили з ліфта, витріщаючись на дитину, вже дратували. Для себе Вальбурга давно вирішила – без потреби вона не говоритиме хто такий Бетельгейзе, але якщо питатимуть – скаже прямо. Зрештою – він же її онук, і немає ніякого значення, що і хто думає – представниця давнього і шляхетного роду Блеків не зважала на думки плебеїв.

Вона вискочила з кабіни, навела на онука паличку: «Сіленціо!» , витягнула флакончик власноруч звареного заспокійливого зілля, накрапала і собі, і  хлопчикові на срібну ложечку, сунула йому в руки вже збільшену іграшку і зайшла разом з ним в напівтемну і на диво тиху судову залу, майже навмання потиснувши по дорозі кілька рук – Вальбурга Блек не даремно 10 років бігала по міністерських залах і не тільки.

Коли дементори ввели підозрюваних, місіс Блек аж здригнулася. Беллатрікс Лестранж була схожою на мармурову статую з цинічною усмішкою, а Белла Блек була ж веселою і життєрадісною дівчиною. Рабастан нагадував понурого троля-недомірка, а Рудольфус так і залишився нервовим хлопчиськом, хоч йому вже минуло 30. Найбільш зворушливо виглядав малий Барті Кравч – ще зовсім дитина – сльози текли по його блідому обличчю і він почав кричати до батька ще до того як хтось бодай щось сказав.

Суд тривав від сили 15 хвилин. Бартеміус Кравч-старший не зважав на емоції сина, а відразу виголосив склад злочину та звернувся до присяжних:

– Хто за те, щоб засудити обвинувачених до довічного ув’язнення в Азкабані?

Присяжні проголосували одноголосно. Гостроока Вальбурга, котра сиділа в верхньому ряді для глядачів, розгледіла серед них і маглолюбця професора Дамблдора, котрого недолюблювала ще в Гогвортсі, і навіть того, з ким хотіла поговорити – пишновусого патріарха їхнього роду – Арктуруса Блека.

Після того як молоточок старшого Крауча підвів крапку над рішенням, раптом піднялася Белла. Її тонкі зап’ястя були сковані кайданами, в очах був спокій з лиховісним блиском, а на щоках – нездоровий рум’янець, але молода жінка виглядала просто нереалістично красивою – бліде обличчя в обрамленні довгого темного волосся приковувало до себе погляди всіх присутніх, навіть заспокоєний Бетельгейзе глянув в її бік.

– Браво, містере Кравч! – Белла підняла руки, брязкнувши кайданами, та голосно плеснула кілька разів в долоні. – Так, я готова до довічного ув’язнення і йду в Азкабан з гордо піднятою головою, але знайте – Темний Лорд повернеться одного дня, він візьме реванш, а його вірні соратники отримають такі нагороди, які не бачила жодна людина в цій залі! Пам’ятайте мої слова! – Голос Беллатрікс здавалося різав напружене повітря.

Вальбурга від здивування та захвату аж витріщила очі – вона знала, що від найстаршої племінниці можна багато чекати – але щоб отак сміливо посміятися над своїми суддями! Мало того, що її засудили до довічного ув’язнення, а вона ще й не втратила своєї нахабності. То ж тепер закляті кузени Белла та Сіріус  зустрінуться в Азкабані – від цієї думки в Вальбурги аж мороз пішов по шкірі.

Дементори вивели в’язнів, люди майже розійшлися, а місіс Блек з Бетельгейзе на руках поспішила до Арктуруса.

– Дядьку Арктурусе! Невже ви зі мною не поговорите?

Арктурусу Блеку минуло 80 років, він був найстаршим в роду Блеків – найстарший син найстаршого сина Фінеаса Нігелуса Блека – єдиного продовжувача роду Блеків після 1870 року, 50 років був членом суду присяжних у Чарверсуді та користувався глибокою повагою у чистокровних родинах.

– Вальбурго, то оце твої манери? Біжиш як ельфиня-домовичка!

– Пробачте, дядечку, мені не до манер. Ви справді вважаєте, що Белла заслужила на таке покарання? Я бачила як ви проголосували «за».

– Беллатрікс Лестранж – онука мого двоюрідного брата. Вона завжди була ладна життя віддати за велич та могутність чистокровних магів – за це вона заслуговує на крісло на другому рівні міністерства більше ніж половина тих, хто зараз займає ці крісла. Але вона перегнула палицю і мусить понести покарання. Темний Лорд – не той, хто зміг би навести порядок в магічному світі і методи в нього не ті. А от цей хлопчик, що його зупинив, гадаю, стане тим, за ким підуть всі достойні чарівники, – відповів Арктурус, погладжуючи пишні вуса.

– Дядечку Арктурусе, ви ж навіть ще не бачили мого онука, – Вальбурга підвела Бетельгейзе до старого, – він буде вчитися з цим Гаррі Поттером в одному класі і я зроблю все, щоб вони подружилися і Бетельгейзе був в числі найближчих соратників нового Великого Лідера, – майже пошепки протарахкотіла жінка.

– Це ж син Регулуса, правильно? Хоч він і позашлюбна дитина, але все одно…Бетельгейзе Регулус Блек, я, як найстарший в роді, маю честь дарувати всім новим членам роду срібний медальйон з вензелем Блеків – знак приналежності до нашої родини, – Арктурус дістав з кишені медальйон в коробочці, витягнув його і почепив на шию малюку, який тут же став його крутити і смикати. Здібності віщуна не підвели Арктуруса і він передбачив зустріч з новим Блеком на сьогоднішньому суді, тому завбачливо поклав символ в мантію ще вчорашнього вечора.

– Бетельгейзе, любий, бережи цей медальйон, я свій зберегла все таки, мені його ще Бельвіна Блек-Бюрке одягала. Якщо щось не сподобається – можеш попросити ювеліра зробити срібну ложку – більше користі, – веселий голос пролунав біля самого вуха маленького Блека.

Вальбурга різко обернулася, проте власниця голосу вже махнула рукою в чорній рукавичці біля дверей, ще раз розсміялася і вийшла з залу. Місіс Блек встигла розгледіти каштанове каре, темні окуляри і капелюшок-федору.

– Андромеда Тонкс! Чому вона тут?!

– Нікому не заборонено приходити, навіть їй, – знизав плечима Арктурус

Вальбурга попрощалася з дядечком, підхопила онука на руки і вирішила трохи пройтися вулицею, щоб враження в її голові трохи вистигли. Андромеда на іншому боці вулиці якраз сідала за кермо абсолютно маглівського автомобіля, радіо в якому ритмічно і голосно виспівувало жіночим голосом: «oh no, no I – I will survive»

▼Допит та спалах Великого Пса⬍

10 січня 1982 року
Нарциса як у воду дивилася – кілька днів тому Мафальда Гопкірк прислала листа-попередження про візит аврорів. Вальбурга вже знала про що буде мова, вона одягнула чорну сукню, зробила макіяж та взялася чекати гостей. Їх було троє – темношкірий Кінгслі Шеклболт, руда Еммеліна Венс та ще й якийсь чарівник, імені якого Вальбурга не знала.

– Доброго ранку, місіс Блек, ми до вас з важливим питанням. Скажіть, будь ласка, чи відомо вам щось про місцезнаходження та заняття Регулуса Арктуруса Блека – другого сина з ваших двох синів? – Шеклболт почав відразу і без зайвих церемоній.

– О, я так рада, що ви до мене прийшли, – криво посміхнулася господиня. – Чула від знайомих, що аврори люблять допитувати в домашній атмосфері, але інформації в мене обмаль і, боюся, що ви підете з тим, з чим і прийшли. Я нічого не знаю про місцезнаходження Регулуса. Так, він був смертежером, якщо в про це. Ні, я його до ні чого не підштовхувала, це його власне рішення. Ще питання?

– Місіс Блек, коли ви востаннє його бачили – чи говорив він щось про якісь плани чи, можливо, був стурбований? Пригадайте всі деталі.

– Я пам’ятаю тільки те, що зранку він ще був вдома, залишився сам на кухні – а тоді кудись пішов і не повернувся. Все було як завжди, нічого підозрілого в його поведінці я не помітила. Гадаю, – Вальбурга проковтнула клубок в горлі і нарешті промовила ці слова, – гадаю, що він мертвий і його вбив хтось зі смертежерів або їхній лідер.

Кінгслі підняв брови і продовжив далі тим же низьким спокійним голосом:

– Чи готові ви це сказати під сироваткою правди? Пробачте, але всі незрозумілі питання щодо смертежерів зараз вирішуються тільки так.

– Ви мене за брехунку приймаєте? – Вальбурга крикнула так, що Еммеліна аж здригнулася. – Хоча, знаєте, давайте!!!

Під сироваткою місіс Блек аналогічно відповіла на ті ж самі питання, тому аврори, впевнені, що вона дійсно нічого не знає, ввічливо попрощалися і пішли.

– Ні, я знаю, що він живий! – Вальбурга підхопилася з крісла і  промовляла  це сама до себе, нервово ходячи по кімнаті.- Хоч він і боягуз, але живий – гобелен не показав його смерть – значить він або шукає Темного Лорда або ховається під правосуддя, бо не хоче повторити долю своєї кузини! Але найкраще – що я виховую нащадка мого молодшого сина! Хай серед молодшого покоління Блеків одні зрадники-божевільні-ув’язнені-боягузи, хай вони наробили помилок, хай через них я змушена бігати по судах і допитах, терпіти жахливі приниження, але наступне покоління в обличчі Бетельгейзе і Драко буде достойним! – Вальбурга запустила довгі тонкі пальці в волосся і голосно засміялася напівбожевільним сміхом. –  Вони повернуть велич нашого роду, вони боротимуться пліч-о-пліч з цим новим лідером, який ще тільки вчиться говорити – з Гаррі Поттером!

Вона думала, що сама вдома, оскільки Поллукс вирушив пішки – він любив довгі піші прогулянки – у совиний центр Айлопс, щоб купити нову сову для родини і говорив, що візьме  з собою правнука. Проте маленький Бетельгейзе в останній момент вирвав свою руку з руки прадідуся і чкурнув під стіл у спальні, де тихенько бавився з Мімі – саме так він назвав свого карликового пуха, оскільки до складніших назв ще не доріс. Двері його кімнати були прочинені і хлопчик прекрасно чув все, що відбувалося у вітальні – хоч  ще практично нічого не розумів. Крічер, котрий якраз прибирав його іграшки, теж прислухався і практично весь час протримав долоні біля очей…

Поллукс повернувся з великим і благородним сичем, який тут же змусив Бетельгейзе забути про Мімі.

– Вальбурго, доню! – Містер Блек голосно покликав доньку, щойно Крічер поніс сича на кухню.

– Слухаю, батьку. – Вальбурга зійшла донизу.

– Цей сич коштує 100 галеонів і він знає основні адреси магічної Британії – Міністерство, Гогвортс, пошту Хогсміда, Грінготс, Дірявий Казан…і Азкабан.

– І для чого мені це знати? – Очі Вальбурги лиховісно звузилися.

– Ми можемо написати листа Сіріусу – запитати в нього чому він вбив тих маглів і що він знає про Регулуса. Я бачу, Вальбурго, що ти зараз вибухнеш криком і що ти проти будь-якого спілкування зі зрадниками роду, та ще й можливо божевільними. Але подумай – це шанс дізнатися хоч щось, а не мучитися здогадками.

Вальбурга насупилася:

– Гаразд, батьку, але я сама напишу листа.

За кілька годин Вальбурга перечитувала написане, щоб віддати сичеві, якого вже назвали Геркулесом:

«Сіріусе!
Я хочу знати – чому ти вбив тих маглів? Ти перейшов на сторону Темного Лорда? А також – що тобі відомо про твого молодшого брата Регулуса? Чи знаєш ти щось про те, що з ним сталося?
Чекаю на відповідь.
Поллукс Сигнус Блек».

Стосунки Сіріуса з дідусем завжди нагадували радше мовчазний нейтралітет, а не відверте протистояння (як з Вальбургою, Оріоном та Ірмою), тому Вальбурга поставила його ім’я під листом і взялася чекати на відповідь.

Лист прийшов за тиждень.

«Поллуксе Сигнусе Блек!
Я радше б вбив всіх слизеринців, ніж приєднався до Волдеморта. Вбивство маглів – а про це я говорити не хочу, це не моїх рук справа. Щодо Регулуса – нічого точно не знаю, гадаю, що цього підлизливого боягуза вбив Волдеморт або його прибічники через небажання виконувати якесь мерзенне завдання або через його страх – Регі і тіні власної боявся. До речі – передайте привіт моєму племіннику і не псуйте його, а то його божевільний дядечко дістане вас всіх навіть з Азкабану
Сіріус Оріон Блек зневажливо махає рукою всім зацикленим на чистокровності та передає тисячу поцілунків Ремусу Люпину. І більше нікому – я радше дементора поцілую ніж вас всіх.
P.S. Я забув свою електрогітару у вас в 1977 році, бережіть її та витирайте пил.»

– Паршивець, щоб його тестрал копнув, взагалі не змінився, сподіваюся дементори виб’ють з нього ці дурощі, – переповідала Вальбурга зміст листа батькові, – але ми дізналися, що Сіріус на бік Волдеморта не переходив і вважає себе невинним у вбивствах маглів – хоча він міг наплести сім мішків гречаної вовни. Про Регулуса теж нічого не знає. Отже, мої побоювання щодо смерті батька Бетельгейзе не справдилися. Але звідки ж він знає про малюка? Точно, – Вальбурга ляснула себе по лобі, – ця бісова Андромеда знає все про всіх і кожного, ще б пак, хто ще міг сказати?

▼Весна та магія⬍

Весна 1983 року
Пройшов рік з тих буремних подій в житті Вальбурги та Поллукса Блеків. Родина стала частіше їздити до родичів, виїжджати на прогулянки та ходити за покупками на алею Діагон – після практично затворництва це було щастям. Кора Селвин щомісяця писала слізливі листи синові, в яких плакалася як хоче його побачити та присилала величезні коробки з одягом та солодощами. Ранкорн раз в півроку приходив до них або Вальбурга з онуком вирушала в його холостяцьку домівку, щоб поговорити про обстановку та розклади в міністерстві.

Бетельгейзе вже добре говорив і його бабуся вирішила скласти план його майбутнього навчання. За підрахунками місіс Блек до 5 років онук вже має добре читати, писати, рахувати та знати про чистокровність. До восьми – володіти французькою мовою (це планувалося поручити Друеллі Розьє, яка була француженкою за походженням та збиралася вчити Драко) та знати близько 50 простих побутових заклинань (теоретично, почати з «Акціо», «Репаро», «Вінгардіум Левіоса», «Алохомора» тощо). До часу вступу в Гогвортс – знати 50 ключових подій в історії магії; прочитати кілька маглівських книг, щоб зрозуміти, наскільки примітивні магли і скільки їхніх проблем можна було б вирішити за допомогою магії (сама Вальбурга високо цінувала Скарлетт О’Гара і завжди відчувала прикрість від того, що така блискуча і яскрава героїня – магелка. На думку Вальбурги, якби герої були чарівниками, то не було б і війни, а біля ніг Скарлетт лежав би весь південь. Але магли завжди шукали собі проблем); вміти приготувати хоча б 10 простих зілль; знати родовід до 7 покоління; знати всі основні планети та зірки. Список планувалося корегувати, деякими предметами планувала займатися сама Вальбурга, дещо вирішила поручити Поллуксу, астрономію та генеалогію мала викладати Кассіопея Блек – молодша сестра Поллукса, стара сміхотлива панна, котра раніше викладала астрономію в Бобатоні. Книги Блеків малому Бетельгейзе в планувалося дозволяляти читати майже вільно – чим більше, тим краще.

Але найголовніше – Бетельгейзе мав йти до школи з розумінням, що є ті, з ким варто дружити, а є злісні дратуючі створіння, яких і чаклунами назвати важко.

Записи та плани Вальбурги перервав крик Крічера, котрий вбіг у вітальню:

– Господине, панич Бетельгейзе, він….він…

Вальбурга відштовхнула ельфа та прожогом метнулася в ту саму вітальню, яка служила своєрідним музеєм реліквій – онук лежав на підлозі без тями, біля нього валялася відкоркована жовта кришталева пляшечка.

– О, Мерліне! – Вальбурга швидко метнулася до коробки з безоарами та сунула хлопчикові в рот одну штуку. За хвилину, що здавалася вічністю, Бетельгейзе розплющив очі та закашлявся.

– Бетельгейзе Регулусе Блек, я вже тобі казала – не можна чіпати речі, призначення яких ти не знаєш!!!

– Пробачте, бабусю, я думав, що це гарбузовий сік, – винувато пробурмотів малий.

– Якщо ти хочеш гарбузового соку, то попроси Крічера, мене або прадідуся Поллукса. Цей дім – небезпечний для маленьких дітей, ти розумієш мене? Колись я тобі розкажу чому.

Вальбурга махнула паличкою, прошепотіла: «Тергео» і зілля на підлозі миттєво висохло.

– Бабусю, а коли я буду отак чарувати паличкою?

– Паличкою? Коли тобі буде 11 років, ти підеш в школу Гогвортс, де навчаються маленькі чарівники та чарівниці – там ти навчишся всьому.

Вальбурга зупинилася – хлопчику 3 роки і 3 місяці, а магія в нього ще не проявилася. 3 роки, звичайно, це не показник, Вальбурга перечитала багато літератури, але в родині Блеків багато представників вже в 2.5 років поглядом рухали склянку з одного кінця столу на інший.

З цими думками вона зійшла донизу і подумала – а якщо хлопчик виявиться сквибом? Це  неприпустимо, але тоді доведеться його віддати цій дурноверхій Корі, яка вже понад 3 роки грається в маму на відстані. А вона зробить зі свого позашлюбного сина казна-що. Вона ж на кілька років старша за Регулуса, досвідченіша в усіх питаннях, ні красою, ні розумом не вирізнялася – що він в ній знайшов – Вальбурга досі так і не зрозуміла. А може амортенцію підлила, щоб зачарувати несміливого хлопчика з чистокровного роду? Гобелен досі показує: «Регулус Арктурус Блек – 1961», це тішить і гріє. Ні, Вальбурга намагалася відігнати  думки щодо можливої відсутності магії в її онука – коли в Бетельгейзе проявиться магія, то вона розкаже йому про чисту кров і повезе в Хогсмід, де купить йому все, що він захоче. А в майбутньому вони обов’язково поїдуть в Францію до далеких родичів.

А тоді можливо з’явиться Регулус.

На початку червня сімейну ідилію Блеків порушив лист, в якому Кора Селвин заявляла, що виходить заміж за американського аврора і хоче забрати Бетельгейзе в Америку.

Вальбурга оторопіла – Кора буде тут за тиждень, а в хлопчика не було жодного прояву магії. Ще до народження онука вона вирішила, що віддасть його матері у випадку, якщо той буде сквибом. Гаразд, ми гратимемо в цю гру до кінця – Бетельгейзе не житиме з Корою за ніяких умов!

Минув тиждень і Вальбурга з Бетельгейзе вирушили до дому Селвинів за містом – місіс Блек навідріз відмовилася зустрітися з матір’ю свого онука у власному домі. Так як погода стояла чудесна, бабуся  вирішила пройтися пішки до заздалегідь залишеного порталу.

– Бабусю, а що робить той чоловік? – Бетельгейзе смикнув бабусю за рукав.

– Шукає щось, загубив якусь річ.

– А чому він не махне паличкою як ви і річ сама до нього прилетить?

Вальбурга задоволено усміхнулася – малюк виховується в правильному руслі.

– Бетельгейзе, – вона присіла навпочіпки, її карі очі пронизливо глянули в сірі оченята онука, – є люди,  котрі не вміють чарувати. Їх звуть маглами. Це погані люди, все погане у всьому світі придумане маглами. Ти ж бачив як я прибирала щось чи керувала речами, просто махнувши паличкою і промовивши закляття? – Хлопчик ствердно кивнув.  – Так от, вони не можуть це робити, витрачають дуже багато часу на те, що я, твій прадідусь, Крічер, тітонька Нарциса, дядько Луціус, дядько Сигнус, тітка Друелла робимо дуже і дуже швиденько та без помилок. Ти зрозумів мене?

– Так, бабусю, є магли, вони не вміють чарувати і роблять тільки погане.

– Правильно, а ще – уяви собі – їхні фотографії не рухаються, у них нема ельфів-домовиків та карликових пухів і вони не вміють швидко переміщуватися.

Бетельгейзе засміявся:

– Ці магли якісь дурні.

– Де ти почув це слово? – спохмурніла Вальбурга.

– Драко казав.

– Не смій повторювати! Але магли дійсно дурні і погані.

На порозі дому Селвинів їх зустріла молоденька ельфійка та провела до вітальні.

– Бетельгейзе, любий, як ти виріс, – накинулася на сина Кора. – Тримай, ось пакунок з солодощами, там коробка з новим видом горошку «Берті Ботс». То що – їдеш зі мною до Америки?

Хлопчик раптом розплакався і сховався за бабусю.

– Бетельгейзе, йди пограйся з ельфійкою, – звеліла Вальбурга.

– Коро, я говорила тобі, що син Регулуса буде виховуватися в моєму домі!!!  Він не поїде з тобою, оскільки він тебе навіть не знає – ти для нього просто невідома тітонька, котра час від часу присилає посилки з подарунками! Ти не брала участі в його вихованні, тому прошу – хай все буде так як і було! – Вальбурга говорила різко, але тихо, щоб онук не почув.

– Місіс Блек, я спеціально не брала батька з собою і свого нареченого також. Він аврор і не знає, що у мене є син, – зніяковіла Кора.

– Он як! Ти взагалі подумала, що він може сказати, коли про це дізнається? Ти завжди думала тільки про себе – я впевнена, що Регулус для тебе – засіб досягнення статусу невістки знатного чистокровного роду, а син – просто самоствердження та іграшка! Тому не псуй нам життя, живи своїм! – Вальбурга не витримала, побігла в сусідню кімнату, вхопила онука за руку і розз’явилася в найближче знайоме місце – лісопарк. Кора ж знизала плечима, покликала ельфійку і наказала їм пакувати речі.

– Бабусю, та тітонька – Кора – вона моя мама? – раптово спитав Бетельгейзе, коли вони гуляли по квітучій тихій алеї.

– Так, – вирішила чесно відповісти Вальбурга.

– Я не люблю її. Я люблю вас з прадідусем Поллуксом, тітоньок та дядечок, Драко.

– Вона теж не любить нікого, вона покинула тебе, – частково лукавила Вальбурга, взяла онука за руку та перенеслася на площу Гримо.

Бетельгейзе відразу побіг нагору у другу вітальню – тут все таке цікаве, хоч в засклених і наглухо зачинених шафах  стояли дивні кинджали, довгі моторошні мантії та зловісні опали. Але тут були портрети, що посміхалися, супилися та спали – хлопчик був готовий годинами розглядати їх. Товстезні казки барда Бідля з рухомими малюнками – іноді Поллукс читав йому їх вголос, але частіше Бетельгейзе просто дивився на захопливі картинки. Розмальовки з фарбами, які міняли кольори, світилися в темряві та переливалися перламутром. Зачаровані плюшеві єдинороги, його улюблений пух Мімі, сич Геркулес, котрий час від час прилітав в цю кімнату – хлопчик просто обожнював своє маленьке зелене королівство.

Проте цього разу щось змінилося – з’явився портрет, котрого він раніше на бачив. На ньому був зображений гостроносий та гостробородий чаклун.

– Ааааа, Бетельгейзе Регулус Блек, бастард без талантів – я це вже бачу, без краси і без батька, сирота при живій матері. Жаль, дуже жаль, – пролунав неприємний голос.

Малий гучно розплакався і побіг на кухню, де Поллукс якраз щось майстрував, Крічер розмішував якесь вариво у казанку, а Вальбурга, підмугикуючи Селестині Ворбек по радіо, перебирала коробочку зі сріблом.

– Дідусю, бабусю, а чому в мене нема тата? – крізь схлипування спитав малюк.

Крічер раптом випустив ополоника з рук.

– Дурний ельф, а ну підніми негайно! – вилаялася Вальбурга.

– Синку, ходімо у мою спальню, я тобі розповім щось, – Поллукс взяв правнука за руку і відвів нагору у свою спальню.

– Розумієш, Бетельгейзе, твій тато – дуже сильний чарівник, але зараз він змушений ховатися – тому що його шукають злі бруднокровці. Він обов’язково повернеться і ми всі будемо жити разом.

– Хто такі бруднокровці? – Запитав хлопчик не припиняючи рюмсати, очі його від здивування і сліз вже були завбільшки з галеони.

– Це погані люди. Вони одружуються з маглами – ти ж знаєш, хто такі магли? – втрачають магію і самі стають слабкими, злими і тому чинять зло.

Хлопчик вже не плакав, а просто дивився в стіну. Раптом його погляд завмер і прямо перед ним виникли рожеві пелюстки орхідей, які повільно танцювали у світлі призахідного сонця.

– Що це?

– Бетельгейзе, це означає, що ти можеш чарувати і що ти такий же чарівник як і ми всі!

Вальбурго, доню, ходи сюди  і візьми магопарат!- гукнув Поллукс

Вальбурга вбігла в кімнату з магічним фотоапаратом в руках і зробила кілька знімків орхідей.

– Вітаю, Бетельгейзе! Ось тримай фото, зараз ми його вклеїмо в твій альбом. – місіс Блек викликала альбом за допомогою «акціо», махнула паличкою – і фото з нескінченним потоком танцюючих пелюсток приклеїлося на сторінку.

Хлопчик неабияк зрадів: значить, ще трохи – і він теж буде чарувати чарівною паличкою! На радощах Вальбурга звеліла Крічерові приготувати онукові його улюблене морозиво,  а ввечері вичаклувала у його спальні зграйку пташок та літаючий букет квітів. Засинаючи, Бетельгейзе думав тільки про те, що життя з магією таке прекрасне…..

▼Початок магічної освіти⬍

Вальбурга виконала свою обіцянку і за кілька днів вони з онуком та Крічером явилися в Гогсмід. В «Медових руцях» Бетельгейзе тицяв пальчиком майже у всі ласощі, його бабуся зменшувала їх паличкою, а ельф клав у бездонну сумку. Після всіх крамничок та прогулянки у красивому лісочку Гогсміда Крічер вирушив на площу Гримо, а Вальбурга та Бетельгейзе пішли підкріпитися у кав’ярню мадам Падіфут.

– Вальбурго Блек, яка несподівана зустріч, – голос за спиною аж налякав малюка, котрий якраз наминав третій шоколадний еклер, – я думала, що Блеки вже давно не на Олімпі.

– Мінерво Макгонегел, Блеки завжди на висоті, підтримують престиж магічного світу та служать сюзерену, – різко відкарбувала Вальбурга чорноволосій строгій на вигляд жінці.

– Так, Вальбурго, але сюзеренів ви завжди обираєте неправильних, марнуєте свій потенціал та витрачаєте купу зусиль в нікуди. Белла, Сіріус, Регулус – талановита молодь, котра звернула не туди. Це ваш вибір, але шлюбів з маглами вам не уникнути,   – зневажливо відрикошетила професорка, гордо розправила і без того правильну поставу та вийшла з кафе з пакетом запашних кавових зерен.

Бетельгейзе кліпав оченятками – він практично нічого не зрозумів з цієї короткої розмови, але второпав, що його бабусю та її родину напевно не люблять. Вальбурга вдарила кулаком по столу, від чого аж розлився гарячий шоколад малого.

– Що вона розуміє, ця напівкровна вискочка! Як була в Гогвортсі старостою, улюбленицею та підлизою (а ще ця Августа разом з нею завжди була, хоч і у Гафелпафі), так і у дорослому віці підгавкує цьому маглолюбцю Дамблдору та свято гне його лінію! А без цього всього була б прекрасною леді, розумною та милою співрозмовницею. Жаль мені тебе навіть, Мінерво, я б тебе добре перевиховала! – Вальбурга говорила сама до себе, що з нею траплялося доволі нерідко, а так як зустріч з колишньою однокласницею добряче вивела її з рівноваги, вона була змушена випити півфлакона з заспокійливою настійкою.

Решту дня Бетельгейзе мовчав, проте ввечері підійшов до прадідуся з незвичайним питанням:

– Дідусю, а нашу родину не люблять?

– Бетельгейзе, ти ще замалий, щоб таке розуміти, але ти маєш знати – наша родина дуже відома та шляхетна, – Поллукс навіть забув, що правнук ще навіть не знає такого слова. – Твої прапрадіди та прапрабабусі ввійшли в історію. Ти маєш гордитися тим, що ти Блек і що ти чарівник. – А ці слова хлопчик вже зрозумів добре.

Жовтень 1984 року
Бетельгейзе і далі ріс собі у домі Блеків, почав вчитися читати писати та рахувати. Він вже добре розумів, що ті, хто володіє магією – обрані, що його родина – практично королі магічного світу. Кора Селвин раз в місяць розмовляла з сином через камінний зв’язок – виявилося, що вона вийшла заміж за аврора маглівського роду та тиждень тому народила двійнят – Ліама та Софі (Вальбурга аж скипіла від люті від інформації про такі банальні маглівські імена у єдиноутробних брата та сестри її онука та про чоловіка-бруднокровця у її колишньої потенційної невістки – адже раніше вона все ще вірила у порядність Кори та у те, що вони скоріш за все поберуться з Регулусом після його повернення). Бетельгейзе з радістю відповідав на мамині питання про свої успіхи та справи, але він підсвідомо розумів, що не хотів би з нею жити – адже це зовсім чужа тітонька. Добре, що хоча присилає щомісяця подарунки.

– Уявляєте, батьку, вийшла за бруднокровця та двох дітей народила! Добре, що я вирішила не віддавати їй нашого хлопчика – як такі люди його б виховали!!! – Вальбурга якось ввечері на кухні емоційно описувала свої враження від того, про що дізналася.

Раптом у вікно влетіла сова з запискою. Як виявилося, Каспар Блек прибув в Англію і хоче зустрітися з онуком та подарувати йому ніфлера від мами.

– Ніякого ніфлера!!! Ніяких зустрічей! – Вальбурга хутко порвала листа та спалила його чарами.

– Дочко, Бетельгейзе і так виходить за межі площі Гримо та найближчого лісопарку раз в два місяці. Дозволь йому взяти звірятко, дай ніфлерові кілька перстенів Арамінти Меліфлуа, котрі вона залишила  в цьому домі ще коли Сіріус йшов до Гогвортсу, – хай бавиться, а тебе не чіпатиме.

Місіс Блек думала кілька хвилин, вибігла з кухні і хутко побігла вверх сходами, аж затряслися голови ельфів-домовиків на сходах.

– В неї серйозні проблеми з нервами, о Мерліне, чому адекватний Альфард підвів нашу родину, а Вальбурга випробовує мої нерви щодня? – Поллукс тільки скрушно похитав головою та затягнувся сигарою.

Бетельгейзе таки зустрівся з дідусем по матері та взяв ніфлера. Це виявилася самочка, яку хлопчик назвав Лолою і яка дуже полюбила перстені Арамінти Меліфлуа. Окрім Лоли, компанію наймолодшому Блеку постійно складали Геркулес і Мімі – здавалося хлопчик міг годинами просиджувати разом з тваринками та говорити з ними – Драко він бачив нечасто, бабусю побоювався, прадідусь нерідко був відстороненим, а з іншими родичами він не дуже охоче спілкувався. Помітивши його любов до звірят, Вальбурга невдоволено побурчала – це звісно ж непогано, що дитина має якісь інтереси, але виходить, що він успадкував хобі своєї маглолюбивої матусі-вітрогонки, та, найімовірніше, посередність (жінка пам’ятала, що Блеки доволі скептично ставилися до гербалогії та магозоології впродовж кількох століть – відколи Сигнус Блек I не вилетів з відділу нагляду й котролю за магічними істотами через те, що його експерименти з контролем вогнедихання у драконів привели до загибелі 50 чиновників (добре, що вдалося відкупитися), а Місапіноя Блек-Блишвік не була посередньою викладачкою гербалогії у Гогвортсі та практично сквибкою за високими стандартами Блеків). Тому вона купила велику енциклопедію тварин у Флоріш і Блотс – Бетельгейзе роздивлявся її щодня, тому що поки знав лише букви.

Навчання просувалося не дуже успішно, принаймні так здавалося Вальбурзі. Вона підозрювала, що онук не буде таким талановитим як попередні покоління Блеків і навряд чи когось переплюне – але він мав отримати достойну підготовку, мав свято дотримуватися канонів чистокровності та в ідеалі стати другом Нового Обраного. І поки Бетельгейзе досить пристойно долав цей шлях.

▼Злочинець без вини⬍

На початку січня 1985 року Бетельгейзе Регулусу Блеку виповнилося 5 років. Він вже непогано читав по складах, тому почав студіювати свою енциклопедію. Лола та Мімі дуже любили спати на його колінах, а Геркулес нерідко сідав йому на плече, щоб поласувати совлодощами, на превелике невдоволення Вальбурги.

– Бетельгейзе, зніми тварин з колін! Мені не подобається це все!

– Чому, бабусю? Вони мене люблять і я їх люблю.

– Тому що в роду Блек не прийнято захоплюватися такими речами. Пам’ятай – чарівник завжди важливіший та вартий більше уваги, ніж ельф-домовик, гоблін чи той самий ніфлер.

-Знаю, бабусю, я пишаюся, що я чарівник і що я Блек, – пробурмотів хлопчик.

-Правильно робиш. До речі, я домовилася про заняття французької з тіткою Друеллою. Вона вчитиме Драко двічі на тиждень, а ти так само приходитимеш на заняття.

Літо 1985 року
Бетельгейзе двічі на тиждень ходив на заняття французької мови,  хоча і вивчив тільки 15 слів за 4 місяці – Вальбурга кричала на онука, врівноважена Друелла тільки зітхала від нестаранного учня – їй ж доводилося через камінну мережу вирушати у Мелфой-менор, щоб вчити дітей, котрі вчитися не надто хотіли.

Зате хлопчик доволі добре читав, писав короткі описи природи та додавав і віднімав до 10 – для його віку дуже навіть непогано. Бетельгейзе не дуже любив величезний маєток Мелфоїв, а особливо недолюблював Абраксаса Мелфоя та його дружину Персефону – бабусю та дідуся свого троюрідного брата Драко. Ці неприємні люди при кожній зустрічі з наймолодшим Блеком натякали на його позашлюбне походження, відверто говорили, що Драко набагато розумніший і прояви магії у нього трапляються доволі часто, в той час як у Бетельгейзе, окрім пелюсткового дощу, за весь цей час вийшло тільки пересунути поглядом каструлю та трансфігурувати часник у цибулю. Свою ж єдину дитину – Луціуса – та його сина Драко вони завжди називали геніями та видатними талантами, якими слід захоплюватися.

Бетельгейзе вже зрозумів, що бабуся з нього три шкури спустить, якщо він буде поганим учнем та не цікавитиметься магією, тому вирішив проявляти найменшу ініціативу – і не покарають, і не перевтомиться. Єдине, про що він міг захоплено говорити годинами – про тварин. Окрім домашніх улюбленців він вивчив все можливе і неможливе про єдинорогів, посіпачок та флоберв’яків та любив дивувати своєю пам’ятю дорослих. Але незабаром трапилася одна дивна подія, котра назавжди змінила ставлення старшого покоління Мелфоїв до Бетельгейзе Блека.

Одного довгого червневого вечора Персефона Мелфой завітала в гості до Блеків і чомусь вирушила на кухню, хоча її, як і всіх достойних гостей, завжди приймали у основній вітальні. Малий Бетельгейзе якраз грався нагорі у другій вітальні, коли його погляд впав на дивну  шкатулку з золотистими узорами, котра стояла прямо у незаскленій частині буфету. Хлопчик відніс її на кухню, щоб пильніше роздивитися під час їжі і показати Крічеру, хоча старий ельф не дуже охоче спілкувався з молодим хазяїном, а малий і не дуже хотів з ним говорити. Інша справа – Добі, котрий з задоволенням бавився з Бетельгейзе і Драко.

Вальбурга вийшла з кухні якраз перед приходом онука. Тому Бетельгейзе, побачивши місіс Мелфой, відчинив шкатулку, поставив її на підвіконник і пішов нагору, тільки почувши що щось дзенькає і що йому паморочиться в голові.

Вальбурга хотіла показати Персефоні Мелфой родинні дорогоцінності Ірми Кребб – своєї покійної матері, але так як вони були захищені антизлодійськими закляттями (параноїдальна Ірма боялася всього і влаштовувала істерики на рівному місці), то Вальбурга була змушена шукати їх без чар, клянучи все на світі, згадуючи не тільки Мерлінові кальсони, але й інші, значно непристойніші речі, та гаркаючи на онука, котрий плутався під ногами.

Коли дорогоцінності були нарешті знайдені, місіс Блек разом з Бетельгейзе спустилася на кухню. Картина була шокуючою – Персефона Мелфой, абсолютно точно мертва, лежала на підлозі, а на підвіконнику дзенькала заклята шкатулка. Вальбурга з криком кинулася до зловісної коробки та закрила її, але вже нічим не можна було зарадити.

– Ця шкатулка просякнута міцним концентратом ковтка живої смерті, а ти, Вальбурго, ж знаєш, що це зілля без запаху. Клацання – просто нагадування про небезпеку, якщо раптом хтось помилково відкриє цей артефакт, – пролунав спокійний голос Поллукса за спиною Бетельгейзе.- Хлопчик ненавмисне вбив цю чванливу жінку, але хай це буде йому уроком – ніколи не чіпати незнайомі предмети, ніколи не довіряти тому, що думає саме по собі, а ти не знаєш де його мозок, ніколи не довіряти інтуїції, а керуватися тільки знаннями.

Персефону ховали зі скандалом. Цілитель встановив причину смерті і Луціус навідріз відмовився надалі приймати найменшого Блека у домі своїх батьків, хоч і розумів, що хлопчик зробив це ненавмисне і через незнання.

З ненависними для Бетельгейзе уроками французької було покінчено, оскільки Друелла також відмовилася від учня, котрий не хотів вчитися, та ще й став винуватцем смерті її свахи (а малий так не міг зрозуміти, що розчарувало його власну бабусю більше – заборона на заняття з французької мови чи смерть Персефони Мелфой).

▼Бартер та останнє сонце⬍

Осінь 1985 року
Одного жовтневого ранку Бетельгейзе захворів і бабуся дала йому випити перцевого зілля, від якого йшов густий дим з вух, що завжди смішило малого. Хлопчик набрав повну тарілку мерехтливих заморожених кокосових квадратиків та пастилок з горішками, куплених в Медових Руцях, та пішов до вітальні, щоб показати Крічеру свій кумедний вигляд, але замість ельфа-домовика там сидів його хрещений батько Альберт Ранкорн.

– Вітаю, Бетельгейзе, як твої успіхи у навчанні? – пролунав стриманий голос строгого чарівника.

– Доброго ранку, дядечку Альберте, я вже добре читаю, пишу, рахую та прочитав вже казки барда Бідля.

– Молодець. Вальбурго, то отак воно виглядає? – Ранкорн раптом обернувся до місіс Блек, котра входила в кімнату, тримаючи в руках бордовий фіал.

– Альберте, це не просте зілля забудькуватості. Я вдосконалила його власноруч. Окрім ягід омели та валер’янки додала ще вовчі ягоди, беладону та хміль, але секрет не відкрию, – криво посміхнулася господиня. – Бетельгейзе, негайно вийди з кімнати, хрещений батько приніс тобі  набір шахмат, скажи Крічеру хай покаже тобі як ходять фігури, поки твій прадід пішов в паб на алеї Діагон, – гримнула Вальбурга на онука.

Хлопчик слухняно вийшов з кімнати, проте зачаївся за дверима.

– Альберте, якщо ти доливатимеш йому це щообіду за вашим кавуванням – за тиждень він забуватиме, що говорив 5 хвилин тому, – твердо говорила Вальбурга.

– Давай сюди, цей Стоккард  Стоунгрейв вже набрид. Пеньок старий, повністю відповідає своєму імені. Я вже давно заслужив на крісло керівника відділу  магічних нещасних випадків та катастроф, – задоволено відповів Ранкорн.

– Не так швидко, Альберте. Ти пообіцяєш, що повпливаєш на Чаррозшук, постараєшся знайти інформацію про те, що трапилося з Регулусом. І так само передаш в аврорат мій компромат на родину цієї загиблої кілька років тому Медоуз – маю цінну інформацію про її батька, – Вальбурга говорила чітко і самовпевнено.

– Добре, Вальбурго, давай флакон сюди.

Бетельгейзе тільки знизав плечима і побіг донизу, щоб ніхто не побачив, що він підслуховував. А через два тижні рано-вранці Вальбурга в присутності батька та онука вголос читала замітку у Щоденному Віщуні про дивне тяжке ментальне захворювання Стоккарда Стоунгрейва, котре змусило його проходити важку реабілітацію у лікарні святого Мунго, звідки його, найімовірніше, направлять у дім для літній чарівників імені святого Освальда. Натомість місце керівника відділу магічних нещасних випадків і катастроф зайняв Альберт Ранкорн, котрий холодно посміхався з першої шпальти.

На наступній сторінці йшлося про арешт якогось містера Медоуза та про те те, що йому загрожує 5 років Азкабану через продаж контрабандного єдинорога.

Бетельгейзе похолов – хоч йому не було і 6 років, але він зрозумів, що у  всьому, що описане в газеті, винна його бабуся – розмову він пам’ятав добре, особливо імена.

Значить не всі чарівники хороші? Значить магія не те саме, що добро? Значить його бабуся не завжди права? Значить чистокровні чарівники – не все найкраще у цьому світі? Ці думки мучили хлопчика цілий день – і коли він вирушив на концерт ансамблю леприконів разом з Поллуксом, і коли до них прийшла Арамінта Меліфлуа.

Раптом надвечір до нього долинув крик бабусі:

– Бетельгейзе Регулусе Блек, ходи подивися, який я портрет почепила.

Хлопчик хутко збіг сходами донизу, зачепивши кілька відрубаних голів ельфів-домовиків. На стіні у коридорі висів великий та розкішний портрет Вальбурги Блек. Арамінта аж вирячила очі від захвату.

– Цей портрет малювали три місяці, – гордо говорила Вальбурга, затягуючись тонкою сигаретою, – він підтвердження того, що я господиня цього дому. Коли мене не стане – він стоятиме на варті спокою та чистоти дому Блек. Адже ми toujours pur.

– Я в захваті, Вальбурго, – повненька та коротко підстрижена Арамінта не приховувала захоплення, – жаль, що мені не вдалося просунути закон про полювання на маглів, але я думаю, що твій онук, вихований у дусі чистокровності продовжуватиме величну справу нашого роду.

Бетельгейзе тільки покліпав очима.

31 грудня 1985 року
Минуло Різдво і на площі Гримо 12 все ще панувала святкова атмосфера. Напередодні Нового року Вальбурга як і завжди була чимось невдоволена, а ще й Геркулес приніс лист від Ранкорна, в якому писалося, що з вересня-початку жовтня 1979 року ніхто з британської та континентальної магічної спільноти не бачив Регулуса живим, тому є всі підстави вважати його офіційно мертвим.

– Бачите, батьку, він боягуз, лицемір та недостойний васал і його вбив Темний Лорд! Бідний мій Регулус, йому ж за кілька днів мало б лише 25 виповнитися – кричала Вальбурга, мнучи лист в руках, міняючи риторику на ходу та стоячи на сходовому майданчику навпроти спальні батька. –  А Сіріус, мерзотник і зрадник, цілком можливо ще й підставив Регулуса! Сіріусе, чому ти так змарнував свої таланти? Я виховувала їх правильно, чому вони такими виросли? Сподіваюся, хоч ти мене не підведеш і я не пошкодую, що підібрала тебе???– Вальбурга загрозливо подивилася на Бетельгейзе. – Твоїй матері все одно, моїм дітям було все одно на мою думку, Оріон все своє коротке життя відмовчувався, одна я завжди тягнула на своїх плечах ВСЕ – підтримку ідеалів чистокровності, службу в міністерстві, невдячних синів, красиву картинку давнього роду. А ці всі зрадники, нікчеми, бруднокровці – вони живуть життя без цілей і без призначення!!! Але всім начхати на Вальбургу!  – очі жінки наповнилися слізьми, обличчя почервоніло, від крику вона вже задихалася, проте Поллукс навіть не звернув уваги:  нервові зриви у доньки – звичне діло.

Вальбурга автоматично зробила два кроки назад, перечепилася……і стрімко полетіла донизу. Засліплена істерикою, вона не помітила східців і за кілька секунд вже лежала на нижньому сходовому майданчику.

– Бабусю! – Бетельгейзе кинувся донизу. Його бабуся лежала внизу, вдарившись головою об сталеві поручні, її красиве чорне волосся, де-не-де вже посивіле, впало на лоба з елегантного вузла; обличчя, ще кілька митей назад червоне і перекошене злістю, тепер було порцеляново-блідим  та спокійним, а з кутика напомадженої губи стікала ниточка крові і лилася на чорну оксамитову сукню.

Вальбурга Ірма Блек була мертва.

▼Угода та нова сторінка в житті⬍

Лютий 1986 року
Місяць пройшов як у тумані. Вальбургу, навіть після смерті фатально красиву і струнку, одягли у красиву темно-зелену  сукню та поховали в родинному склепі, а Мелфої щиро співчували її онукові, про котрого ще півроку тому і говорити не хотіли. Поллукс був як завжди спокійним, хоч у свої неповні 74 роки втратив двох дітей та онука, а ще двоє онуків сиділи у в’язниці. Сигнус – тепер єдина дитина Поллукса –  тільки нервово озирався на батька під час похорону.

Бетельгейзе захлинався від сліз, обнімаючи Мімі та Лолу, але його біль швидко минув – в такому віці втрати програють відкриттям та здобуткам. Він підслухав як цілителі говорили, що його бабуся вже була добряче нездоровою, не дивлячись на ще доволі молодий вік, але мало що зрозумів.

Хлопчик продовжував жити у домі на Гримо 12 разом з прадідусем та вірним Крічером, але вже у суцільній моторошній тиші.
Портрет Вальбурги слідкував очима за всіма хто входив і заходив, проте мовчав.

Кора Селвин, котра згадувала про Бетельгейзе раз в два місяці, не повинна була дізнатися про смерть своєї неофіційної свекрухи – так вирішили Сигнус та Друелла. Альберт Ранкорн з своєю вічною кам’яною міною прислав похреснику набір книг, дві валізи дитячого одягу та величезний кошик з солодощами.

Життя продовжувалося, але Поллукс, на відміну від Вальбурги, практично не контролював правнука та міг перекинутися з ним кількома словами за день. Містер Блек знав, що хлопчик достатньо розвинутий для свого віку, а Крічер подбає про те, щоб він не був голодним.

Одного березневого ранку Поллукс зайшов до кімнати покійної доньки, аж раптом його погляд впав на чорний записник. Він розгорнув його, проте сторінки були білими. Хитро усміхнувшись, містер Блек витягнув паличку і тричі вдарив по сторінках:

– Аппареціум! –  Вальбурга вирішила приховати свій план виховання та навчання онука. Освіту Бетельгейзе слід було продовжувати – до Хогвартса він вже мав мати належну підготовку.

Раптом у двері постукали – після смерті доньки Поллукс зняв захисні чари і тепер будь-який чарівник міг побачити дім, просто махнувши чарівною паличкою у повітрі.

На порозі стояли Фредерік та Маргарет Нотти.

– Вітаємо, містере Блек, – чемно привітався темноволосий статний Фредерік, котрий помітно накульгував після поранення. – Ми до вас з серйозним питанням. Ви ж знаєте, що три місяці тому ми втратили нашого сина внаслідок нещасного випадку під час польоту на мітлі (Маргарет схлипнула). Говорю відразу – ми хочемо всиновити вашого правнука.

Поллукс продовжував мовчати і просто дивився в очі Нотта.

– Подумайте добре, містере Блек….Поллуксе, – так само твердо продовжував  Фредерік, – Маргарет хворіє більше не може мати дітей. Цей хлопчик не був бажаним членом сім’ї для вас, визнайте. Йому буде краще  у нашій родині. У вас є інші нащадки, а у нас з Марго нема нікого – ні дітей, ні братів-сестер, ні племінників.

– Я вже звик до Бетельгейзе, Фредеріку, – холодно відрізав Поллукс, витримавши паузу в 30 секунд. – Він член нашого роду, він Блек. Проте я відчуваю, що мені важко справлятися з малою дитиною, Луціус і Нарциса не візьмуть малого до себе – Абраксас його терпіти не може. Сигнус і Друелла поїхали пожити до її матері у Францію, щоб підлікувати нервовість мого сина. Інші родичі не є близькими і не погодяться виховувати малого. Тому моя умова – Бетельгейзе житиме у вас з квітня до жовтня, так як ваш будинок знаходиться за містом, то близькість природи тільки піде йому на користь. А в холодний час року повертатиметься до мене з Крічером, – останнє речення Поллукс вимовив звичним спокійним тоном, проте було зрозуміло, що заперечень він не потерпить.

Спонтанне рішення стало доленосним – вже на початку квітня Крічер зі сльозами упакував валізку панича Бетельгейзе, на котрого вже чекав летиключ. Мімі та Лола були змушені залишитися вдома – на превеликий жаль малого, тому що хвороблива Маргарет терпіти на могла тварин. Бетельгейзе не дуже хотів залишати звичне життя, але мати маму і тата він хотів більше.

Життя в будинку Ноттів не було схожим на життя в домі Блеків. Фредерік Нотт ходив на роботу у міністерство, а тиха і домашня Маргарет вела господарство і в усьому підкорялася чоловікові. Це неабияк здивувало малого, тому що він звик до сильних і владних жінок родини Блек, котрі одним помахом чарівної палички затикали за пояс будь-якого мага.

Проте Бетельгейзе вже в перший день у новому домі дізнався багато нового: що Фредерік Нотт – чистокровний чарівник, що він знав його  батька Регулуса, що вони разом намагалися боротися за права чистокровних чаклунів та хотіли здобути владу, але, на жаль, це не вдалося. Хлопчик з задоволенням розглядав фото чарівників, котрі сиділи за розкішним столом, холодно посміхаючись та махаючи у об’єктив. Він відразу впізнавав свого батька, адже був на нього дуже схожим, та Фредеріка Нотта. Також на кожному фото була невідома молода красива жінка з розкішними темними косами та мигдалеподібними очима, котра здавалася йому дуже знайомою – але де він її бачив? Вона схожа на бабусю Вальбургу і на Регулуса Блека водночас. Хлопчик швидко забував про це, бо на багатьох картках був чорнявий молодик з гачкуватим носом – його він вже бачив на фото в домі Мелфоїв – це хрещений батько Драко, котрий працює вчителем, але Бетельгейзе не пам’ятав його імені.

– Синку, – з милою посмішкою заявила Маргарет в перший день, – ми будемо називати тебе Теодором. Теодор Едгар Нотт – так звали нашого сина. Ти на нього схожий – таке ж густе темне волосся і бліді щічки.

– Але мене звати Бетельгейзе Регулус Блек, – заперечив хлопчик. – Бетельгейзе, тому що в родині Блек прийнято називати дітей іменами зірок, я вже навіть вивчив кілька назв, Регулус – ім’я мого батька. Бабуся Вальбурга це часто повторювала.

– Звичайно, любий, ти можеш зватися як хочеш в домі Блеків. Але в нашому домі ти зватимешся саме так – ти ж не проти додаткового імені?

Бетельгейзе задумався – зрештою, а яка ж різниця? Може в цьому домі з красивою терасою та великим газоном йому сподобається і він не захоче вертатися у тихий і напівсутінковий дім Блеків?

Літо-осінь 1986 року
На початку літа трапилося горе – раптово померла Марго. Хвороблива і екзальтована жінка переплутала перцеве зілля з потужним снодійним – і не прокинулася. Бетельгейзе ще не встиг прив’язатися до неї, тому не особливо горював – зрештою, він більше сумував за своїми тваринками.

Фредерік Нотт, як виявилося, уник покарання, хоч і залишився покаліченим, та  працював керівником відділу скасування випадкових чарів. Строгий і крикливий чоловік, він так і не заслужив приязні Бетельгейзе, чи як звали його Нотти, Теодора. За допомогою хабаря йому вдалося домовитися про одну послугу з містером Брауном, котрий завідував канцелярією Хогвартсу. Містер Браун за допомогою матеріального конфундуса переналаштував магічне перо, котре записувало імена майбутніх учнів школи. Замість «Бетельгейзе Регулус Блек» на одній зі сторінок тепер було вписано ім’я «Теодор Едгар Нотт» – ім’я хлопчика, котрого вже не було серед живих. І саме під цим іменем вихованець Ноттів мав йти до школи. Це було бажання Маргарет, котре вона озвучила незадовго до смерті, і вдівець вже просто не міг його не втілити в життя.

Дні йшли розмірено – Фредерік купив Бетельгейзе дитячу мітлу, проте той, здавалося, абсолютно не мав нахилу до літання та квідичу – мітла його не слухала, йому не вдавалоя піднятися вище, ніж на 3 дюйми над землею. Хлопчик почувався трохи засмучено, тому що Драко вже в 5 років вільно літав на висоті понад 4 фути. Тому він швидко занепав духом – у нього нічого не вдавалося: літати не виходило, французька мова не йшла, закляття він запам’ятовував повільно (Вальбурга за життя змушувала його починати вчити прості закляття, рухи паличкою та вимагала детального опису їхніх дій, а Фредерік час від часу нагадував йому про необхідність підготовки до Хогвартсу) – і замкнувся в собі, з нетерпінням чекаючи на зустріч з прадідусем, Крічером та своїми трьома звірятами.

▼Стара панна та чорні коні⬍

Жовтень 1986 року
Бетельгейзе крокував по площі Гримо у супроводі прадідуся, захоплено розповідаючи йому про свої враження. Хлопчик тільки переступив поріг рідного дому, як на нього раптом накинулася якась невідома бабуся.
– Бетельгейзе, mon enfant, так рада тебе бачити, – завуркотіла вона, тричі цілуючи хлопчика у щоки. Ця літня засмагла жіночка була дрібненькою, темноволосою, вбраною у все червоне, а на вигляд їй було років 70. Бетельгейзе здивував її голос – молодий та бадьорий, дуже м’яке «l» та дивні інтонації.

– Бетельгейзе, познайомся з міс….мадемуазель Кассіопеєю Блек – моєю рідною сестрою, колишньою викладачкою астрономії в Бобатоні – це школа магії на півдні Франції. Вона вчилася в Гогвортсі, проте працювала і жила на континенті, а тепер приїхала в Британію трохи погостювати та повчити тебе – не підеш же ти до школи повним неуком.

– Не говори дурниць, mon cher, я впевнена, що наш хлопчик дуже розумний і здібний. А який милий – прямо як наш солоденький Регулус, – продовжувала щебетати Кассіопея, – я привезла тобі стільки ласощів, що боюся, щоб твої зубки залишилися міцними. І, заради Мерліне, не зви мене тітонькою або бабусею – я просто Кассі.

Поллукс поправив окуляри і насупився – його сестра завжди була такою безпосередньою і прямолінійною, проте її  квітучий оптимізм мав якось підбадьорити Бетельгейзе, котрий втратив батька, бабусю, прийомну матір, а рідна матір писала йому листи раз в 2 місяці.

– Любчику, ледь не забула, я привезла тобі зачароване фортеп’яно, котре грає близько півсотні вальсів та легких танцювальних мелодій – достатньо назвати бажану пісню і доторкнутися до будь-якої клавіші. Також в бездонну сумочку помістилися дитячий магоскоп – ми ж будемо вивчати зорі з тобою в майбутньому, нагадайко, збірка спогадів Ніколя Фламеля – прочитаєш, коли підростеш, та балакуче дзеркало.

– Кассіопеє, ти все життя жила в своє задоволення і тепер хочеш мого правнука розпестити, – з тону Поллукса не було зрозуміло – докір це чи жарт.

– Брате, я завжди роблю те, що вважаю за потрібне – як і всі в родині Блеків, – майже проспівала мадемуазель Блек.

Бетельгейзе хотів було щоь сказати, проте до нього вже бігли Мімі та Лола. Пух вмостився на колінах, а ніфлерка стала ластитися до ніг. Хлопчик тут же поцілував в мордочки своїх улюбленців і витягнув пакетик з ласощами, які купив для них разом з Фредеріком Ноттом.

– А де Геркулес? – проте сич вже стукав дзьобом у вхідні двері – для нього чари не діяли і дім він бачив завжди. Впустивши птаха у дім, Бетельгейзе задоволено погладив його по дзьобі та насипав корму у мисочку в клітці, яку хтось поклав на банкетку у передпокої.

– Такий схожий на Регулуса, тільки рот як у жабенятка і очі світліші, – стиха сказала Кассіопея.

– Так, сестро, але він начебто не успадкував талантів Блеків, тільки тваринами цікавиться – прямо як і та його матуся, – кисло мовив Поллукс. – Та і прояви магії в нього рідкісні. Не буде з нього нічого путнього, хоча, я згоден зі своєю покійною донечкою – треба йому триматися разом з Драко і Гаррі Поттером. Добре, що він вже трохи знає про чисту кров і велич нашого роду.

Травень 1987 року
Півроку з Поллуксом і Кассіопеєю минули на диво ідилічно. Мадемуазель Блек внесла в дім на площі Гримо 12 нотки радості та веселощів, вона з задоволенням прикрашала ялинку разом з племінником, пекла і розмальовувала пряники в його компанії, ходила з ним за покупками, слухала як він читає вголос, задавала йому арифметичні задачки та допомагала в написанні маленьких есе, вчила його танцювати під мелодії зачарованого фортеп’яно, розповідала різні цікаві історії зі свого життя. Бетельгейзе, котрий звик до прохолодного скептицизму Поллукса, беземоційності Фредеріка та їжакових рукавиць Вальбурги, навіть не хотів повертатися в заміський будинок Ноттів, де, за домовленістю, на нього вже чекав опікун.

Кассіопея вирішила пожити кілька місяців у Сигнуса, а тоді вернутися до Франції, тому тільки обняла малого на прощання, не забувши покласти у валізку величезну торбинку з солодощами.

– Теодоре, ти так розповнів, ця мадемуазель Блек кого завгодно доведе до ожиріння, – насмішливий голос Фредеріка повернув хлопчика до його іншої реальності, котра існувала тільки у теплу пору року і у котрій його звали Теодором Едгаром Ноттом.

Проте життя в будинку Ноттів було теж яскравим і повним позитивних емоцій – хлопчик почав читати маглівські книги з бібліотеки прийомного батька, зі здивуванням зазначивши для себе, що магли, виявляється, живуть у такому примітивному світі! Добре, що Фредерік не бачив, що Бетельгейзе читає ці книги – він би швидко пояснив йому, що і до чого.

– Теодоре, я маю з тобою серйозно поговорити, – раптом заявив Фредерік одного серпневого дня. – До школи ти підеш з іменем Теодор Нотт – так потрібно. Будь ласка, не згадуй ім’я Бетельгейзе Блек в присутності шкільних друзів.

Хлопчик хотів було щось заперечити, але він пам’ятав, що старших потрібно слухатися, тому вирішив просто кивнути головою.

– І ще. Ти до школи підеш тільки за кілька років, але маєш знати відтепер – ти чистокровний і цим стоїш вище за всяких маглів і бруднокровців. Різні маглолюбиві чаклуни роками принижували нас – справжніх, сильних, достойних магів. Тому ще до твого народження я, твій батько, батько твого кузена Драко, родичі тітки Друелли та інші достойні чарівники вирішили приєднатися до руху Темного Лорда – саме так його називали. Ми мріяли про велич, про владу і про достойне життя для чистокровних чарівників – де б ми не ховалися, а правили б усіма слабкими магами та недостойними і підлими магами. Моя кульгавість – це результат однієї із битв. Але, на жаль, ми програли. Один маленький хлопчик зумів зупинити Темного Лорда. Його звати Гаррі Поттер, він одного віку з тобою. В школі ви з Драко обов’язково зустрінете його і намагайтеся потоваришувати – всі троє. Гаррі – великий Обраний Чаклун, майбутній Лідер для давніх чаклунських родів, Драко – талановитий чистокровний хлопчик, ти також розумний і здібний. Ти зрозумів мене, Теодоре?

Хлопчик заворожено кивнув, хоч насправді і не все зрозумів. З заціпеніння його вивів стукіт в двері. Як виявилося, на порозі стояла місіс Енід Паркінсон – давня знайома Фредеріка – саме так він відрекомендував її прийомному синові. За руку вона тримала темноволосу низеньку та  похмуру дівчинку приблизно одного віку з Бетельгейзе.

– Вітаю, Фредеріку, дуже рада тебе бачити. Тільки повернулися з Швейцарії разом з Пенсі – сам знаєш, що ми прожили там кілька років, ну і вирішила привести доню познайомитися з твоїм сином – все-таки ми сусіди і наші діти підуть в один клас Гогвортсу, – улесливим тоном защебетала гостроноса та худюща Енід. – Я дуже засмутилася через смерть Маргарет, таке горе! Але ти не горюй, дивися який у тебе синочок милий. Як тебе звати? – нахилилася вона до Бетельгейзе.

– Бе…Теодор, – вчасно згадав своє «теперішнє» ім’я малюк, посміхаючись у відповідь.

– Яке красиве ім’я і цілком в дусі вашого роду! Мені завжди подобалася ваша традиція називати дітей старими іменами в вікторіанському дусі – королева Вікторія, кажуть, мала магічні здібності. А от що я ненавиджу – те як Блеки завжди випендрювалися з іменами зірок. До речі, ця їхня істеричка Вальбурга приносила кілька років тому якогось хлопчика в міністерство – дивно, один її син в Азкабані, а інший пропав безвісти, загинув напевно, жоден не встиг одружитися – може то був якийсь племінник? – розмірковувала Енід вголос.

– Мене звати Паркінсон. Пенсі Альма Паркінсон, – раптом пролунав манерний голос дівчинки, яка вже простягнула руку для потиску.

– Теодор Едгар Нотт, – хлопчик розгублено потиснув руку у відповідь.

– Ти теж чарівник? Теж чистокровний?

– Т…так, – Бетельгейзе все більше спантеличувала присутність цієї Пенсі і її питання. Він взагалі постійно відчував себе самотнім та покинутим і надавав перевагу книгам та тваринам.

– Теодоре, будь ласка, візьми Пенсі і пограйся з нею в свої кімнаті, – звелів Фредерік.

Кімната Бетельгейзе була просторою і світлою – не те що вічні сутінки на площі Гримо 12. Ліжко, застелене лимонним покривалом, книжкова шафа, закинута іграшкова мітла, письмовий стіл з давнім прес-пап’є у формі єдинорога та м’який килим. Пенсі підійшла до великого вікна, без дозволу відкрила його та перехилилась через підвіконник.

– У тебе є мітла – ти літаєш? – спитала вона, напівлежачи на підвіконнику.

– Ні, я не люблю літати.

– А я люблю, мені тато пообіцяв купити Чистомет-9, це найновіша модель. А взагалі чим цікавишся?

– Ну я читати люблю. І тварин, – відповів Бетельгейзе.

– Нудний ти. От з Драко Мелфоєм дійсно цікаво, ми познайомилися з ним тиждень тому.

– Справді? – здивувався Бетельгейзе. – Він мій троюрідний брат.

Пенсі тільки гмикнула і закотила очі доверху. На її велике невдоволення хлопчик теж підійшов до вікна і визирнув в нього. В наступну мить він аж похолов всередині. На узліссі ходили якісь дивні чорні крилаті коні. Дуже дивні. І навіть страшнуваті.

– Пенсі, глянь! – вигукнув Бетельгейзе. – Які дивні коні!

– Які коні, Тед, ти що – настійку мандрагори випив? – спантеличено відповіла дівчинка.

– Та ні, ось вони, прямо навпроти воріт пасуться! Невже не бачиш?

Пенсі покрутила пальцем біля скроні.

– Все з тобою ясно. Сидиш в глухому місці, читаєш книги, ніде не буваєш. Напевно і мов не знаєш?

– Ні, знаю тільки кілька французьких фраз, не хотів вчити, – чесно зізнався Бетельгейзе.

– А я в Швейцарії вивчила французьку, німецьку та італійську, – зазнайкувато хвалилася дівчинка. Після цих (як виявилося значно пізніше – практично нечесних) слів вона пройшлася по кімнаті та взяла його мітлу в руки.

– Подивлюся трохи, ти ж не літаєш, тобі не потрібно.

Бетельгейзе вже не міг витримувати її товариства, тому розвернувся і побіг вниз сходами. Йому дуже хотілося запитати в прийомного батька – що це за коні такі?

Фредерік сидів  у вітальні за обіднім столом, а Енід, хихикаючи та жартуючи, гладила його по руці та пожирала очима. Побачивши хлопчика, вони враз стрепенулися.

– Що таке? Чому ти лишив Пенсі наодинці? – трохи різкувато запитав Фредерік.

– Що це за дивні чорні крилаті коні пасуться біля лісу? Це ж не єдинороги і не кентаври, – випалив хлопчик.

Енід аж знітилася і опустила очі. Фредерік мовчав близько хвилини.

– Ти бачиш їх? – нарешті порушив він тишу.

– Так. А Пенсі не бачила.

– Сину, ці коні називаються тестралами. Вони іноді прилітають сюди попастися і поїсти гнізда з доксями, але про це не всі знають. Їх можуть бачити тільки ті люди, котрі бачили смерть – тихо мовив Фредерік.

Бетельгейзе враз розплакався і кинувся у свою спальню, ледь не збивши з ніг Пенсі, котра виходила з його кімнати з мітлою в руках.

▼Зорі що переливаються в очах⬍

Березень 1988 року
Бетельгейзе знову проводив холодний період року у домі Блеків. Кассіопея Блек, котра повернулася в цей дім, як завжди засипала його подарунками та ласкавими словами. Одного вже практично теплого вечора наприкінці березня вона покликала хлопчика на різьблений балкончик у колишній кімнаті Вальбурги, де вже стояв магоскоп.
– Бетельгейзе, любий мій, я вирішила розпочати вчити тебе астрономії. Читати-писати-рахувати ти вмієш вже добре, основи географії та довколишнього світу розумієш, так що вже не пропадеш. Основні закляття Фредерік Нотт з тобою проходив, правда ж?

– Так, я вже вивчив дію 10 заклинань та все ретельно записав у блокнот з вензелем Блеків, – ствердно кивнув хлопчик.

– О, ти навіть таке важке слово знаєш! Даремно тебе називають посередністю, дорогенький, дуже даремно. Але повернемося до того, що я хотіла тобі показати. Поглянь, яке чудове небо. Сонце щойно зайшло, надворі ще видно, але вже мерехтять зорі. Чарівно, правда ж?

Бетельгейзе на повні груди втягнув повітря, у якому вже були нотки першого цвіту. Від емоцій йому аж подих перехоплювало – який же чудесний світ! А ще кращий він тоді, коли тихий і практично безлюдний.

– Колись я обов’язково візьму тебе у Францію, бідолашна Вальбурга не встигла тебе звозити. Ми поїдемо в Бобатон – прекрасна школа, я перейшла туди після складання СОВ – це спеціальний екзамен наприкінці 5 року навчання в Гогвортсі. Було так незвично змінити чорну мантію з гогвортським гербом на елегантну форму Бобатону! Там я пройшла і вчительську підготовку та залишилася викладати. Досі пам’ятаю ці неймовірні відчуття – найвища вежа Академії, аж подих перехоплює, довкола тільки зорі – які ж вони яскраві на Півдні! Але це не просто зорі. Вони ще й відбиваються у Середземному морі. Словами не передати цю красу, але я маю фото. Ось дивися, – з цими словами Кассі тицьнула хлопчику під ніс картку. На ній молода дівчина в блакитному капелюшку трохи зухвало махала однією рукою, а іншою спиралася на магоскоп. У верхній частині фото переливалося небо, повне яскравих зірок. Зоряне сяйво відбивалося у спокійній морській гладді, яка світилася в нижній частині фото.

– Це я, коли починала викладати, – з нотками гордості мовила Кассіопея, – а фото зробив мій дорогенький друг Бернар Дюбуа. C’est tres charmante, mon enfant. Але щось я заговорилася. Магоскоп – це не простий маглівський телескоп. Він дає просто фантастичне збільшення. Ось дивися, я налаштувала твій магоскоп. Поглянь в нього.

Хлопчик слухняно глянув в лінзу. Прямо перед ним сяяла яскрава зірка. І не просто сяяла – вона, здавалося пульсувала і мінялася в кольорах.

– Знаєш, що це за зоря, хлопчику мій? Вона особлива і набагато більша за Сонце – юний Блек похитав головою. – Це твоя зірка… Бетельгейзе…Одна з найяскравіших зірок на нічному небі.

Літо 1988 – літо 1989 року
Рік пройшов як одна мить. Бетельгейзе перечитав всю бібліотеку Фредеріка Нотта, слухав магічне радіо та мелодії зачарованого фортеп’яно, малював та доглядав за своїми підопічними тваринками, провів холодну пору року з прадідусем Поллуксом, а тітка Друелла, котра якраз повернулася з Франції, де лікувала нерви чоловіка та свої легені, купила йому пухнастого сірого кота, якого, на превелике диво, Фредерік дозволив привезти у свій дім. Хлопчик вирішив назвати кота Астором.

Восеии 1989 року Бетельгейзе знову повернувся у будинок на площі Гримо 12, лив шалений дощ, котрий заважав навіть говорити. Хлопчик забіг у дім, міцно стискаючи під пахвою Астора, і Поллукс швидко застосував висушувальні чари.

– Дідусю Поллуксе, як добре, що ми чарівники, магли ж не можуть швидко висушити одяг і, якби ви не були чарівником, то ваші окуляри б залило дощем теж, – поспіхом мовив малий, все ще відхекуючись.

– Бачиш, Бетельгейзе, які переваги ми маємо над маглами, – самовдоволено мовив прадідусь. – Бабуся Вальбурга ж говорила тобі про велич нашого роду і ницість різних зрадників і напівкровок.

Бетельгейзе тільки промовчав – він чув ці речі ледь не щодня і вірив в них, але в його душі закрадалися сумніви – все таки він бачив і дотичну причетність бабусі Вальбурги до злочинів, і лицемірність та брехливість Фредеріка, котрий часто говорив різні речі в присутності прийомного сина та в присутності міністерських чиновників, котрі приходили до нього додому. Невже у чарівників – у королів цього світу – є такі ж недоліки як і у мало розвинутих маглів? Крім того хлопчик ще повністю так і не звик до необхідності називатися іншим іменем в присутності компанії Фредеріка Нотта. І чому йому обов’язково потрібно подружитися з цим Гаррі Поттером? Більшість свого коротенького життя він провів наодинці зі своїми думками, тому не дуже і хотів тісно спілкуватися з ще кимось.

Ці думки часто не давали йому спокійно жити, він звертався з питаннями до Крічера, котрий взагалі не хотів відповідати на питання молодого панича.

Проте на початку грудня приїхала Кассі Блек і дім наповнився сміхом та запахом свіжої випічки, котру стара панна не доручала ельфові-домовику.  Вона привезла хлопчикові Адвент-календар, котрий окрім видачі шоколадок, щодня співав кілька тактів колядок, та  вирішила ґрунтовно взятися за навчання Бетельгейзе – розповісти йому про родовід Блеків та дати уявлення про основні зорі небосхилу.

– Чому на гобелені так багато дірок, ніби його доксі погризли? – спитав Бетельгейзе одного вечора незадовго до Різдва, коли вони з мадемуазель Блек стояли в вітальні біля родовідного дерева.

– Хлопчику мій, ти вже дорослий і мусиш розуміти деякі речі – є люди, котрі зганьбили наш рід. Ось бачиш, – вона вказала на гілку біля імені «Поллукс Блек», – у нас з Поллуксом та Дореєю був ще один брат. Він був найстаршим і його звали Маріусом. Проте він виявився сквибом, коли йому було 19 Поллукс випадково влучив в нього закляттям, котре призначалося одному неприємному хлопцю. Маріус помер того ж вечора. Ти ж знаєш, що таке сквиб?

Бетельгейзе слухняно кивнув – Вальбурга встигла йому розповісти, що бути сквибом – це ще гірше ніж бути маглом.

– А це твоя тітонька Беллатрікс. Жаль її, – стара панна скрушно похитала головою, – мусить, бідолашна, проводити свою молодість у Азкабані.

– Кассі, у мого батька ж був старший брат, правильно? Тітонька Цисі мимоходом згадувала про це минулого літа, коли вони з Драко прийшли до мене у будинок Фредеріка Нотта.

– Так, був, але він теж у Азкабані. Вбив 12 маглів, – по плечах мадемуазель Блек, здавалося, пробігли дрижаки. – Сіріус, такий нахабний, але надзвичайно харизматичний хлопчина. Не знаю, що на нього найшло, що він таким став. Названий на честь моєї улюбленої зорі – найяскравішої в сузір’ї Оріона, – замріяно протягнула Кассіопея, дістаючи з коробочки ще один шоколадний казанок з вогневіскі. – О, йдемо, мій солоденький, на балкончик Вальбурги! – поклала вона свою легеньку руку на плече хлопчика.- Взимку Сіріус особливо яскравий – ти мусиш на це подивитися.

▼Листочки нечистокровної гілки⬍

Березень 1990 року ознаменувався несподіваною подією – до Лондона приїжджала Кора Селвин разом з батьком та дітьми. Вона написала екзальтованого листа старшому синові, котрого хотіла нарешті познайомити з братом та сестрою. Поллукс вирішив, що від однієї зустрічі особливої шкоди не буде, тому змусив Альберта Ранкорна рано-вранці відвести Бетельгейзе в дитяче кафе на бічній вуличці алеї Діагон та привести його ввечері.

Ранкорн, котрий майже не цікавився долею похресника, все таки вирішив присвятити свій вихідний такій малоприємній справі. Він відвів хлопчика у кафе та розз’явився, пообіцявши вернутися о 9 годині вечора.

– Бетс, дорогенький, як ти виріс! – Бетельгейзе не бачив матір від часу тієї скандальної зустрічі у її домі, тому зніяковів від її уваги. Його молодші брат та сестра були каштанововолосими та постійно сміялися. А ще вони жували жуйку Друблс, котру строго-настрого забороняла Вальбурга та відмовлявся купувати Фредерік.

-Котику, кілька днів тому на одній із бічних вулиць відкрився магічний зоопарк. Там є сносороги, маленькі валлійські зелені дракони, червоні каптурики, посіпачки, вогнетривкі саламандри та багато інших цікавих звірят. Йдемо туди всі разом?

Бетельгейзе не треба було вмовляти, тому вже за півгодини вони бродили вуличками величезного зоопарку, захоплено роздивляючись тварин, про яких хлопчик раніше тільки читав.

– Мамо, дивлюся на цих тварин і думаю – як шкода, що вони
не можуть жити на волі, а змушені розважати невдячну публіку, – недалеко від Бетельгейзе, котрий самітницьки розглядав саламандру, пролунав високий дівчачий голос. Хлопчик обернувся – біля нього стояла дівчина років 15-17, її волосся було різнобарвним, а обличчя виражало невдоволення. Свої слова вона адресувала красивій жінці з розкішним каштановим волоссям, котре пишними кучерями недбало спадало їй на плечі та на лоба. Такі зачіски Бетельгейзе бачив лише у маглівських журналах, що мелькали у вітринах магазинів, котрі він минав з Фредеріком, Поллуксом та Кассіопеєю, гуляючи Лондоном.

– Бетельгейзе Блек, невже це ти? – жінка раптом підняла свої затемнені окуляри, підійшла до хлопчика та присіла навпочіпки. Її широко розставлені сіруваті очі короткозоро розглядали його  обличчя, а тонкі губи розтягнулися в приязній усмішці.

Хлопчик зробив крок назад – йому було страшно, хоча в обличчі жінки було щось дуже знайоме.

– Мене звати Андромеда Тонкс. Можна Андромеда Розьє, або краще Меда – ненавиджу ці формальності з місіс, міс та тітоньками – вона раптом голосно розсміялася, – мені ж іще й 37 нема.

– Салют, Бетс, – дівчина з веселковим волоссям сміливо та невимушено потиснула йому руку, – мене звати Дора. Ти мене напевно не знаєш, але я твоя троюрідна сестра.

– Але у мене є тільки один троюрідний брат – Драко. – розгубився малий.

– Бетс, у твого батька насправді було три двоюрідні сестри зі сторони матері, ти знаєш тільки тітку Цисі і напевно чув про психопатку Беллу Лестранж, котра зараз сидить у в’язниці. Я була середньою із трьох сестер, але Вальбурга випалила моє ім’я з гобелену через прихильність до маглів і шлюб з нечистокровним чарівником. Тому я не використовую прізвище Блек, а коли потрібно вказати дівоче – зазначаю, що я Розьє – матір ж таємно підтримує з нами зв’язок, – промовила Андромеда. – Значить ви з Дорою – троюрідні.

–  Так, я напівкровна і горджуся цим. Бетс, а може хочеш посидіти з нами? Ми покажемо тобі сімейні фотки та пригостимо яблучним пирогом, хтозна чи нам доведеться ще пересіктися, Блеки нас не визнають, – з цими словами Дора весело вдарила малого по плечі.

– Але ж моя мама….брат і сестра…вони помітять, що мене нема, а в 9 вечора дядько Альберт прийде мене забирати.

– О, про це не турбуйся, – засміялася Андромеда, направивши чарівну паличку на Кору з двійнятами, котрі відійшли трохи вперед. – Конфундус Максіма! Все, вони шість годин – так діє закляття – не помічатимуть твою відсутність, а ввечері ми повернемо тебе туди, де ви мали зустрітися.

Андромеда та Дора приїхали на маглівському автомобілі, на задньому сидінні котрого вони посадили Бетельгейзе. Хлопчик зі здивуванням відмітив, що його тітка та кузина одягнуті абсолютно як магелки – яскравий комбінезон Дори та подерті джинси Меди не давали збрехати. До скромного будиночку було півгодини їзди, всередині їх зустріли затишок м’яких диванів у вітальні та кухня, на якій ще відчувався запах чогось пригорілого.

Бетельгейзе всівся у м’яке крісло, поки Дора налаштовувала маглівське радіо, а Андромеда поралася на кухні.

– Ось дивися, ти, напевно, не знаєш всього роду Блеків, – тітка сіла біля племінника, котрий вже жував третє тістечко з запашним какао, тримаючи у руках важкий фотоальбом з темною палітуркою.

– Ці фото були зроблені ще до моєї втечі з дому. Ось тут я з сестрами, – Андромеда показала на фото, на якому три дівчини весело сміялися та час від часу посилали повітряні поцілунки. Тітку Цисі хлопчик впізнав одразу, нову знайому також, а темноволосу молоду чаклунку ніяк не міг пригадати.

– Маю ще цінніше фото – з твоїм батьком. – Меда дістала картку, на котрій були зображені вона з сестрами та двоє хлопців. Бетельгейзе відчув як хвиля тепла огорнула його душу, коли він побачив ще маленького Регулуса – навіть на фото було видно, що він був таким же несміливим, темноволосим і дивився спідлоба – прямо як і його син. Нарциса сиділа сходинкою вище, однією рукою обнявши Регулуса за шию та мило посміхаючись знайомою усмішкою, найвище стояв зухвалого вигляду розпатланий хлопчик років 12-13, котрий однією рукою показував великий палець, а іншою показував ріжки над головою Регулуса. Цей нахабний юнак був дуже красивим, це було видно навіть на фото.

– Сіріус, старший брат твого тата. Дуже талановитий і веселий був хлопчина. Ми з ним були найдружніші. Ти ж знаєш, що у прадіда Поллукса було не двоє, а троє дітей – окрім Сигнуса та Вальбурги ще був Альфард. У нього не було дітей, тому коли я вийшла заміж за Теда, а Сіріус почав конфліктувати з батьками, він допомагав нам грошима та увагою. Жаль, що він помер таким молодим, я повік буду йому вдячна за підтримку, адже ми з Тедом жили доволі скромно. Вальбурга тоді знову розлютилася і випалила Альфарда з родинного дерева. Не можу лише зрозуміти – чому він пішов на вбивство? Чому перейшов на іншу сторону? – Андромеда знизала плечима, а в її очах блиснула сльоза.

З іншого боку фото на поручні спиралася та ж красива брюнетка з попереднього фото – з холодною зовнішністю і високомірним поглядом, ця дівчина видавалася найстаршою і вже вийшла з підліткового віку. Біля неї стояла Андромеда – підстрижена під каре, вона мило посміхалася, глипаючи з-під густої гривки.

– Знаєш, мені іноді сняться сни, в яких ми – всі 5 нащадків роду Блеків – знову сидимо за одним столом і сміємося з якогось призабутого жарту. Але лишається тільки одна надія, що Нарциса схаменеться і перестане танцювати під дудку нашого батечка та свого високомірного чоловіка. Адже не все вимірюється грошима і рівнем чистоти крові. Всі ми чарівники, а магли теж далеко не всі погані – зітхнула жінка.

Бетельгейзе перевернув фото. Там був напис фіолетовими чорнилами: Беллс-можливо-вже-Лестранж, Меда, Цисі, маленький Регі.
І звичайно Son Of a Bitch.

-Це у того дядька були такі жартики. Він СОБ – Сіріус Оріон Блек, – зніяковіло пояснила Андромеда. – Коли він не міг залишити після себе хороше враження, то завжди залишав незабутнє. Відкрию тобі ще одну таємницю про твою бабусю – половина міністерських отруєнь 70-х – 80-х років на її совісті – вона так майстерно маніпулювала інгредієнтами та баночками, що була королевою хабарів та відставок. А головне – всі живі і її в нічому не можна було запідозрити.

Мамо, за годину закінчиться дія Конфундуса, пора відвести Бетса у кафе, – стурбовано заявила Дора.

– Мерліне, я й забула!

Вже за півгодини ця дивна компанія була біля алеї Діагон. По дорозі Дора встигла розповісти Бетельгейзе, що вона метаморфомагиня і вміє міняти колір волосся та форму носа за своїм бажанням; що її матір Меда працює цілителькою у лікарні святого Мунго; що її батько – аврор і зараз у рейді; що якщо Бетельгейзе захоче з нею поспілкуватися, то може передати листа через Друеллу Розьє.

– Ну удачі тобі, Бетс, я дуже рада, що ми нарешті зустрілися, – Дора на прощання тицьнула хлопчикові коробочку з цукровими мишками-шкряботушками. До коробочки була приклеєна копія того самого фото з всіма молодшим Блеками.

Андромеда завела Бетельгейзе в кафе якраз за хвилину до закінчення дії закляття. Хлопчик сів біля матері, котра начебто не бачила його, але за декілька секунд раптово повернулася в його бік.

– Правда чудесний сьогодні був день, дорогенький? – запитала вона з посмішкою.

Бетельгейзе тільки кивнув. Його брат і сестра якраз відбивали долоньками такт якоїсь пісеньки, коли всередину кафе зайшли Альберт Ранкорн та Каспар Селвин.

– Радий бачити тебе, Бетельгейзе, ти дуже виріс – стримано привітався дід. – Коро, ти вручила йому всі подарунки?

– Так, батьку, але нам вже пора. Містер Ранкорн проведе Бетельгейзе додому.

Ліам та Софі обняли старшого брата, котрий так і не полюбив доторки, дідусь потиснув йому руку, а Кора поцілувала в обидві щоки.

– Па-па, золотце, слухайся старших і пиши мені, коли захочеш, – з цими словами його матір разом з дідом та двійнятами вийшла з кафе.

Вже лягаючи спати, Бетельгейзе ще раз уважно розглянув фото на кришечці коробки. День дійсно був чудесний, як і говорила його мама, але не завдяки її присутності. Хлопчик ще раз посміхнувся, згадавши Меду і Дору, та заснув з усмішкою.

▼Нові відкриття та довгоочікуваний лист⬍

Літо – осінь 1990 року
Поллукс Блек повідомив Фредеріку Нотту про необхідність навчити Бетельгейзе хоча б основам зіллєваріння – навіть він боявся порушувати плани Вальбурги. Тому Енід Паркінсон, котра підозріло часто приходила до Нотта додому, погодилася трохи повчити Бетельгейзе, Драко та Пенсі в будинку Фредеріка.

– Драко, пам’ятаєш як позаминулої зими тітка Цисі зачаклувала сніжки і вони летіли прямо тобі в пику? – захоплено проторохкотів Бетельгейзе, коли Луціус привів сина на заняття до будинку Нотта – вони з Драко бачилися лише раз в рік, тому що Абраксас не терпів бастарда роду Блек, котрий ще й був винним у смерті його дружини. – Давай цієї зими влаштуємо нову битву?

– Тед, не говори дурниць, не личить чистокровним юним чарівникам так розмовляти, – ліниво промовив білявий та манерний Луціус Мелфой.

Бетельгейзе тільки знітився і почервонів – в розкішному Мелфой-менорі Луціус іноді розмовляв так, що очі на лоба лізли, а одного разу навіть вдарив Вінсента Кребба-старшого, котрий прийшов погостювати разом з дружиною.

Окрім того, Драко називав його Бет, а Луціус Тед – на слух важко розрізнити, так що ніхто і не зрозуміє чи він Бетельгейзе чи Теодор.

У перервах між заняттями зіллєварінням Драко постійно шепотівся та хихотів з Пенсі, вони часто обговорювали як цієї зими з Вінсентом та Грегорі влаштують перегони на мітлах прямо в Мелфой-менорі.

-Головне, щоб ми не розбили люстру у Великій Залі, а то мій старий розіб’є нам голови, – зі сміхом мовив Драко. – Нічого, Добі полагодить, ми з ним дуже дружні.

Бетельгейзе не знав хто такі Вінсент та Грегорі, тому просто мовчав і повертався думками до свої улюблених книг, Лоли, Мімі, Геркулеса та Астора.

Літо 1991 року
Бетельгейзе вирішив цілу зиму провести у домі Фредеріка Нотта, а весну та літо на площі Гримо 12 – все таки цього року він йшов до Гогвортсу і хотів побути в домі, де пройшли перші роки його життя.

Знову приїхала Кассіопея Блек, довкола були улюблені звірята та книги – що ще потрібно для повного щастя?

Одного травневого дня у них гостювала Друелла Розьє, котра перед своїм від’їздом з загадковою усмішкою непомітно вручила Бетельгейзе записку та пакунок. Подарунок був від Дори, котра вже навчалася на курсах аврорів та присилала троюрідному брату в подарунок шкільний щоденник, котрий жартівливо нагадував про той чи інший предмет.

– Що вона тобі дала, любий? А, щоденник, – Кассіопея, на щастя, не побачила записку і від кого був подарунок.- Дивна вона, ця Друелла. Завжди відмовчується, дивиться таким туманним поглядом, що аж страшно. Воно й не дивно, враховуючи, що носить-то вона материне прізвище і я знаю, хто її батько.

– Сестро, досить молоти дурниці, – обірвав її Поллукс, затягуючись сигаретою. – В жилах Друелли Розьє тече ТАКА кров, що нам аж заздрити треба.

Бетельгейзе не цікавило походження Друелли Розьє, він тільки відчув тепло та радість на серці від думки, що у її особі він знайшов надійну таємну спільницю.Проте,  на жаль, вона вже була бабусею Драко.

В липні 1991 року Поллукс та Кассіопея вирушили в гості до Мелфоїв на кілька днів, залишивши Бетельгейзе на Крічера. Хлопчик вирішив нарешті дослідити цей таємничий дім – він вкрав ключі з комірчини ельфа та став приміряти їх до різних замків.

Величезний важкий ключ був від комори під сходами – Бетельгейзе знав це, тому що коли Вальбурга була ще живою, то часто відкривала ним відповідні двері на його очах. Комірчина була заставлена численними елегантними баночками з зіллями, котрі переливалися різними кольорами. Всі вони були підписані, хлопчик розгледів серед них не тільки знайомі йому перцеву настійку, мазь від чиряків та антиопіковий еліксир, але й етикетки з написами: «фелікс-феліціс», «жовч броненосця (від Горбіна і Беркса)», «льодяне зілля», «мандрагорова отрута», «дурманова настійка». Бетельгейзе тільки здивувався та зачинив двері.

Один з ключів підійшов до кімнати на верхньому поверсі, на дверях якої висіла табличка «Сіріус». Хлопчик зайшов всередину і на нього війнула хвиля пилюки. Він прокашлявся і широко відкрив від здивування очі – все в кімнаті було в червоних тонах, а стіни прикрашали яскраві маглівські постери з мотоциклами та напівголими дівчатами. В кутку лежала червона електрогітара в формі зірки та стосик маглівських журналів про спорт і музику. Бетельгейзе вирішив забрати їх собі – почитати на дозвіллі, поки нема старших.

Ще один ключ підійшов до замка кімнати, котра належала його батькові – це було зрозуміло з таблички на дверях. А ця кімната була повністю у смарагдових та сріблястих тонах тонах, напевно Регулус, як і Вальбурга, недолюблював червоні кольори та золото. Над ліжком висів величезний герб родини Блек – детальний розбір всіх елементів гербу Кассіопея Блек записала в маленький блокнотик та віддала Бетельгейзе, проте хлопчик швидко забув де його залишив.

На приліжковій тумбочці лежав тонкий фотоальбом. Бетельгейзе відчув як швидко забилося його серце, коли він відкрив першу сторінку. З магічних фото до нього посміхалися маленькі брати Блек; високомірно дивилися Оріон та Вальбурга; пронизували поглядом Поллукс та Ірма Кребб; задумливо погладжував вуса Арктурус Блек, котрого Бетельгейзе давно хотів побачити, але знав тільки з фото. На наступних сторінках були кілька фотографій квідичної команди, в складі якої Бетельгейзе впізав і свого тата. Більш пізні фото були моторошні – велика зала з величезною кількістю похмурих людей, холодні погляди котрих, здавалося, стежили за кожних рухом очей хлопчика.  Останнє фото вразило наповал – на ній Кора поклала голову на плече Регулуса, час від часу помахуючи долонею в камеру, Регулус  беземоційно дивився в об’єктив з якимось острахом в очах.

Бетельгейзе відчув як до горла підступив клубок і тому, вхопивши альбом, хутко кинувся геть, ледь не забувши замкнути двері. Одне фото з зображенням квідичної команди вилетіло з альбому і залишилося лежати на ліжку.

Хлопчика душили сльози і він так заглибився в думки, що навіть не помітив, що в вікно його  кімнати, куди він забіг, щоб сховати альбом, стукає красива біла сова. Бетельгейзе швидко відчинив шибку і забрав два листи, не забувши погладити сову по голові – але вона тільки щипнула його в палець.

Хлопчик розпечатав першого листа і взявся читати:

ГОҐВОРТСЬКА ШКОЛА ЧАРІВ І ЧАКЛУНСТВА

Директор школи: Албус Дамблдор

(Орден Мерліна, Перша Категорія, Великий Ворож., Гол. Чаклун,

Верховний Маг, Міжнародна Конфед. Чарівників)

Дорогий містере Нотт!

З приємністю повідомляємо, що Вас зараховано до Гоґвортської школи чарів і чаклунства. Будь ласка, прогляньте доданий список необхідної літератури і знарядь.

Початок навчання — 1-го вересня.

З повагою

Мінерва Макґонеґел, заступниця директора

Інший лист був значно коротшим:

Теодоре!
Ця сова принесла сьогодні листа у наш дім, я спрямував її в дім Блеків, тому що вона приносила листа ще твоєму батькові і його братові і знає адресу. Наступного понеділка ми з тобою йдемо на алею Діагон і купуємо все необхідне. Пам’ятай – якщо питатимуть про Бетельгейзе  Блека – його відвезли до Франції і віддали в Бобатон.
З найкращими побажаннями, Фредерік Нотт.

Отже він йде до Гогвортсу. Хлопчик трохи заспокоївся, проте всередині все ще панували сумніви – як його приймуть в школі, він же доволі нетовариський? Чи достатньо добре він вчитиметься? Чи не залишиться він нікчемою та відлюдькуватим диваком? Чи не дізнаються про його справжнє ім’я та походження, яке він чомусь змушений приховувати? Чи не дізнаються, що він ненавмисне вбив місіс Мелфой?  Чи знайде він друзів? А як бути з Драко, котрий не дуже хоче з ним спілкуватися,  і з цим загадковим Гаррі Поттером? Чи виправдає він сподівання бабусі Вальбурги і прийомного батька Фредеріка? Чи будуть там нечистокровні діти? Як з ними поводитися? А чи всі вони такі слабаки – от Дора дуже навіть приємна, напевно бабуся говорила неправду і не всі люди з маглівською кров’ю погані та винні у всіх бідах світу?

За годину Бетельгейзе вже сидів на кухні в компанії своїх улюбленців і пив улюблений гарбузовий сік, котрий Крічер люб’язно налив молодому паничу з такої нагоди. Хлопчик вирішив, що він піде до Гогвортсу під іменем Теодор Нотт і обов’язково стане хорошим чарівником та магозоологом. А все решта, включаючи чистокровні ідеали, котрі йому так втокмачували – що ж, життя покаже.

Анон

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

І ще одна мініатюрка - гіпотетична гілка розвитку Теодора-Бетельгейзе

▼Рятуй мене за мить⬍

Стояв погожий весняний день, коли шестикласник Теодор Нотт розбив дзеркало в слизеринській вітальні. Йому не хотілося цього робити, але накопичувані роками злість і розпач брали верх над здоровим глуздом, котрий раніше ніколи його не підводив. Хлопцеві було необхідно випустити пару, тому книжка полетіла туди, куди їй не місце.

-Агов, Тед, ти що – з глузду з’їхав? – насмішливо запитав Блез Забіні, коли осколки полетіли в різні сторони, налякавши дрібненьких першокласниць. – Для чого псуєш шкільне майно?

-Відчепися, Блез, – огризнувся Теодор і побіг в совину вежу – єдине місце, де він ще міг побути наодинці зі своїми думками.

Хлопець вибіг зі слизеринського підземелля, попрямував у бік виходу з замку та за кілька хвилин вже був біля підніжжя совиної вежі. Він зайшов всередину, сперся на стіну, не звертаючи увагу на бруд та ухкання численних птахів – ці звуки заспокоювали його, їхня дисгармонійність прекрасно співіснувала і доповнювала дисгармонійність його власної душі.

Світло приємно лилося з високих вікон і хлопець заплющив очі, насолоджуючись симфонією сонячних променів та чудернацьких совиних трелів. Він завжди відчував себе впевненіше поблизу тварин – вони, на відміну від людей, його розуміли і приймали цілком і повністю. Теодор подумав про своїх однокласників – усі вони мають нормальні родини, ідеальні біографії та захмарний рівень егоїзму. Навіть ці ідіоти Креб та Гойл. Тільки він з народження відчував гірку образу на всіх і вся.

Все в його житті йшло не так і змушувало його вдавати з себе щось інше. Сирота при живій матері, вимушений видавати опікуна – Фредеріка Нотта – за рідного батька, єдиний з слизеринців-шестикурсників, хто бачив тестралів. Навіть його ім’я – фікція, чудернацьке ім’я, котрим хлопчика називали в домі на площі Гримо, 12, існувало лише в його пам’яті та в головах кількох людей. Проте цей дім –вже не його, хто-зна, що там відбувається і навряд чи він ще зайде в цю похмуру, проте рідну гавань.

Він втратив майже всіх тих, хто знав його крихіткою. Персефона Мелфой,  Вальбурга Блек, Маргарет Нотт, Поллукс Блек, Кассіопея Блек, Арктурус Блек… Матір, дідуся по маминій лінії та молодших брата і сестру він бачив ще сім років тому. З іншими родичами все було ще заплутаніше. Іноді хлопчикові здавалося, що така його доля – не затримуватися ніде надовго, втрачати всіх, кого він любив чи до кого прив’язувався, щоб врешті решт і самому зникнути, розчинитися в вічності.

Тед відчував себе зайвим – бастард, недолюблена дитина, об’єкт торгу між трьома сім’ями, тягар для оточуючих, котрий ніяк не міг знайти моральні та життєві орієнтири. Але він мусить виправдатися, заявити про себе перед тим як піти назавжди – так як і його згасаюча тотемна зірка, в честь котрої його назвала покійна Вальбурга.

Він має стати магозоологом, тому що це єдине, що йому ще доступно. Хлопець відчував себе безпорадним кошенятком, котре грає роль холоднокровного снігового барса – замкнутого і злегка відлюдькуватого.

На даний момент він просто ніхто і ніщо. Він не виправдав сподівань Вальбурги – не подружився з цим осоружним Гаррі Поттером і майже не спілкується з Драко, хоча знає, що той вважає його рівним. Він не показав себе з кращої сторони і вагався в настановах щодо величі чистокровності – важкі сумніви не давали йому спокійно жити вже кілька років. Він не спішив приєднатися до лав смертежерів, хоч йому про це постійно натякав його прийомний батько Фредерік.

На думку Теда, він всюди почуватиметься як не в своїй тарілці – життя взагалі зайшло в глухий кут і він борсається в холодній багнюці невизначеності, непорозумінь та неприйняття себе та інших.  Просто як чужий серед своїх. Та ще й привид війни весь час маячить за рогом.  Життя просто йшло в нікуди і ніхто не міг його зрозуміти і допомогти. Цілком можливо, що ця депресія доб’є його і він згасне дуже передчасно – як і більшість Блеків.

Теодор поправив густе чорне волосся і занурився в важкі думки, навіть не звертаючи увагу, що його улюбленець – маленький сничик на ім’я Рорі – прилетів з найвищої жердинки і сів йому на плече. Хлопець здригнувся, проте погладив маленьку пташку по голові. Рорі став чистити золотисті пір’їнки своїм довгим тонким дзьобиком, змушуючи хазяїна невимушено посміхнутись. Це його гордість – більше ніхто в школі не мав такого улюбленця. Останній подарунок від матері, перед тим як вона припинила йому писати, зосередивши увагу на своєму американському житті.

-Теде, ти чого сидиш в цих кам’яних стінах, ходи в вітальню, там Кребу батько прислав ящик Огденського і Філч нічого не просік, – веселий голос Блеза вивів хлопця з відсутнього стану.

-Блезе, відстань, дай мені побути наодинці, – відмахнувся Теодор, закотивши очі.

– Чого ти постійно уникаєш нас всіх і поводишся як людина не від цього світу? – запитання Блеза насторожило його співрозмовника.

– Не твоя справа, – огризнувся Тед.

Він ще хотів додати якийсь цинічний коментар, але тут сталося щось дивне. Губи Блеза впилися в його уста. Здивований до максимуму Теодор хотів запротестувати і відштовхнути нахабу, але в шаленому пориві інстинктивно привідкрив губи і відповів на поцілунок. Це було неправильно і божевільно, але в ті дивні 15 секунд він начебто розслабився, в голові прояснилося і стало ніби легше на душі.

-Просто розслабся, друже, відпусти думки і не корчи з себе неприступну крижинку та вилізь з мушлі, – Блез розімкнув губи і хитрувато усміхнувся однокласнику, приязно вдаривши його по плечу. Теодор лише глянув в чорні очі хлопця і відвів погляд.

За кілька секунд Блез вибіг з совиної вежі. Тед ошелешено дивився йому вслід. Він вважав, що йому подобаються лише дівчата, але цей Блез…За кілька секунд він зумів зняти з нього більше негативу, ніж розбите дзеркало і самітницькі рефлексії. Начебто хтось відрізав нитку повітряної кульки і вона нарешті змогла злетіти. Все так просто?

Теодор розправив плечі, відчувши як йому стало легше і простіше. Він вирішив – з сьогоднішнього дня більше спілкуватиметься з Блезом. Можливо це те що йому треба. Було про це дивно думати, але Забіні був його протилежністю – веселим та безтурботним хлопцем, котрий провів перші роки життя у сонячній Італії, а не в похмурому домі, наповненому темними артефактами та суворим голосом Вальбурги Блек. А протилежності ж завжди доповнюють один одного, знаходячи те, чого їм бракувало.

Цілком можливо, що цей хлопець – це саме та людина, яка зуміє вилікувати його покалічену душу, торкаючись до її закривавлених хитросплетінь своїми пальцями кольору молочного шоколаду та єхиднуватою усмішкою.

Теодор вийшов з вежі з відчуттям легкості. Він вже знав, що Блез володіє однією із рятівних соломинок для його пораненої особистості. І, чорт забирай, як же добре, коли тебе нічого не мучить і коли його гарячі вуста забирають з тебе печаль та тугу!

Теодор пішов у вітальню в значно кращому настрої, посміхаючись яскравому сонцю.  Хай там що – він має залишитися живим не тільки фізично, але і морально.

Анон

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

Наступні кілька днів присвячені тільки Блекам

Отож...

Мініатюрка

▼Ти ж можеш краще⬍

-Ого, Белло, покажи ще щось, давай, ти ж можеш краще! – маленький чорнявий хлопчик аж підстрибував від нетерпіння, шарпаючи за долоню невдоволену матір. Сьогодні Оріон та Вальбурга в якості учасників опікунської Ради Гогвортсу приїхали до школи разом з старшим сином, котрий захоплено стежив за кузиною.

Белла здмухнула з лоба розкішні пасма і вичаклувала смарагдове полум’я у прозорій баночці. Сіріус заплескав в долоні. Дівчинка посміхнулася – цей малюк такий кумедний, радіє найпростішим чарам! Але добре, що родичі її відвідали – від батька ж уваги не дочекаєшся, а матір завжди мовчазна і відсторонена. Белла знову махнула паличкою і вручила кузену трансфігуровану коробочку з іграшковими метеликами.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

-Беллс, давай, прикінчи квітку, ти ж можеш краще! – глузливий голос одинадцятирічного розпатланого хлопчика неприємно різав вухо Белли. От бісів шмаркач! Не дає їй нормально потренуватися в заклятті Крижаного Вогню. Дівчина глибоко видихнула і за кілька митей холодний струмінь пронизав троянду, змусивши квітку померти. Така дрібниця! От би тренуватися по-справжньому і показати себе…

-Шкода квітку, – протягнув Сіріус, вирвавши Беллу з обіймів думок.

-Не сунь свого носа до чужого проса! – різко відрубала дівчина. – Завтра я відішлю листа тітоньці Вальбурзі, хай забере вас з Регі додому.

Сіріус знизав плечима і побіг в дім. Канікули ж продовжуються і ніяка Белла їх не зіпсує.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

-Давай ще, Белло! Ти ж можеш краще і здатна на більше! — жваво вигукнув Сіріус, і його голос розійшовся луною в просторій залі.

Ще одна мить…

Промінь зеленого світла вдарив його в груди. Усмішка на лиці дивно сплелася з здивованим поглядом. Сіріус летів в Арку, так і не зрозумівши, що трапилось – вітер лагідно куйовдив його кучері, завіса тихо зачепила край плеча, а десь далеко чувся знайомий з дитинства сміх Белли. Він пішов з усмішкою, довівши, що всі ці роки ніколи не помилявся – кузина дійсно може краще. Тільки «краще» вони міряли різними мірками, котрі з роками розходилися все далі, залишаючи одну лиш порожнечу.

Анон

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

Їдемо далі

Мініатюрка про Беллу

▼Rouge et noire⬍

У неї два прекрасних імені. Вона Белла – «красуня», вона Беллатрікс – «зоря-войовниця». Але тільки одна ідея – ідея панування чистокровних чарівників.

У неї є дім, гроші, краса, дорогоцінності. Але до кінця її днів над нею височітиме чорне склепіння тюремної камери.

У неї є чоловік, батьки, дві сестри, дідусь. Але невблаганний фатум ударом молотка вирішив, що віднині вона проміняє їхнє товариство на моторошну та холодну компанію дементорів.

Белла стискає в руках три червоні троянди – по одній від Рудольфуса, Рабастана і Барті – символічна підтримка. Вона скляним поглядом вдивляється в квіти – і раптом вони стають чорними – як камера, як Азкабан, як душа полонянки цих страшних стін. Белла тільки запрокидує голову, гучно та хрипко сміється, сповзаючи по крижаній стіні та продовжуючи стискати колючі стебла.

Троянди з чорних стають кривавими від крові, котра вже ллється по тонких блідих руках, але Беллі все одно. Кров зупиниться, її металево-солоний запах розтане серед сирості, фізичні рани затягнуться…

А квіти залишаться – засохнуть і ділитимуть з нею вічне тихе божевілля

Анон

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

Сестрички Блек

▼Fides…Spes…Caritas⬍

Белла вірить…Фанатично, всеохоплююче та беззаперечно. Вона вірить, що Темний Лорд рано чи пізно здобуде перемогу. Що чаклунський світ досягне того балансу, котрий був порушений віковічною товкотнечею з маглами. Що її ім’я не зітреться від старості на пожовклих сторінках альманаху Блеків.

Вона вірила і тоді, коли срібним кинджалом різала вени – ніхто її не розумів, а такий спосіб випустити пару став дуже надійним. Вона вірила і тоді, коли потрапила в Азкабан – все життя проносилося перед очима. Переосмислювалося і аналізувалося. Повітря можна було краяти від важкості рефлексій. Для інших життя б обірвалося під тими похмурими склепіннями. Але не для Белли. Бо вона вірить.

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Меда надіється…Глибоко, палко та сильно. Надіється, що пануватиме мир. Надіється, що всі чарівники матимуть рівні права. І в глибині душі – що чистокровна родина її прийме назад.

Надія врятувала її від петлі, в котру вона ледь не полізла після смерті всіх найдорожчих. Янголом-охоронцем став маленький онук, плач котрого витягнув Меду з вже практично задушливих обіймів смерті.  Надія живе з нею і продовжує її радувати в ці сонячні та дощові дні. Меда буде винагороджена новими стосунками, щасливим сміхом онука, і знатиме, що сестра згадає про неї, що кузени – не зрадники і завжди пам’ятали про неї.  Адже надія помирає останньою, чи не так ?

~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~

Циссі любить…Без вимог, без претензій та умов. Любить життя. Сім’ю. Хай не всі це розуміють, але саме любов змусила її брехати перед обличчям смерті.

Любов вибила з її рук кришталевий флакон з Ковтком живої смерті, котрий вона планувала випити у випадку провалу чоловіка та сина. Адже це було б егоїстично – померти, якщо найрідніші, можливо, і житимуть. Любов змусила її першою заговорити до Андромеди на похороні батька. Зібрати маленьку частину цінностей Блеків та Розьє і продати їх з аукціону – заради жертв війни. Не боятися осуду та цинічних поглядів переможців. Хоч це було і не просто. Але чому? Коли любиш – все просто.

Анон

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

Ще одна мініатюрка про сестер Блек

Три цукерки для сестричок

▼Спекотне літо 1996 року⬍

Беллатрікс тримає цукерку з чорного шоколаду. Він гіркий – як її скніння у в’язниці, він твердий – як її характер, він п’янкий – як її життя на волі та вражаючі перспективи.

Беллатрікс бере з коробки вишню в шоколаді. Свою улюблену. Цукерка просочена коньяком і від нашарування смаків паморочиться голова. Чи то може від сонця, від якого вона відвикла за роки Азкабану і яке заливає променями терасу?  Беллатрікс не знає. Знає тільки, що її жага до помсти, жага до величі чистокровності буде задоволена.

А зараз вона задовольняється шоколадом. Як і тоді, коли вони з Медою та Цисі ще були дружні і влаштовували вечірні посиденьки.

▼Дощова осінь 2006 року⬍

Андромеда розглядає мініатюрні цукерки з молочного шоколаду, начинені солодким полуничним кремом. Вони такі м’які, так вибиваються з стандарту Медових Руць. Як вона.

Такі ж цукерки любили і Тед, і Дора. Але вони пішли, відлетіли назавжди, залишивши тільки тихий гіркий щем, що ледь-ледь затих з роками. Її онук Тедді вже спить під розмірений стукіт дощу за вікном. Андромеда йде спати, знаючи, що з ним вже точно все буде добре. А вона радітиме, смакуючи молочним шоколадом з карамеллю та фруктовою начинкою.

Як і тоді, коли вони з Беллою та Цисі ще були дружні і разом тягнули цукерки з величезної кольорової коробки.

▼Засніжена зима 2016 року⬍

Нарциса смакує трюфелями з праліне. Горішки – це розум і виваженість. Їх вона проявила і тоді, коли зберегла сім’ю і врятувала Гаррі Поттера.

Нарциса бере молочну цукерку, увінчану білим шоколадом. Вона нагадує гору, котру вона важко долала, щоб пережити  проблеми та згуртувати довкола себе родичів. Нарциса знає – її родина житиме спокійно і назавжди забуде про пережиті буремні роки. А вона куштуватиме арахісовий грильяж.

Як і тоді, коли вони з Беллою та Медою ще були дружні і наминали солодощі. Нарциса вже слабо пам’ятає про ті події – час закинув їх на задвірки пам’яті. Може згадати і покликати Андромеду на чай – поки кружляють сніжинки?

Анон

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

Хтось взагалі читає?

Бо я не хочу писати "в стіл".

Відгукніться, буду рада і жорстокій критиці

Анон

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

Максимально дивне відео, посмотре каже що це концентрована естетика декадансу

https://www.youtube.com/watch?v=MSVzDxNVJMs&t=232s

Анон

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

Мій культурний розвиток на кілька днів - Андрухович і "Новий Папа"

Анон

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

Ще одна мініатюра про молоду Вальбургу

▼Зірки та прикмети⬍

Березень 1959 року

Прохолодний березневий ранок приніс в дім на площі Гримо, 12 приємний гармидер. Ще б пак – єдина дочка Поллукса та Ірми нарешті виходила заміж! По будинку снували високодостойні гості, сходи та вітальні прикрашали арки з зачаклованих мерехтливих зірочок та димових спіралей, букети екзотичних квітів в вазах, котрі висіли прямо в повітрі, та серпанкові комети. Величезний торт з фамільним гербом Блеків стояв у прохолодній комірці за кухнею, замкненій Алогоморою, оскільки маленька Цисі Блек вже тягнула до нього свої рученята.

Сама наречена бігала туди-сюди, перекидаючись кількома словами то з одними, то з іншими гостями, приймаючи вітання і абсолютно не хвилюючись, що може потрапити на очі недоброзичливцям – вона не вірила в дурні прикмети, котрі застерігали дівчат від зайвих очей в день весілля. Вальбурга виглядала просто прекрасно – витончена закрита сукня з органзи нагадувала перевернутий келих шампанського, верх сукні прикрашало горностаєве хутро. Висока зачіска увінчувалася великою золотою тіарою, а розкішна фата спускалася аж до землі. Тільки букета ще не було – його мала принести старша племінниця Белла, котра з батьком та сестрою Медою повинна були прибути з хвилини на хвилину.

-Ану ходи сюди! – Вальбурга жартівливо підхопила Цисі на руки. Дівчинка, котра стрімголов мчалася сходами, аж зойкнула від несподіванки, але відразу ж дзвінко розсміялася.

-Вальбурго, це дуже хороша прикмета, коли наречена трохи потримає на руках дитину в день свого весілля, – манерний голос в передпокої змусив міс Блек трохи різкувато обернутися.

-Містере Болкер, яка приємна несподіванка, – Вальбурга подала руку своєму новоприбулому начальнику, – але я не вірю в забобони.

Керівник Британської філії Міжнародної конфедерації чарівників тільки засміявся:

-Подарунок вручатиму коли приїде наречений.

Вальбурга спохмурніла, оскільки половина гостей вже вручила подарунки особисто їй. Її наречений Оріон ще не прибув, це не могло не злити завжди пунктуальну міс Блек. Вона провела рукою по білявих кучерях племінниці і та зістрибнула з рук. Дівчинка стрімголов побігла нагору до своєї матері Друелли, котра якраз робила макіяж Ірмі. Вальбурга усміхнулася їй навздогін – дівчинка доволі метка як на свій вік і запам’ятала розташування кімнат в домі – а то довелося б їй самій йти так далеко і зайвий раз бачитися з невісткою.

Наречена поправила мініатюрні сережки в формі крапельок і рушила нагору – в другу вітальню. Вона любила це місце через його атмосферу – важкі зелені штори та порт’єри майже не пропускали сонячне світло і віддзеркалювалися в засклених і наглухо зачинених шафах, нафаршированих магічними артефактами; портрети то усміхалися, то супилися, то спали. І сюди ніхто не заходив.

Вальбурга відкрила важким сріблястим ключем невелику шафку, дістала пляшку Огденського, клацнула пальцями – склянка тут же підлетіла на заклик. Наречена налила повну ємність і залпом перехилила, не забувши цокнутися зі своїм викривленим відображенням у склі дубової шафки.

-Ай-яй-яй, Веллі. Така чарівна наречена і п’є такі нежіночні напої. А от фату могла б і не одягати – я знаю, що ти вже втратила цноту. Краще б капелюшок одягнула.

Щоки Вальбурги налилися вогнем і вона рвучко обернулася на голос. Фінеас Нігелус Блек, котрий з тихим ляскотом з’явився в порожній сріблястій рамі навпроти, єхидно дивився на свою правнучку, ховаючи усмішку в клиноподібній борідці.

-Фінеасе Нігелусе, ВАС НІХТО НЕ ПИТАЄ! – відрубала Вальбурга портретові.

-Твоє право, дорогенька, опануй свій норов, а то чоловік втече до закінчення медового місяця, – гучний ляскіт ознаменував зникнення Фінеаса Нігелуса. За мить на місці портрета було тільки скло та срібляста рамка.

Вальбурга,не довго думаючи, перехилила ще одну склянку, злісно ляснула дверцятами іншої шафки, дістаючи коробку з шоколадними казанками. Прожувала цукерку і відчула легке запаморочення. Сперлася на стіну і заплющила очі.

Вона приховувала свою вагітність від батьків, хоча термін був ще зовсім крихітним. З Оріоном їх єднала швидше недовга дружба і та близькість була непорозумінням, коли Вальбурга перебрала з вогневіскі. Батьки надзвичайно зраділи, коли дочка, котру вони вже вважали старою дівою-кар’єристкою, заявила, що виходить заміж і хоче, щоб весілля організували за кілька тижнів. Причину такого скоропального рішення ніхто не запитував. Оріон – тихий і неконфліктний молодик, молодший за Вальбургу на 4 роки, більше того – її троюрідний брат – здавався їй нормальною кандидатурою для того, щоб батьки відчепилися і щоб вона не ростила позашлюбну дитину. А її кар’єра…Що ж, народить і повернеться в Філію.

Раптом рипнули двері і пролунав трохи дивний тенор:

-Вальбурго, чого ховаєшся? Ти ж завжди була рада мене бачити.

На порозі стояв статний темноволосий молодий чоловік з холодним поглядом.

-Томе???Я…тебе не запрошувала?!

-Мене не потрібно запрошувати, – холодно обірвав її Том. – Твій брат Сигнус запропонував мені прийти.

Він зайшов всередину кімнати та повільно пройшовся по периметру. Звісно Вальбурга його знала вже дуже давно – Том Реддл теж навчався в Гогвортсі, проте спілкуватися вони почали лише тоді, коли дівчина прийшла в Борджин і Беркс і побачила там Тома. Вона часто приходила в крамничку, вела диспути з юнаком, поки не зрозуміла, що закохалася в нього. Чи в його погляди? Том так переконливо твердив про необхідність панування чистокровних магів, про сучасну деградацію чаклунського суспільства, про майбутнє відродження аристократичної диктатури…Вальбурга була просто в захваті – здавалося, що хлопець висловлює все те, що думає вона.  Дівчина не припинила його обожнювати  навіть тоді, коли він став її першим сексуальним партнером, фактично без її згоди. Після цього вони не бачилися кілька років, Вальбурга тихо страждала, шукала себе в магії, самовдосконалювалася і поглиблювала відчуття власної значущості. А тоді буквально два місяці передружби-недостосунків з Оріоном, неочікувана вагітність і поспішне весілля.

-Ти знову п’єш? – Том став майже впритул до Вальбурги, від його різких сандалових парфумів аж паморочилося в голові.

-Намагаюся розслабитися, все мене злить. Альфард приїхав вчора і наговорив дурниць. Я розізлилася, виставила його за двері і заборонила приходити на весілля. Тепер шкодую – рідний брат все-таки.

-Ні про що не шкодуй, дивися, що я приніс, – Вальбурга аж тепер помітила, що в руках Тома знаходиться якась темно-синя коробка. – Відкрий її, – звелів він.

Вальбурга повільно відкрила і аж оторопіла – середина коробки була оббита чорним оксамитом, а в ньому потопала невелика срібна діадема, оздоблена сапфірами.

-На ній захист від родових проклять. Я сам придумав це закляття. І в цьому є символізм – синє і старе, позичене й нове. Одягни її, Вальбурго.

Вальбурга не знала, що й сказати. Голос Тома діяв на неї подібно Імперіусу. Вона слухняно зняла фамільну тіару і одягнула ту, що приніс гість. Том махнув паличкою і прикраса надійно зафіксувалася на волоссі. Він взяв Вальбургу під руку і потягнув до дзеркала в кутку.

-Прекрасно-прекрасно, – пробурмотів Том, коли наречена нарешті побачила своє оновлене відображення. – А чому ти без палички?

-Мама говорила, що в день весілля наречена має бути без палички. А їй я суперечити не хочу.

-Дивно чути слова «суперечити не хочу» з вуст Вальбурги Блек, – Том хрипко розсміявся.

-Томе, а як же твої плани? Ти ж створював якусь організацію з захисту чистокровних, наскільки мені відомо. Я хочу все знати і хочу вступити в її лави. Ти знаєш, що я вмію переконувати і могла б стати непоганою вербувальницею – знайомства, гучне прізвище, зв’язки, на короткій нозі з міністерським начальством…

-Годі, Вел, мені не потрібна твоя допомога на даний час! – Том різко обірвав дівчину.

Вальбурга різко кинулася до протилежної стіни, ледь не зачепивши зелений торшер.

-Справді? А чи багато ти знаєш чаклунів, котрі готові підірвати існуючий лад?! Котрі не згідні з політикою міністерства і з дискримінацією чистокровних?! Котрі готові міняти цей світ на краще?! Добре, нехай не я, для тебе я просто краля з хорошої сім’ї і міністерська чиновниця, котрій важлива репутація. А от Оріон? Він повністю розділяє мої погляди, візьми його в якості розвідника. А я буду поза штатом, але завжди на горизонті. Повір, я готова померти заради того, щоб справедливість повернулася на своє законне місце, – Вальбурга вже заламувала руки і кусала губи з розпачу.

Том тільки посміхнувся. Треба буде зачаклувати її Сіленціо. Ця неврастенічка для нього нічого не означала, хоча інструментом могла б послужити. Але не зараз. Такі тільки шкодитимуть на перших порах.

-Чого мовчиш, Томе?! – істерично крикнула Вальбурга, ледь стримуючи сльози. – Я кохаю тебе вже довгий час. А може і не тебе, а проекцію моїх ідеалів? Я підтримую всі твої погляди. Чому ти не хочеш бачити мене серед своїх соратників?!

-Еверте Статум! – спалах жовтогарячого світла вирвався з палички Тома і влучив прямо в Вальбургу. Вона відлетіла сантиметрів на двадцять, вдарилася головою об шафу і без свідомості впала на підлогу.

В цей же момент знизу залунали звуки зачаклованих дзвоників. Приїхав Оріон і батько Вальбурги вирушив нагору, щоб традиційно провести доньку до нареченого.

Наречена вчасно прийшла до тями, піднялася на ноги і намагалася сфокусувати затуманений погляд на Поллуксові.

-Вітаю, містере Блек, – чемно привітався Том. – Ваша дочка трохи випила для сміливості, я почув, що хтось нервово міряє кроками кімнату і говорить сам до себе, вирішив заглянути, щоб переконатися, що все добре. Вона перечепилася через килим трохи невдало впала, але я думаю, що все гаразд.

Поллукс стурбовано глянув на доньку.

-Все гаразд, батьку, – посміхнулася Вальбурга, помітивши, що батько дивиться на її нову прикрасу. – Я одягнула тіару, подаровану містером Реддлом, оскільки в мене нема нічого синього на удачу.

Вона підійшла до Поллукса, взяла його під руку, востаннє глипнула спідлоба на Тома і попрямувала донизу.

Оріон стояв біля свого пишновусого батька Арктуруса, обабіч стояв вічно знервований Сигнус з двома старшими дочками – маленькими дружками. Дівчатка, одягнуті в подібні сукні кольору «попіл троянди», аж роти привідкрили від захвату. Белла підійшла назустріч тітці і вручила їй красивий букет з білих орхідей, котрі каскадом спадали вздовж невеликої основи, а довкола квітів літав мерехтливий серпанок захисних чарів.

Поллукс зітхнув, поправив окуляри та старим традиційним жестом поклав руку дочки в руку новоспеченого чоловіка. Всі кинулися вітати пару, оскільки святкування мало бути в домі Арктуруса, де вже очікував міністерський чиновник, котрий мав зареєструвати шлюб, та десять ельфів-домовиків, котрі квапливо довершували останні штрихи святкових столів. Ермелінда Кребб – кузина матері Вальбурги – тільки встигала клацати магічним фотоапаратом.

Присутні зі сміхом та жартами взялися розз’являтися – з такої нагоди Поллукс зняв захисні чари. Друелла та Ірма ще пішли до торта, тільки Вальбурга стояла на місці, тримаючи нареченого під руку, та дивуючись, що обійшлось без викидня. Її досі боліла голова і вона знала, що це не побічний ефект вагітності. Не знала тільки, що завдана їй сьогодні травма голови даватиме про себе знати все подальше життя. Вона викине з серця Тома, котрий, спускаючись сходами, ще встиг шепнути їй якусь гидоту про «любов до молодших кавалерів», але не викине з голови його переконання, розділяючи їх до самої смерті.

Вальбурга зітхнула і розз’явилася разом з Оріоном. За кільканадцять секунд вони вже стояли перед масивною аркою в великій залі, котра радше нагадувала оранжерею, та приносили вічні обітниці.

Анон

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

Коротка ориджінал-замальовка. Сапфічна

▼Венера завтра у Стрільці⬍

Ти її кохала. Без відповіді, таємно, не сподіваючись на взаємність. Іноді тобі здавалося, що ви – ті самі соулмейти, про які верещать дітки в тік-тоці. Вона не знала, що ти скролиш її дописи в соцмережах і знаєш як звали її собаку і який коледж вона закінчила.

Вона – Світлана, Лючія, Кьяра та Фотина. Ти – Меланія, Мара і Ліліт. Як приємно мати стільки імен, захованих в зошиті і пам’яті! Вона п’є шампанське, голосно регоче, від чого сережки-люстри трусяться в її елегантних вушках, а мармурові ключиці злітають паралельно до небес. Розливає напій по столі і голосно лається. Ти п’єш вино – в стерильно білосніжній кімнаті це видається висмоктуванням крові зі стін для того, щоб наситити пляшку. Накручуєш чорне каре на палець і залишаєш відбитки червоної помади в блокноті з цитатами. Кожну цитату ти порівнюєш з вами.

Ви давно знайомі – але більших незнайомок годі знайти. English rose з душею офісної сирени та нуарна фатальна дама з душею міської божевільної. Хоч і не дуже міської – ти родом з невеликого містечка. Хоча яка тепер різниця? Годинник на вежі б’є дванадцяту.

У вас багато спільного. Чи це ілюзія? Самозаспокоєння?

Досить! Може дві самотності нарешті знайдуть одна одну?

Вона більше не буде викурювати дві сигарети рівно о дев’ятій ранку. А ти більше не будеш лежати на коврі у вітальні як князь Андрій перед небом Аустерліца.

Просто завтра запроси її на каву. Повір, згода буде. Вона буде пити какао без маршмелоу, а ти – латте з розтопленим шоколадним квадратиком на дні. Будете вболівати за краплинками, котрі беруть участь в дощових перегонах на вікнах кав’ярні.

Післязавтра ти дізнаєшся, що в неї вдома стоїть точнісінько така ж ваза в формі лебедя. І що в неї купа шкільних грамот, котрі нема куди подіти. І що цілується вона краще, ніж говорить.

Але я не буду відкривати всі таємниці. Знай тільки одне – тільки жінка розуміє жінку цілісно.

Анон

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

Сьогодні в нас - жіночий день).

Тому кидаю наступну замальовку, де головною є героїня, а саме Габріель Делякур

▼Срібло, розчинене в морі⬍

31 травня 1998 року

Ґабріель Делякур вдивляється в хвилі Середземного моря. “Експекто патронум!” – з кінчика чарівної палички виривається сріблястий морський коник і пливе у небо.

Ґабріель посміхається – море це її стихія. Вона пірнає у воду та пливе, насолоджуючись свободою. Звідки ця любов до води? З якої дитячої історії? Вона не пам’ятає і не знає. Тільки дуже любить як морська вода грається з її сріблястим волоссям.

А ще вдома у неї живе ручний ґринділ. І вона почала вивчати мову русалок – дівчина підсвідомо знає, що вже її чула і що ця мова прекрасна у своїй дивині. От тільки б згадати – звідки ці спогади? Чому вони такі бентежні?

Анон

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

Хвала Аврорі, сьогодні я купила цей шедевральний блокнот

https://www.tiktok.com/@monren_ni/video … 2450070806

На відео не я)

Анон

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

Свої деякі замальовки теж спочатку писала в блокнотах, зокрема Rouge et noire і замальовка про Габріель були написані наприкінці вересня 2023 року в чорному блокноті в Карпатах

Анон

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

Мініатюрка про загибель Лаванди Браун

▼Зламана квітка⬍

Вона піднялася з лави та спокійно попрямувала нагору, тому що вирішила  залишитися у замку, щоб обороняти місце, котре стало їй домом. Серце билося рівно, а холоднувате нічне повітря, котре вривалося в ще відчинені вікна, лише підбадьорювало.  Це дивно, але Лаванда Браун, котра впадала в істерику через смерть кролика або невдалі стосунки,  цього вечора була сміливою та впевненою в собі як ніколи. Дівчина розуміла – якщо вона зараз не стане на захист Гоґвортсу та сяде на потяг – то ніколи собі цього не пробачить. Адже кожна людина в цьому древньому замку зараз тримала в своїх руках майбутнє.

Вона стояла на внутрішньому балкончику разом з професоркою Трелоні та Падмою Патіл, коли смертежери проламали лінію оборони та мерзотний Фенрір Ґрейбек вищирився перед ними своєю гнилозубою усмішкою, якраз після того як в нього влучило заслабке для нього закляття «Ступефай» – Падма вирізнялася швидкою реакцією.

Лаванда навіть не встигла підняти паличку, аж раптом вовкулака накинувся на неї та сильно вкусив в плече. Дівчина закричала, інстинктивно потягнувши Фенріра на себе, тим самим збивши з рівноваги і його, і себе. Величезний вовкулака перечепився через балясину і впав на півповерха нижче – головою донизу та  разом зі своєю жертвою. Почувся гучний брязкіт розбитого скла та слова заклять, котрі літали в повітрі, розтинаючи нічну тишу. Серед низки голосів, які змішалися в дивну какофонію, Лаванда почула і голос Герміони. Вже наступної миті професорка Трелоні, завжди відсторонена та дивакувата, направила кілька кришталевих куль на Ґрейбека звідкись згори, тим самим добивши пораненого вовкулаку.

Лаванда погано орієнтувалася, що відбувається.  Трохи обабіч вели бій чарівники, серед яких дівчина впізнала професора Флитвіка, Кінґслі та Парваті. Зі стогоном вона сповзла з тіла Фенріра, розуміючи, що всім зараз не до неї, оскільки смертежери не давали спуску. Її рука натрапила на якусь скляну річ, на обличчі було розбите скло, але дівчина не звернула на це увагу. Лаванда тихо відповзла у найближчий коридор, схований за гобеленом, і тільки там наважилася глибоко вдихнути.

-Тихо…Тільки долинають голоси…Дивно – я тут сиджу в тиші, а вони там ведуть кривавий бій…За пару десятків кроків, – уривчасті думки плуталися в голові дівчини, утворюючи місиво думок.

Раптом Лаванда застогнала від болю, повільно сповзаючи по стіні – адреналін закінчив свою дію, уступивши місце реальним відчуттям. Вона покосилася на праву руку і зойкнула – а тоді закусила губу, на котрій вже запеклася кров. Крізь роздерту мантію виднілися понівечені м’язи, глибокі подряпини та укуси на уцілілій шкірі нагадували якийсь чудернацький візерунок, а трохи вище ліктя, де натиск зубів вовкулаки був особливо сильним, виднілося щось біле серед кривавої маси – Лаванда розуміла, що це кістка, але її мозок вперто ігнорував цю думку. Кров стікала по посинілих пальцях, повільно скрапуючи на землю. Дівчина рефлективно спробувала затиснути вцілілою лівою рукою праву, але мозок запротестував новим розрядом болю, котрий вигнув її спину дугою.

– Тепер я стану вовкулакою…Страждатиму щомісяця…Але ж професор Люпин п’є це зілля, то може і не так страждатиму, – думки роїлися в її голові, не даючи їй втратити свідомість чи впасти в цілющі обійми Морфея.

За кілька хвилин біль стих. Лаванда скляним поглядом обвела підлогу в примарному світлі маленького канделябра – довкола неї була калюжка крові. Червона рідина текла маленькими струменями по занімілому передпліччі і дівчина заворожено стежила за її рухом – було в цьому щось знайоме – все одно, що стежити за перегонами крапель по вікні. Різкуватий запах іржі з сіллю змушував здригатися, права рука тепло вібрувала. Раптом з поли мантії викотився дивний зелений камінь – Лаванда напружила очі і впізнала смарагд з розбитої клепсидри. Отже – мінус всі бали Слизерину.

– Тихіше стало…Де всі? Може Гаррі вже вбитий? Ні…ні…Я знаю, він знищить цього Відом…Волдеморта…Герміона…Вона мене врятувала від Фенріра…Добра, мила Герміона…Тепер треба буде подружитися з нею…Тільки хай мене знайдуть мадам Помфрі або ще хтось надійний…Вони скоро будуть тут…знаю, – Лаванда і її думки, здавалося, існували незалежно, але дівчина змушувала працювати свій розпалений мозок.

Вона сповзла ще більше і вирішила прилягти на холодну підлогу. Так добре…Подалі від цієї крові…Поспати б трішки, а тоді хтось прийде…Сон лікує, так всі кажуть…

Лаванда спрямувала затуманений погляд на стіни. Дивно, чому вони кружляють, значить в школі не тільки картини зі статуями зачаровані. Світло від канделябра неприємно різало, тому вона повернула голову в інший бік.

-Чудово…І більше нічого не болить…Надіюся зараз хтось прийде…Скільки ж це крові в мені? Тече і тече…Тримайтеся, Дамблдорова Армія, я буду з вами навіть в думках, хай я завжди  була не особливо розумною і сильною, але я знаю – Гоґвортс вистоїть і за кілька днів ми сидітимемо в Кабанячій Голові – як тоді в 1995 – і зі сміхом згадуватимемо цього бовдура Волдеморта і його банду,  – Лаванда шепотіла сама до себе, вона з останніх сил витягнула здоровою рукою якесь металеве кружальце з бічної кишені, затисла його в руці і заплющила очі. Треба поспати, так швидше відновлюються сили, а мадам Помфрі і не таке лікувала. Треба…поспати…травень і молодість все вилікують…О, Бінкі, ти живий? Ти прийшов до мене, щоб погратися? Ходи сюди, кролику….

За півгодини в коридорчику пролунав вереск. Парваті, заливаючись слізьми, вчепилася в рукав мадам Помфрі:

-Ви її вилікуєте…ВИЛІКУЄТЕ?

Лаванда лежала бліда-блідюща, усміхаючись, кров зафарбувала її світлі кучері в багряний колір, а права рука нагадувала фарш. Мадам Помфрі зрозуміла – надто велика крововтрата, тут не зарадиш.

-Міс Патіл, не плач. Я вже нічого не вдію. Лаванда вже там, де нема ні болю, ні війни, – до горла медички підступив клубок. – Зараз ми її заберемо звідси.

Парваті, гучніше заплакавши, підійшла до мертвої подруги. Лаванда щось міцно стискала в руці. Придивившись, Парваті побачила монету ДА – на металі запеклася кров з руки дівчини та яскраво горіла сьогоднішня дата.

Лаванда так і не покинула Дамблдорову Армію.

Анон

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

І міді про Меропу

Via Dolorosa

▼Свобода⬍

Гамір, влаштований Ярволодом та Морфіном, ще досі дзвенів у вухах Меропи, хоча батько та брат, під конвоєм аврорів, вже наближалися до точки з Летиключем. Дівчина була надзвичайно схвильована – як вони витримають без домашнього харчування та постійної уваги? Як вона тепер житиме без скромної здобичі, впольованої братом, та кролячих шкірок і зміїної отрути, котру батько за галеон-другий продавав надійним людям на алеї Ноктерн? Харчуватиметься грибами, фруктами та ягодами? А взимку що? А з дровами як?  Меропа сумнівалася, що її магічні здібності дозволять жити більш-менш пристойно. Ярволод та Морфін все життя відверто кепкували з її скромних вмінь, а іноді й могли і вдарити через невдале закляття або заслабке зілля для виведення чиряків. Вона тихо пройшлася вітальнею та плавно сіла у пошарпаний сіруватий фотель – один із малочисленних привидів колишнього статусу родини. Підібгала ноги під себе, поклала голову на руки та почала методично розгойдуватися у спробах заспокоїтися. По обличчю побігли сльози..Може краще почати пити як батько, щоб за алкогольним туманом не бачити нічого і не чути голоду? Або вкоротити собі віку – в халупці достатньо зміїної отрути, настояного дурману, в крайньому випадку – є мотузки та ножі…

Меропа не пам’ятала скільки часу отак просиділа, але коли підняла голову, то побачила, що сонце вже подолало майже весь небесний шлях, а чоловіків забрали ж о 12 ополудні – дзвін на вежі не дасть збрехати.

Дівчина обвела поглядом кімнату – який же гармидер! Як же вона раніше не помічала! Піднялася з крісла – батько чи брат нізащо б не дали їй просидіти стільки часу без діла. Потрібно прибрати, а тоді зварити трохи картоплі – в шлунку зовсім пусто. Впоравшись з домашніми справами, стомлена Меропа сиділа біля вікна і спокійно пила чай з ромашок, засушених торік. Дивовижне відчуття…Ніхто не підганяє, не говорить, що ти щось робиш не так, не називає «тупою сквибкою». І в бідному домі стало значно акуратніше, хоч до порядку ще далеко – Ярволод ще хоча б якось намагався не запускати житло до повного краху, а Морфін міг викинути сміття під ноги сестрі або висякатися на долівку.

-А може і на краще, що їх забрали, Меропо? Живи собі як хочеш, роби, що і коли хочеш, а про алкоголь, а тим паче самогубство, навіть не думай. Приведи будиночок в порядок, знайди роботу покоївки в маглівському готелі – ти ж знаєш, що це, чула ж від маглівських дітей? Ніхто більше не знущатиметься на тобою, так, Ярволод і Морфін повернуться, але за цей час ти можеш багато змінити, – тихий голос, здавалося, нашіптував дівчині прямо в вухо. Вона знала, що це не її думки – своїми вона так віртуозно не володіла.

Це був нематеріальний привид її прабабусі Канделарії* Ґонт – Меропа ніколи не бачила цієї жінки, бо вона померла за кілька років до її народження, хіба на кількох дивом уцілілих пізніх фото, але знала, що це вона – остання повністю адекватна людина в родині і остання, хто ще міг потягатися з тими ж Блеками. За вісімнадцять років життя дівчина чула її голос декілька раз і завжди це була розумна порада. А одного разу бабуся Канделарія навіть врятувала Меропі життя – дівчинка плела віночок на залізничній колії і якби таємничий голос не благав її стрибати з насипу, то багатотонний паротяг з оглушливим ревом забрав би неуважну малечу на той світ. З цього часу крихітка почала помітно заїкатися.

Точно. Вона ж може змінити своє життя. Паличка, котру Меропа автоматично стискала в пальцях, вистрілила червоними іскрами, супроводжуваними натужним кашлем дівчини – останнім часом він у неї не проходив.

-Томе, не спіши так, мене ноги болять від гри у теніс, – дівочий голос пронизав передвечірню ідилію.

-Сесіліє, чого ти знову придумуєш різні причини, щоб не йти в ногу зі мною? – грайливий тенор несмішливо вистрелив у відповідь.

Меропа нашорошила вуха – знову Том Реддл і ця бісова Сесілія катаються верхи. Дівчина визирнула в вікно – звідси її не видно, але вона все бачить як на долоні. Ось Том зліз і підійшов до компаньйонки, запитав щось з глузливим тоном. Що саме – незрозуміло, занадто тихо. В очах Меропи потемніло, а в скронях зашуміла кров – Сесілія зіскочила з коня і з насолодою впилася в губи Тома. Її руки обвили його шию, а коротка модна стрижка лізла в обличчя юнака.

Меропа відвернулася від цієї ідилічної картинки – її ніхто ніколи не цілував, більше того – вона і слів теплих не чула від жодної людини. В горлі закипала образа і грозилася вилитися потоком сліз. Дівчина поспіхом накинула на себе накидку і прожогом вискочила з хатинки – прямо босоніж. Ноги несли її майже попри цю пару.

-Томе, забери руки, до весілля я нічого такого не дозволю!

– А навіщо нам влаштовувати весілля заради того, що ми з тобою хочемо? – хитро запитав юнак, проводячи рукою по тонкому стану дівчини.

-Чому ти взагалі вирішив, що я вийду за тебе заміж? – дівчина закопилила губки і відскочила в бік. – Подивися, що ти накоїв, нас могло побачити якесь шалене дівча і розповісти моїм батькам, що я ганьблю їх, – її погляд спіймав Меропу, котра, спотикаючись від незвички, бігла по прохолодній вересневій росі.

-Не звертай уваги, це дивачка і я взагалі не знаю чи вона вміє говорити – це ж дочка того самого Ґонта. – пирхнув Том. – Зачекай, що? Ти не хочеш бути моєю дружиною???

-Я подумаю про це завтра, коли в тебе в крові буде менше елю, а в голові – більше розуму, – Сесілія жартівливо дала пальчиком штурханця по носі залицяльника, скочила на свого коника і рушила назад.

-Трясця твоїй матері, доведеться купувати якесь кольє і миритися з нею. Як мені набридло це все – і кидати не хочеться, і мороки на свою голову теж не хочеться, – Том бурмотів собі під носа, навіть не звертаючи увагу на те, що Меропа доволі вдало сховалася в кущах і чула кожне слово.

Дівчина дочекалася, доки він не поїде вслід Сесілії і обережно вийшла зі свого сховку. Ногам стало зимно – здавалося, що вони опинилися в крижаній ополонці. Сонце вже майже зайшло і слід було взутися, але Меропа вирішила не звертати увагу. Вона кілька разів кашлянула, спльовуючи мокротиння на землю, та рушила в невеликий старезний сільський парк. Дівчина вже знала, що вона зробить – а зробить вона те, що дозволить хоч одній її мрії здійснитися і нарешті зробить її щасливою.

Додому Меропа повернулася з оберемком бордових троянд. Їх було назбирано на дальній клумбі парку – і це єдина частина плану, котра була відома дівчині. Меропа акуратно поставила квіти на брудну полицю, котру не встигла почистити, принесла велику книгу з сусідньої кімнати та взялася гарячково гортати сторінки, напружуючи очі – свічок було мало, а вичаклувати Лумос вона просто не здогадалася.

Ось вона…Амортенція. На радощах дівчина згадала про паличку і ви чаклувала слабкий промінь, щоб краще роздивитися.

-М-матінко рідна, як-кий складний рец-цепт, – тихо протягнула Меропа. Такого вона не очікувала. Зілля не містило тваринних інгредієнтів, що радувало, але і деякі з потрібних слід було купувати, а варіння займало цілу добу з мінімальною можливістю відволіктися.

Дівчина гарячково відкинула книгу і взялася шукати гроші. Під подушкою на ліжку батька ще було 3 ґалеони – розкіш для Меропи. Від думки про те, що їй доведеться самостійно піти на алею Діаґон та самостійно придбати інгредієнти, ставало лячно. Але слід було перебороти свої страхи – ніхто ж її не вб’є. Напевно. А от образити може. І гроші вкрасти. З цими думками Меропа і завершила день.

Наступного дня дівчина пішки рушила до Великого Генґелтона – там жив напівкровний чарівник Флетчер Кірбі, котрого вона бачила кілька разів на алеї Діаґон, і каміном якого вони давним-давно користувалися двічі. Розпитавши про місце проживання чоловіка, Меропа постукала в двері його дому.

-Дочка Ґонта? – з презирливою посмішкою мовив містер Кірбі. – Що треба?

-Ч-чи можу я скор-ристатися вашим кам-міном? Мені треб-ба в апт-теку, – посміхаючись відповіла Меропа.

-А батько чому не йде?

-Він хв-воріє

-Добре, заходь.

За кілька хвилин спалах порошка флу переніс Меропу прямо в камін величезної аптеки. Вона закашлялася, потріпала одяг та рушила до прилавку, нервово стискаючи в руках листочок з інгредієнтами та вузлик з грішми. Аптекар трохи зверхньо глянув на бідно одягнену дівчину, проте одяг у неї був чистим і видно було, що вона намагається бути ввічливою та акуратною – але грубувате виховання та зацькований погляд сховати важче.

За півгодини Меропа вже стояла на гамірній вулиці, крутячи головою навсібіч. Вітрини з яскравими обкладинками книг, галасливі сови, глянцеві тістечка, елегантні мітли – все це заворожувало та змушувало зупиняти погляд. Меропа разом з батьком та братом була кілька разів на алеї Діаґон та на алеї Ноктерн – чи не після відвідин цього моторошного місця вона стала так кашляти? Єдині місця, окрім великого Генґелтона, де їй вдалося побувати. Але зараз вона вперше сама – поряд нема грізного Ярволода чи забіяки-Морфіна, котрий міг в будь-який момент штовхнути її в калюжу або дати стусана через повільну ходу. Тому можна пройтися алеєю і розглянути її як слід – все таке цікаве!

-Стій, Меропо. Потім дивитимешся на забавки, а зараз працюй над задуманим, – мозок дівчини змусив її круто розвернутися і почимчикувати назад до аптеки і до рятівного каміна.

Коли Меропа повернулася додому, то побачила на підвіконнику лист з міністерським штампом. В ньому йшлося про те, що її батько отримав півроку тюремного ув’язнення, а брат – три роки. Дівчина знизала плечима і взялася прибирати – її хатинка мала мати хоча б охайний вигляд – негоже варити Амортенцію в таких умовах.

Коли житло стало хоча б нагадувати бідну чисту оселю, а не закинуту конюшню, в яку його ледь не загнали Ярволод з Морфіном, Меропа тремтячими пальцями розгорнула книгу на потрібній сторінці і взялася до роботи…

Кипіла вода в старому казанку, колючки троянд боляче ранили тонку шкіру, кінський каштан не хотів битися, сік лимонника повільно скрапував в тарілочку, дягель настоювався занадто густо. Волосся Меропи від випарів стало жорсткішим за конячу гриву, а обличчям котився піт. Проте домом вже нісся запах…Він зачаровував…Трохи різкуватий, але Меропа відчувала нотки солодкого цукрового півника – того самого, що їй Ярволод купив одного-єдиного разу, і вона ласувала смаколиком три дні. Потім відкрилися ледве відчутні, але впізнавані ноти свіжозрізаних грибів та землі після дощу. Меропа блаженно посміхнулася і просто втягувала повітря на повні груди.

Фінальний помах паличкою – і ось вона…Дівчина прокашлялась і нахилила голову над казанком – зілля не було перламутровим, радше бруднувато-рожевим. Але хіба це має значення? З її скромними талантами і це дуже навіть непогано. Меропа втомлено опустилася на стілець – хай настійка постоїть ще, завтра вона налиє її в флакон. А як підсунути Тому? Може він буде їхати стежкою, втомиться від дороги, а вона запропонує йому напитися? А тоді… Це буде дуже красиво і від невідомого передчуття шкірою Меропи забігали мурашки.

Наступного дня руки і ноги дівчини були ніби налиті свинцем. Вона спроквола перерахувала залишки грошей – мізер. І запасів їжі майже нема. Час від часу онти дозволяли собі купити скромний харч в сільському ґенделику, але посилали туди тільки малу Меропу, щоб не стикатися з маглами. Дівчина помилася в дощовій воді, щедро здобреній настоянкою ромашки, одягнулася і глянула в надщерблене розбите дзеркальце біля каміну. Відсутність батька і брата спонукала її більше стежити за собою, та і самій Меропі подобалося бути охайною, хоч у такому домі це було важко. Дівчина вже думала чимчикувати в село, аж раптом ляснула себе по лобі – їй хотілося взяти з собою щось приємне. Вона налила в маленький фіал трішки Амортенції, запхала його за пазуху і вийшла назовні, вдихаючи приємний аромат.

В «Повішенику» було тихо. Меропа взяла трохи їжі, подумки картаючи себе за марнотратство – йде ж до зими, а грошей вже нема – доведеться жити на старій мерзлій картоплі і капусті. Проте дівчина прогнала від себе цю думку:

-Чарівниця я чи ні? З голоду ніколи не помру. А скоро ще й заміж вийду,- такі сміливі думки розвеселили Меропу. Вона побігла курною вуличкою, насвистуючи якусь пісеньку. Ось і поворот до дому. Оглушливий скрегіт не встиг навіть налякати дівчину.

Удар…Тупий біль в ногах…Меропа підняла голову – чорний метал, а над ним…Мерліне! Том Реддл! Серце дівчини пропустило кілька ударів

-Дивися хоча б за дорогою, роззяво! А якби я не встиг загальмувати?! Тебе б уже не було на світі, а я б залишився без автомашини і за гратами! – красиве обличчя юнака спотворила гримаса люті, він щосили шарпнув Меропу за руку, від чого вона неголосно крикнула. -Вставай, ходити можеш?

– Т-так, вибачте, м-містере Реддл, – на ногах було лише декілька саден та подряпин, дівчину від каліцтва вберегла доля секунди.

-О, ти говорити вмієш?! Іди звідси, не марнуй мій час, – скептична посмішка на обличчі Тома змінилася мовчанкою, а тоді і запитальним злетом брів. – Так ти в своїй халупі дорогими парфумами користуєшся? Що це за аромат?

▼Втеча⬍

Том був роздратованим до кінчиків пальців. Сесілія забрала кольє і мовчки випровадила його геть. Це було не вперше, але вибрики дівчини йому вже добряче набридли. Юнак похмуро вів автомобіль вибоїстою доріжкою, з-під коліс виривалася пилюка, трави мнулися під вагою металу. «Вдалий» ранок, нічого не скажеш. Він ледве встиг помітити як прямо з-за крутого повороту вискочила дочка цього Ґонта. Наступні кілька хвилин він пережив суміш лютого гніву і переляку – якби загинуло це ненормальне дівчисько – нічого страшного, страшніша в’язниця. Але раптом його ніс вловив стійкий прекрасний аромат, котрим, здавалося, пропахла його неблагополучна візаві.

Яблучний пиріг…Такий гарячий і пахучий…Дорогий шоколад, котрий потрібно повільно пробувати, а не кусати похапцем…І ще щось…Металевий присмак? Шкіряні рукавички? Явно щось неїстівне.

– Так ти в своїй халупі дорогими парфумами користуєшся? Що це за аромат? – Том сам не знав, для чого він це запитав – просто вирвалося.

Дівчина на якусь хвилину оторопіла, здавалося, що вона щось роздумує, закашлялася лихоманським кашлем, а тоді широко посміхнулася нерівними зубами.

-Ні, м-містере Реддл. Це нап-пій такий. Я його варю з ліс-сових фрук-ктів та ягід. Допомаг-гає коли болит-ть голова. Я випила сьог-годні трохи, бо мені часто п-погано.

-Міцнющий ж в нього аромат, то виходить, що твої божевільні родичі його п’ють щодня від похмілля, – розсміявся Том, рушаючи до машини.

-М-може спроб-буєте, я бачу, що ви схвильов-вані, аж жил-лки на лоб-бі вид-дно? Це давній рец-цепт.

Том знову повернувся до не надто приємної співрозмовниці.

-Не твоє діло! Не маю часу на ці дурниці, – відрубав він, заводячи мотор.

-Т-так я можу ш-швиденько принес-сти, за три хвил-лини! Біль як рук-кою зніме!

Машина не завелася, Том втомлено поклав руки та голову на кермо. Щось йому справді недобре після цього всього. Мозок не слухав його, а спрага дійсно нагадувала про себе:

-Давай швидко, не маю часу панькатися з всякими дивачками!

За Меропою тільки слід простиг.

Коли вона повернулася, серцебиття Тома вже прийшло в норму і він з деякою пересторогою взяв з її рук кухлика з рожевим напоєм, від котрого линув цей дивний насичений аромат. Посудина була абсолютно чистою, хоч і старою, тому хлопець відразу поборов гидливість та острах щодо отруєння. Зрештою, ця дівчина здавалася простодушною та нездатною на щось лихе.

Хлопець випив до дна і тицьнув Меропі кухлика. На душі відразу стало легше – в голові прояснилося, а горло вдячно відреагувало на поживну вологу. Та і автомобіль послухав його і слухняно відреагував гуркотом мотору. Вже від’їхавши на десяток футів, юнак схаменувся і голосно подякував дівчині.

Том повернувся додому і взявся обідати. Зазвичай у нього був хороший апетит, але сьогодні щось пішло не так. Шматок не ліз в горло. Хлопець відклав посуд та пішов у сад.

В цю пору природа була особливо чарівною – приглушена яскравість ранньої осені. Том бродив стежками, а з його голови не йшов спомин про сьогоднішню зустріч з дочкою Ґонта. Аж дивно, що в родині таких ідіотів та волоцюг народилася ввічлива і явно працьовита дівчина. Шкода, що вона мусить жалюгідно існувати в таких умовах – зів’яне ж. Скоріш за все залишиться старою дівою і все життя тягнутиме на собі батька і брата.

Сонце вже майже заходило, а Том все думав про сьогоднішню зустріч. Щось його непокоїло, а серце силилося вискочити з грудей, час від часу пірнаючи в нездоланні глибини.

-А   може я дуже вчасно посварився з Сесілією? – тихо мовив сам до себе хлопець, застрибуючи на вірного коня Каспара.

За якийсь квадранс години він вже був під халупкою Ґонтів. Том постукав в двері, з полегшенням зауваживши, що гадюки на них вже нема, а бур’яни вирвані – вочевидь ця мила дівчина намагалася слідкувати за своїм жалюгідним житлом.

-Добрий вечір, вибач, можливо я невчасно зайшов, але хочу подякувати тобі за сьогоднішній напій – втому та біль як руко зняло, – Том, зустрівшись поглядом з Меропою, аж забув, що в будь-який момент її ненормальний брат може на нього накинутися.

– З-заходь, я насмаж-жила каб-бачків, не хоч-чу вечер-ряти одна.

-А де батько і брат? – встрепенувся Том.

– У в’яз-зниці, – похиливши голову, відповіла дівчина.

Томові здалося, що його очі аж засвітилися – нарешті! Таких алкоголіків та дебоширів взагалі не варто показувати людям. Він пройшов всередину убогої кімнати. Було видно, що дівчина з усієї сили намагалася надати цьому місцю ілюзію домашнього затишку – сміття та пилюки не було, єдиний стіл з відбитим кутом був покритий якоюсь старезною тканиною – проте чистою на вигляд, а на закіптюженій поличці красувалася ваза з дикими вовчими ліліями.

Меропа не стала вечеряти, а просто стояла і дивилася як він їсть. Том, ретельно прожувавши кожен шматок, зрозумів, що ця скромна страва смачніша за різні пишні біфштекси та шоколадні струделі. Без сумніву, у дівчини був талант.

-Дякую…До речі, я забув як тебе звати – Марґарет? Марта? Марина? – Том згадав, що досі не знає точного імені приємної співбесідниці – він бачив її мимохідь кільканадцять разів за життя і жодного разу не звертався до неї напряму.

-Меропа, – посміхнулася дівчина.

-Серйозно? Таке дивне ім’я. Можна я називатиму тебе Міра?

Вона тільки посміхнулася у відповідь і взялася прибирати зі столу. Том, підперши голову рукою, стежив за її рухами як зачарований. Вона не була схожа ні на кого. Неідеальні різкуваті риси обличчя, злегка косі очі надавали їй розсіяного та зажуреного вигляду, довге темне волосся різко контрастувало з модними короткими світлими стрижками більшості дівчат та жінок, на котрих задивлявся Том. Зворушливо смішна, схожа на дику куріпку, Міра (а саме так її вирішив називати хлопець) ніби випромінювала приреченість та вічність водночас. Її хотілося оберігати та здувати пилинки.

-Міро, я дещо маю, – хлопець провів рукою по темних пасмах і витягнув з кишені жилета якусь коробочку, – це гранатова заколка для волосся, ми з нареченою посварилися, а тобі, думаю, вона значно більше пасуватиме, – він простягнув Меропі подарунок.

– В-ви вже збир-раєтеся йти? – з посмішкою мовила дівчина. Вона начебто хотіла ще щось сказати, але втрутився жахливий кашель

-Будь-ласка, зви мене Томом і без ви, –  пухкі губи хлопця розтягнулися в усмішці. – До речі, чому ти так жахливо кашляєш?

-П-простудилася.

-Діво Маріє, уже восьма вечора! Вибач, Міро, але я мушу рушати. Завтра збираюся трохи покататися автомобілем, складеш мені компанію? – дівчина радісно закивала в відповідь.

Весь наступний день Том провів у передчутті майбутньої зустрічі.

-Сину, ти чуєш мене? – різкий голос Томаса-старшого вивів юнака зі стану задумливості. Сім’я якраз обідала і Том пропускав крізь вуха батькові слова про купівлю нового обладнання для млина – Редли володіли великою фермою та млином і були найбагатшою родиною в селі. Зрештою на весь Великий і Малий Генґелтони, окрім Тома, автомобілі були тільки в управи та в приїжджого інженера.

-Так, тату.

-Поїдеш завтра зі мною в Ґлазґо.

-Добре, тату.

-Яка муха тебе вбрикнула? – Томас був здивований – зазвичай єдиний син тріскотів як з кулемета, а тут з нього слова не витягнеш. Може розчарувався тим, що з третьої спроби не вступив в університет?

-Залиште мене в спокої, голова трохи болить, – юнак повільно піднявся з-за столу і рушив до гаража. Батько глянув на дружину, але Мері тільки знизала плечима.

За півгодини перелякана Меропа вже сиділа на шкіряному сидінні величезного дизельного звіра. Вона боялася всіх цих маґлівських штук.

-Ніколи не їздила в автомобілі? – широка усмішка Тома вивела її зі стану заціпеніння. Меропа похитала головою.

-Нічого страшного.

Дійсно нічого страшного. Вони їздили польовими дорогами, а Том принагідно розповідав їй різні веселі історії зі свого шкільного життя.

-Як же хочеться пити…В тебе часом нема того твого чудодійного напою? – звернувся він до дівчини.

-Я взяла його з с-собою, – рука Меропи пірнула в маленьку торбинку.

Знову цей прекрасний аромат яблук, шоколаду і чогось металево-шкіряного. Кілька ковтків – і спрагу як рукою зняло, а з нею і втому. Том навіть не звернув увагу на те, що Меропа не випила ні краплини.

-Вийдемо, розімнено ноги, – запропонував хлопець біля узлісся. Відчинив дверцята і взяв Меропу за руку. Вона стрибнула трохи невдало, якби Том не потягнув її на себе, то б, напевно, підвернула ногу.

Руки хлопця опинилися на її талії. Вона була так близько…Її сумні димчасті очі глянули донизу, а за мить губи Тома торкнулися її губ…

Зразу було зрозуміло, що для Меропи це перший поцілунок. Але вона всім своїм єством давала зрозуміти, що готова на більше.

-Міро, – прошепотів Том, проводячи рукою по її щоці. – Я ще в житті не зустрічав таких дівчат – хоч ми з тобою ледве знайомі, але я зрозумів, що заради тебе варто було терпіти цих всіх Сесілій, Емілі і Джейн. Я хочу, щоб ти стала моєю дружиною, обіцяю, що буду найкращим чоловіком на планеті. Якщо ти не готова дати відповідь – я чекатиму тисячоліття.

-Я згодна, – прошепотіла Меропа, притискаючись до Тома міцніше. – Можеш роб-бити, що хочеш.

-Навіть…це? – Том розумів, що ця неймовірна дівчина ще незаймана і що вона не з тих, хто ладен стрибнути на малознайомого чоловіка.

-Т-так, – Меропа мало знала про цей процес – ніхто їй не розповідав, а туманні відомості вона почерпнула з спостережень за тваринами і з трьох книг – єдині книги в їхньому домі (окрім трьох посібників, за якими Морфін і Меропа вчилися читати-писати і основ чарів), котрі були заховані на дні скрині, і до котрих чудом не дотягнулися руки батька і брата – інакше б вони давно були обміняні на вогневіскі (в кращому випадку – на якийсь харч). На замітках цих романчиків було зазначено, що вони належали Канделарії Ґонт, і якби Меропа була більш соціалізована, то зрозуміла б, що прабабуся була дамою з перцем.

В дев’ятій вечора дівчина вже сиділа в своїй халупці. Тіло досі здригалося від згадок про поцілунки, обійми і особливо про те як вони з Томом кохалися на сидінні автомобіля. Меропа не знала, що втрата невинності до весілля є досить небажаною для репутації дівчини, тому не сприймала це як щось не зовсім правильне. Вона знала, що скоро вийде заміж – і ця думка не давала їй спати цілу ніч.

Наступного дня Том з батьком сиділи в першому класі потягу до Ґлазґо. Хлопець мовчав, дивлячись в вікно, поки батько перечитував стосик газет, час від часу погладжуючи вуса та скрушно хитаючи головою. В валізці Тома лежали кілька сотень фунтів – дрібниця, але він планував зняти більше. Приїхавши в місце призначення, батько та син оселилися в готелі – зустріч з продавцями обладнання для млина мала відбутися завтрашнього ранку. Томас, стомлений дорогою, курив люльку у заквітчаному вазонами фойє готелю, попиваючи міцну каву, а Том вирішив прогулятися вулицями міста. Ноги самі несли його до чотириповерхової кам’яниці – страхового фонду. Саме тут при його народженні було укладено договір, а так як хлопцю уже виповнилося 18, він міг зняти частку суми – не всю, бо 21 йому ще не було.

За кілька годин, сповнених бюрократії та паперів, Том уже стояв на вулиці, потираючи спітнілого лоба та натягаючи картуза. В його кишені була сума, на котру можна було жити на широку ногу два роки. Або жити скромно років зо 5. Головне, що це його гроші і ніхто його ні в чому не звинуватить. А решту суми…Що ж – хай батько залишить собі.

Поки Томас-старший дрімав, накритий газетою, його син стояв на пероні вокзалу за кілька кілометрів звідси. Він завбачливо зателефонував зі станції додому, переконавшись, що його матір поїхала на кілька днів до сестри в Великий Генґелтон – не хотіла залишатись сама в домі. Покоївка (котра, власне, і підняла слухавку) та кухарка також отримали вихідні. Все складалося найкращим чином.

Паротяг з’явився, наповнюючи вокзал протяжним гудком та густим димом. Хлопець стиснув в руках свіжопридбаний квиток та заскочив в ошатний вагон.

На вулиці вже був пізній вечір, коли Том приїхав під порожній батьківський дім та став гарячково збирати валізку. Туди полетіли не тільки особисті речі, а і срібна тіара, в котрій виходила заміж його матір. Хлопець відкрив сейф з алкоголем та зробив кілька ковтків міцного коньяку прямо з горла. Вийшов в ніч, сів в автомобіль та рушив вже добре знайомою стежкою.

Заспана Меропа кинулася йому на шию, гарячково зібрала все своє скромне добро та сіла на сусіднє сидіння. Світло від фар пронизало пітьму, і тільки кілька цікавих тіток зуміли побачити крізь вікно, хто промчав у автівці.

В цей самий час розчервонілий від високого тиску Томас Реддл, після пошуків по готелю, марно намагався додзвонитися додому – син завбачливо зняв трубку з важеля апарату. Юнак пропав, а вдома ніхто не відповідає! Він вирішив дочекатися ранку і послати телеграму родичам дружини з питанням про пропажу Тома. Котрий, сп’янілий не тільки від алкоголю, але і від почуттів та свободи, впевнено вів автомобіль у напрямку Лондона. Де планував почати нове, богемне та вільне життя – разом з майбутньою дружиною. І нехай хтось тільки його звинуватить в чомусь – він нарешті почувався щасливим.

▼Щастя⬍

-Тоні, як справи? Уяви собі, я одружуюся! Ні, ти її не знаєш, вона з простої сім’ї, але я в житті не бачив такої щирої, працьовитої та незвичайної дівчини. То що, будеш дружбою на весіллі? – фойє рядового готелю лондонського передмістя наповнилося бадьорим тенором Тома, котрий обдзвонював приятелів з метою сповістити радісну новину. Тоні Стівенс – однокласник хлопця, обіцяв прийти і захопити свою сестру Лавінію. Так само радісно погодився стати свідком його друг дитинства Чарльз Фрімен – відомий на все графство ловелас і любитель сумнівних розваг. Отримавши їхню згоду, Том вирішив більше нікого не запрошувати. А батьки…Що ж, вони точно не схвалять такий нерівний і скоропальний союз, тим більше після втечі сина і розірвання заручин з Сесілією. Але рано чи пізно вони змиряться з цим. Том вперше хотів зробити щось наперекір батькові.

Меропа сиділа в готельному номері. Досить посередня кімната з великим дубовим секретером і пастельним ліжком здавалася їй вершиною розкоші. Власне після халупки, в котрій вона виросла все здавалося пишним і розкішним. Том (котрий заради формальної пристойності винайняв сусідній номер) іноді добродушно посміхався з її захопленого крутіння головою і вигуків захвату.

Дівчина дістала свою чарівну паличку. Махнула нею в напрямку вази з квітами. Ваза підлетіла і Меропа взялася розглядати пелюстки. Зовсім скоро вона буде змушена забути про магію, принаймні в значних об’ємах. Головне, що вона взяла з собою амортенцію, котру завбачливо підлила в ранкову каву нареченого. Доведеться варити ще – свіже зілля розраховане на одну зміну всіх фаз Місяця, а зберігати його можна на три доби довше цього терміну. Значить доведеться відлучуватися і їхати на алею Діагон. Від думки про те, ЯК це доведеться робити, дівчину проймав холодок.

Наступного дня в готель приїхали Тоні Стівенс – невисокий шатен з тонкими губами та гачкуватим носом. Біля нього стояла повнувата засмагла  дівчина з короткою стрижкою. Тоні та Том обмінялися потиском рук та взялися до дружньої розмови за келихом вина в невеликому, проте доволі вишуканому ресторані готелю.

-Вітаю, любонько, ви наречена Тома? Міра, так? – сестра Тоні усміхнулася до Меропи, отримавши кивок у відповідь.

Меропа почувалася незручно в цьому приміщенні, оздобленому штучними колонами, в’юнкими ліанами та живою музикою. Лавінія відчула її скутість, тому запропонувала вийти в невеличкий пустий внутрішній дворик.

-Допомогти тобі з весільною сукнею? – сестра Тоні першою порушила мовчанку.

-Так, – силувано всміхнулася Меропа.

-То чого ми стоїмо? Поки хлопці зайняті обідом, ми можемо обрати щось, тільки не забудь про гроші, – дзвінко розсміялася Лавінія.

Дівчата прийшли в красиву крамничку ательє і в Меропи відразу розбіглися очі. Вона пройшлася рядами, проводячи рукою по тонких білосніжних тканинах. Яке ж все прекрасне! Але тут її погляд впав на просту приталену кремплінову сукню нижче колін. Вбрання було кольору слонової кістки і комплектувалося таким же капелюшком.

-Міс, якщо ви бажаєте поміряти вбрання, то можете пройти в оте приміщення, – Меропа аж здигнулася від несподіваного голосу продавчині за спиною, але прийняла її пораду.

За кілька хвилин майбутня наречена вже стояла перед здивованою Лавінією, котра аж відставила журнальчик в бік. Приглушене жовтяве світло надавало відблисків сукні, здавалося, що непомітна зовнішність Меропи, підкреслена таким одягом, заграла яскравішими барвами, а в сіро-карих очах затеплілися іскорки.

-Чудесно, люба, але я здивована, що ти обрала такий нестандартний образ. Чому б не взяти класичну білу сукню?

-Ця сук-кня дуже гар-рна, мені так сподоб-балася, – мовила Меропа.

Лавінія тільки знизала плечима.

Повернувшись до готелю, Меропа вирішила побути наодинці з собою, поки Том в готельному клубі грав в преферанс разом з Тоні та Лавінією.

-Чесно кажучи, Томе, я здивований твоїм вибором, – стишеним голосом промовив Тоні, завершуючи чергову партію та затягуючись сигарою. – Ти говорив, що дівчина з простої сім’ї, але я думав, що це єдиний її недолік, – алкоголь розв’язав йому язика і юнак говорив, що заманеться.

-Що ти маєш на увазі? – з очей Тома посипалися іскри.

– Не подумай нічого такого, але вона некрасива, інтелект як у восьмирічної дівчинки, а харизми – нуль.

Далі Тоні вже нічого не говорив, бо кулак Тома, описавши параболу приземлився на його щелепі. Лавінія зойкнула.

-Ідіот, ти мені ледь зуба не вибив, – прохрипів Тоні, тримаючись за щелепу, на котрій вже набігав ліловий синець.

На щастя, напівтемрява та відсутність лементу не привернули увагу охоронців, тому Тоні мовчки і прямо пальцями дістав лід зі склянки віскі і приклав до місця удару. Його сестра поморщилася від такого свинства, але нічого не сказала – за плечима Лавінії була хороша школа та висока тактовність. Ця Міра теж здалася їй загадкою, але кохання – дивна річ. Може вона хороша хазяйка? Або (від цієї думки Лавінія почервоніла) Том її звабив, тепер одружується, оскільки негоже дитині рости без батька. Але ж його батьки навряд чи були згодні на таку невістку. І Том нічого не говорив про присутність Томаса та Мері Реддл на весіллі. Зрештою, вони планували укласти звичайний громадянський шлюб у міській управі – без вінчання та гостей. Для чого цей поспіх? І чи планують вони пізніше зіграти справжнє весілля? А може це фіктивний шлюб? Але для чого? Голова Лавінії тріщала від думок, навіть коли вона вже піднімалася гвинтовими сходами до свого номера – сусіднього з Меропою.

Укладення шлюбу планувалося за три дні. Але виникла одна проблема – в Меропи не було ніяких документів, тому чиновник в приміській управі вперто відмовлявся приймати заявку. Том, зрештою, не був здивованим – батько його нареченої – рідкісний маргінал.

-Томе, м-можна я повернуся досеред-дини? Дуже хочу пити, а т-там була вода, – сказала Меропа, коли вони вже похмуро пленталися до автомобіля. В її голові з’явилася одна ідея.

У відповідь на кивок Тома вона побігла назад. Як добре, що в неї з собою паличка. На неї чекало дуже складне закляття, вона сумнівалася, що зможе його виконати – тим більше, що ніколи цього не робила.

Адреналін кипів в жилах, коли вона бігла коридором, відкривала двері, ловила на собі здивований погляд кучерявої секретарки.

-Мем, у вас нема документів, зробіть спочатку паспорт, а тоді зможете одружитися, – ліниво протягнув той самий повнуватий чиновник.

-Конфундус! – шепотом мовила дівчина, спрямовуючи паличку, сховану в рукаві, на цього чоловіка. Він миттю змінився в лиці:

-Що ж, вітаю вас, дозаповнюйте заяву, і в середу о 16:00 приходьте до кабінету під номером 3.

Меропа дописала потрібні пункти під диктовку, подякувала і рушила геть.

-Томе, зачекай! Все вже д-добре, ми одруж-жуємося! – дівчина знову зайшлася пронизливим кашлем.

Наступного дня приїхав високий і статний Чарльз Фрімен – у доброму гуморі та стабільно злегка п’яному стані. Наречений та дружби обирали костюми, поки Меропа та Лавінія були зайняті своїми клопотами.

-Містере Реддл, вас до телефону! – голос портьє вивів Тома зі стану веселої прострації. Юнак щойно повернувся з крамниці і здогадувався хто це може бути.

-Алло, Том Реддл слухає!

-Синку, ти що витворяєш! Все село на вухах! Говорять, що ти втік з дочкою того волоцюги Ґонта! Негайно припини мене соромити і повертайся додому! – різкий голос батька миттєво вивів з Тома всі залишки алкоголю.

-Тату, я дорослий чоловік і знаю, що я роблю! Прошу мене не шукати! – він поклав слухавку, навіть не попрощавшись. В тому, що батьки знають його місцезнаходження, він не бачив нічого дивного – його друзі могли комусь сказати, в який готель їдуть, а такі новини розлітаються зі швидкістю свіжої випічки.

-Сер, якщо знову питатимуть мене – говоріть, що я виселився! – крикнув Том до портьє, направляючись у напрямку ліфту. Треба захопити ще грошей, оскільки обручок він так і не купив.

Настав день весілля. Том орендував цілу залу в готелі, але сидіти в ній мали тільки п’ятеро осіб. Цілий ранок і обід невелика компанія була зайнята зборами. Том якраз читав свіжу пресу в фойє, коли сходами повільно зійшла Меропа, ніяково посміхаючись.

-Міро, а де ж фата? Срібна тіара? – Том не міг приховати свого здивування.

-Ця сук-кня значно красив-віша за звич-чайні, – відповіла Меропа.

-Так, Томе, ти трохи несучасний. Капелюшок замість фати дуже личить Мірі. І сукня гарно лягла по фігурі. Більше того, я обстригла її довге волосся і закрутила. Міро, покажи, – Лавінія звернулася до нареченої, котра слухняно зняла капелюшок і показала волосся вище плечей, хвацько укладене кучерями. Перлиною її образу стала модна білосніжна тонка пов’язка, пов’язана впоперек лоба, і прикрашена рядочком бісеру. Меропа виглядала навіть симпатичною.

-Ти прекрасна, – видихаючи мовив Том, беручи наречену під руку.

Церемонія тривала максимум п’ятнадцять хвилин. Підписуючи документ, Том аж тепер побачив, що Меропа молодша від нього на два з половиною роки – він навіть не знав її точного віку, так само як і вона не знала точної дати свого народження. На хвилинку йому стало смішно – його вже дружина – практично його ровесниця, але іноді він себе відчував молодим батьком, котрий розказує щось маленькій донечці, а вона з захватом зазирає йому в рот – настільки Міра була далека від життєвих реалій та іноді не знала простих речей. Але до нестями закоханий Том її в цьому не звинувачував – винні були її батько та брат, а його мила дружина – жертва жорстокого виховання.

Меропа розглядала кільце з білого золота, прикрашене невеликим хризолітом, котре прикрасило її тонкий пальчик. Падав дощ, але веселу компанію це не турбувало. Вони орендували ще одну автівку та повернулися до готелю, де на них вже чекав красивий стіл, оздоблений білими лілеями. Офіціанти принесли ще кілька паруючих тарілок та залишили Тома, Меропу, Тоні, Лавінію та Чарльза наодинці. Молода дружина наминала неймовірно смачні лимонні тістечка, Чарльз і Тоні змагалися у тому, хто більше вип’є вина, Том практично нічого не їв, а Лавінія почергово вмикала то грамофон, то радіо. Раптом заграла якась повільна мелодія.

-Невже ми не потанцюємо сьогодні? – не дочекавшись згоди, Том потягнув Меропу за руку. Дівчина не вміла танцювати, але юнак так добре вів танок, що вона розслабилася та отримувала задоволення.

День був абсолютно прекрасним. Ввечері Лавінія запропонувала сфотографуватися в салоні фотографії, котрий містився навпроти готелю. Ніч подружжя провело вже разом.

-А чому ми на фото не рух-хаємося? – запитала Меропа за два дні, коли світлини вже були проявлені на фотопапері.

-А чому ми повинні рухатися? – з усмішкою запитав Том, повертаючи голову через крісло, за яким стояла його дружина.

Меропа знизала плечима – вона зрозуміла, що сказала дурницю, але її чоловік тільки посміхнувся.

-Якщо ти не знаєш чим відрізняється фотографія від кіно….То сьогодні ми йдемо в кінотеатр! – і Том зі сміхом вхопив Меропу за талію, паралельно падаючи з крісла.

Томові друзі вже поїхали, тому молодята з насолодою проводили медовий місяць – щодня то кіно, то театр, то ресторан, то ярмарок,  то музей, то просто піша або автомобільна прогулянка. За тиждень вони з’їхали в скромніший номер, тому що планували жити довгий час, а з такими витратами можна було легко спустити все менш як за півроку. Том з острахом розумів, що рано чи пізно їм доведеться або повернутися до Малого Генґелтону, або він буде змушений піти на роботу якимось рядовим банківським служакою, або конторським документалістом – фізичної роботи він не визнавав, а в університеті не вчився. Але це буде потім, а поки – потрібно насолоджуватися життям.

Меропа кожну ранкову каву щедро присмачувала Амортенцією, але з острахом розуміла, що скоро їй доведеться знову закупитися інгредієнтами. Одного жовтневого вечора вона попросила Тома відвезти її в центр Лондона. Де Дірявий Казан – Меропа і гадки не мала – але сподівалася знайти самостійно. Зранку вона завбачливо напоїла чоловіка подвійною порцією зілля. Як виявилося – п’ятий перехожий, котрого Меропа запитала про Дірявий Казан, знав, що це за бар і показав туди дорогу. Виявилося, що це набагато ближче, ніж вона собі уявляла. Поки Том сидів в пабі в компанії давнього знайомого, Меропа встигла поміняти гроші в банку, накупити вдосталь інгредієнтів, вмістити їх в зменшувальну бездонну сумку, а для прикриття ще й накупити тонну екзотичних ласощів – достатньо незвичних, щоб вразити чоловіка, але достатньо буденних, щоб не викликати підозру.

-Міро, ти просто чарівниця! – очі Тома забігали від вигляду незвичних продуктів. Зустрівшись зі зляканим поглядом дружини, він, нічого не зрозумівши, відкусив лапку шоколадної жабки.

Наступного дня Том поїхав за покупками, а Меропа взялася варити Амортенцію прямо на невеликому примусі в другій кімнаті їхнього номеру.

-Готую тв-вій улюблен-ний напій, коханий, – посміхнулася молода дружина, коли чоловік повернувся і всім своїм виглядом показав неймовірне задоволення від чудового аромату.

Життя здавалося чудесним. Світ маґлів захоплював своєю широтою. Нові враження літали зі швидкістю кінематографічних картинок. Взимку вони поїхали в гори, а Різдво зустріли на березі холодного океану. В лютому Тому мав виповнитися 21 рік і він міг забрати решту страхової суми, тому питання грошей знову втрачало актуальність. Меропа щомісяця їздила на закупки в магічну аптеку, справно продовжуючи поїти чоловіка Амортенцією. Вона дуже хотіла завагітніти та народити дитину, але все ніяк не виходило. Проте Меропа не дуже переживала – свій шматочок щастя вона вже давно мала.

▼Розчарування⬍

-Це ти винен, що він втік з дому, – Мері Реддл вишивала якусь серветку, час від час порушуючи тишу.

-Я винен? – скипів Томас, котрий напівлежав в кріслі навпроти. – Хто йому дозволяв купувати все, що можна, хто гладив його по голівці, коли він не вступив до університету???

Подружжя сиділо в затишній бордовій вітальні з виглядом на сад. Втеча єдиного сина – та ще й з ким! – сильно зіпсувала їхні стосунки і вони мало спілкувалися. От і зараз – знову Мері звинувачує Томаса у тому, що трапилося з їхньою дитиною.

-Нагадую тобі, Томасе, що коня та автомобіль не я купувала.

-Треба було його підштовхнути до дочки Річардсонів, досі не розумію – ЯК він втік з дочкою алкоголіка та дебошира!!! – на цих словах Томас вийшов з кімнати, гучно ляснувши дверима. Мері тільки поправила плетений шарф і продовжила роботу. Вона вірила, що з часом син отямиться і повернеться – кому ж передати сімейну справу? Зрештою у неї і у Томаса є племінники, а ні – продадуть за півтора-два десятиліття ферму та млин комусь тямущому, а самі на виручені гроші переїдуть жити кудись на південь. Головне, щоб не було криз та війни – від спогадів про Велику війну, коли вони втрьох тижнями сиділи на скромному пайку через необхідність виплачувати військовий податок і поспіхом продавати майже все виготовлене, щоб хоч якось звести кінці з кінцями, досі йшов мороз по шкірі. Звичайно, тоді вони не бідували так як більшість людей в окрузі, але все одно – нелегкі були часи.

Майже в цей самий час додому повернувся Ярволод Ґонт.

-Меропо, відчиняй, де тебе чорти носять?! – залементував чоловік, грюкаючи в двері. На його подив, вони відчинилися самі – від натиску плечем. Ярволод, прямо в вкритих березневим болотом черевиках, пройшовся кімнатою. Чому стільки пилюки? І де ця навіжена дівка? На столі стояв шмат паперу, котрий відразу опинився в його руках:

«Батьку!
Я вийшла заміж за Тома Реддла і ми поїхали до Лондона. Будь ласка, не шукай мене. У скрині кілька фунтів, котрі мені дав чоловік, можеш обміняти їх на серпики. Я щаслива і тобі того ж бажаю.

Меропа»

-ЩО??? ВОНА, ЦЯ МЕРЗЕННА СКВИБКА, ТАКИ ВТЕКЛА З БРУДНИМ МАГЛОМ??? Я ЇХ ВБ’Ю!!! – крик Ярволода, здавалося, могли почути в селі. Він вихопив зі скрині кілька фунтів та майже бігцем побіг до «Повішеника». В барі сиділо декілька осіб.

-Які люди! Ярволод Ґонт! Не очікував тебе знову побачити! З зятем вже говорив? – на обличчі бармена Біллі грала презирливо-солодка посмішка.

-Закрий рота і налий мені віскі! – гримнув Ярволод. Він старався не ходити в маґлівські місця, хіба у крайньому випадку.

-Як твоя донька? Це правда, що вона завагітніла від малого Реддла і він тому з нею одружився? – спитала одна з жінок, що якраз зайшла, щоб купити хліба.

-Стули пельку! – Ярволод взяв три келихи водночас і рушив до столика. Він ще ніколи не пив прямо в цьому закладі, але відчував, що сили його підводять і він мусить присісти.

«Повішеник» не був просто пабом в класичному значенні цього слова. У ньому також було відділення з продуктами та навіть готовою випічкою, тому заклад був своєрідним центром громадського життя. Ярволод пропив всі гроші і тихо дрімав за столиком.

-Ґонте, забирайся звідси, ми вже закриваємося! – один із працівників пабу кричав йому прямо на вухо. Не дочекавшись відповіді, він викинув чоловіка просто на вулицю.

Ярволод отямився вже в час Бика. Освітлюючи дорогу Лумосом і тихо бурмочучи прокляття в адресу дочки і ненависного зятя, він, похитуючись, рушив додому. Запалив свічку. В халупці залишилося трохи картоплі, але Ярволод не хотів їсти. Він скинув з себе брудний сіруватий плащ і рушив до будинку Реддлів – хотів дати доброї прочуханки Томасу, а, якщо пощастить, то і малому Реддлу.

На півдорозі до будинку чоловік охнув, упав і вже більше не встав – організм, знищений алкоголем, перепадом температур, Азкабаном та маргінальним способом життя, не витримав випробувань. На ранок його знайшли місцеві школярі, ховали місцевого волоцюгу без відспівування – просто кинули в грубо вистругану труну та присипали землею, маленькими кілочками позначивши межу могили на окраїні кладовища.

Том та Меропа жили у повній гармонії. Молодій жінці здавалося, що вона найщасливіша у всьому світі. Навесні вона помітила ознаки вагітності – і нетямилася від радості. Як сказати Тому? А може варто припинити поїти його Амортенцією? Ця думка визріла в голові Меропи давно, але, на її думку, поява на світ дитини стане точкою неповернення – Том вже точно її кохатиме. А може він вже давно її кохає, а вона намарно витрачає гроші та час на зілля? Серце Меропи тремтіло від цієї думки, але вона вирішила для себе, що, скоріш за все, так воно і є. Чоловік ладен на руках її носити, а зілля може ще й заважатиме.

-Вирішено – від завтра я припиняю поїти Тома Амортенцією. І скажу йому про дитину, – думка в голові проклюнулася як зернятко весною. Власне і була весна.

Пройшло три дні без Амортенції. Поведінка Тома, здавалося, була такою ж – так само уважний, так само чуйний. Меропа спустилася на сніданок в ресторанчик готелю – саме там вони зазвичай і починали свій день – за чашкою кави або чаю, з беконом та вафлями, та під акомпанемент радіо, котре награвало якісь дивні саксофонні мотиви.

-Томе, в мене для т-тебе нов-вина, – Меропа набрала повні легені повітря та прокашлялася, – у нас буде дит-тина.

Том опустив газету, його погляд здавався якимось замученим та відсутнім.

-І що ти пропонуєш – стрибати до небес?

Меропі аж подих перехопило:

-Але ж…д-діти – наше щас-стя.

-Хто тобі таке сказав? І знаєш що – ходімо наверх, треба поговорити. Маю тобі сказати те, що вже мав раніше сказати.

Том не був еталоном джентльмена, але влаштовувати скандали на публіці не хотів. Тому він просто взяв Меропу під руку і потягнув до ліфта, привітно кивнувши ліфтеру.

Вийшовши з ліфту, Том вже щодуху тягнув дружину за лікоть, тому що ніхто вже не бачив. Ноги Меропи перечіплялися за м’який персиковий килим, вона ледь не скімлила від міцної хватки, проте пленталася до дверей номера.

Переступивши поріг кімнати, Том різко втягнув дружину досередини, від чого вона полетіла за інерцією і ледь не розбила настільну лампу. Чоловік навис над Меропою, якраз коли вона зіщулено всілася в одне з двох крісел, слухняно склавши руки на колінах.

-Послухай мене сюди, Міро. Я не знаю і не хочу знати чим я керувався, коли почав з тобою стосунки і коли ми одружилися. Чи ти мене чимось підпоїла абощо. В здоровому глузді я б НІКОЛИ навіть не наблизився б до такої страшної, дурної і нічого не вартої заїкуватої дівки з родини алкоголіків та божевільних волоцюг! – Том почав говорити спокійно, але з кожним словом підвищував голос, не розуміючи, що кожен склад вганяє ножа в серце Меропи, котра  вже закрила обличчя, мокре від сліз, тремтячими долонями. – Навіть не думай, що зворушиш мене рюмсанням і благаннями. – голос Тома знову понизився. – Я ще вчора почав про це думати, ніби нормальне мислення повернулося до мене, але твої слова стали останньою краплею. Мені байдуже, що буде з тобою і дитиною. За те, що ти мене…причарувала? А чари, взагалі, існують? Значить, за це я йду від тебе. Навіть не шукай мене. Я проти будь-якого спілкування з такими як ти.

-Але ж ти п-проміняв Сес-сілію на мене.

-ПРИНЦЕС НА ДВОРНЯЖОК НЕ МІНЯЮТЬ!

Меропа витирала запухле обличчя та розтирала затерплу руку, поки Том поспіхом складав валізу. Він забрав всі свої речі, залишки грошей та навіть кілька дурничок, подарованих вже колишній дружині. Кинув презирливий погляд на зіщулену Меропу та рушив донизу. За кілька хвилин молода жінка почула як гарчить двигун його автівки. Вона підняла білосніжну фіранку і глянула донизу – він завжди залишав автомобіль з цього боку. Напружила очі – раніше бліде обличчя було червоним від люті, губи чоловіка були міцно стиснуті. Нарешті автомобіль сховався за поворотом, забираючи Тома назавжди, війнув вітер, прикривши фіранкою обличчя Меропи – як глузливе нагадування про фату та вуаль, котрі вона так легковажно відмовилася одягнути.

Нещаслива дружина кинулася на ліжко і пролежала до самого вечора, виплакуючи в подушку весь свій біль. Коли вона піднялася, то відчула як сильно болить все тіло. Зайшлася приступом кашлю – як же набрид цей кашель! Алея Ноктерн всьому виною. Кинулася до хустинки, щоб витерти обличчя  – і завмерла. На ній явно проступала кров. Невже сухоти?! Ще цього не вистачало.

Меропа повільно спустилася на вечерю – Том оплачував повний пансіон, правда харчування було доволі стриманим. Шматок в горло не ліз, тому вона просто випила пляшку міцного червоного вина. Дорогою назад її стримав один із управлінських працівників готелю – високий і носатий молодий чоловік років 30.

-Місіс Реддл, зачекайте хвилинку. Хочу вам повідомити, що сьогодні ваш чоловік виселився, зателефонувавши нам з пошти. Рахунок оплачений до кінця місяця. Чи будете ви надалі проживати, тому що залишився тиждень до закінчення цього терміну, – очі за продовгатими скельцями окулярів запитально глянули в обличчя Меропи.

-Н-ні, я т-теж поїду.

-У вас все гаразд? – схвильовано запитав чоловік. – Маєте дуже засмучений вигляд.

-Все д-добре.

-Мене звати Альфред Зілверман, до речі, якщо потрібна якась допомога – звертайтеся.

-Д-дякую.

Меропа дві години просиділа в ванні, а тоді проспала майже цілу добу. Прокинулася вона від стукоту в двері. На порозі стояла покоївка і той самий Зілверман.

-Місіс Реддл, мені потрібно поприбирати, можете, будь ласка, спуститися на обід? – широка усмішка мініатюрної брюнетки пронизувала в саму душу. Меропа покірно кивнула і рушила за двері.

-Місіс Реддл, точно все добре? Вибачте, але вигляд ви маєте жахливо нездоровий, – Зілверман знову намагався щось вивідати.

-Все добре, – прошепотіла Меропа.

-Знаєте, у мене є чудесні ліки від поганого настрою, – з цими словами Зілверман дістав з-за поли піджака плитку шоколаду з якимось незрозумілим написом. – Це ідиш, – відповів він на мовчазне запитання Меропи, – моя рідна мова.

Кілька хвилин вони мовчки крокували коридорами.

-Міро – можна я вас так називатиму? – молода жінка просто кивнула у відповідь. – Що трапилося насправді? Чоловік вас покинув? Може це не моя справа, але ваш стан мене лякає.

-Т-так, – просто і наївно відовіла Меропа, а тоді уткнулася головою в його жилет і знову гучно розплакалася. Зілверман ніяково обняв її  та погладив по голові.

-Ходімо донизу, сльозами горю не зарадиш.

Після обіду Меропа зайшла в невеликий скромний кабінет Зілвермана, розповіла йому всю свою історію, оминаючи, правда, деталі про Амортенцію, та подаючи всю історію під соусом різко виниклої симпатії з боку Тома.

Наступні кілька днів вона безцільно тинялася коридорами та вулицею, дивлячись крізь людей. Зілверман приніс їй невеликий збірник фото знаменитих місць Європи і Меропа хоч якось відволіклася від печальних думок. Вона вирішила, що стане покоївкою в цьому готелі, тому що одна із працівниць вийшла заміж і катастрофічно бракувало рук – дівчата в милих сукнях та фартушках ледве встигали працювати. Житиме прямо в якійсь комірчині, проте матиме і дах над головою, і гроші, і харч. А коли народить? Що робити? Їхати до батька, котрого вже мали б випустити з Азкабану? Від цієї думки аж мурашки пішли шкірою.

Наступний місяць-півтора Меропа провела, прибираючи номери та ретельно приховуючи свої хворі легені. Одного липневого вечора, повернувшись в свою комірку, вона знайшла упаковку з цитрусами, на котрій красувався напис: «бережи своє здоров’я». Котрась з панянок-співпрацівниць помітила кашель? Це могло їй тільки нашкодити. Настирливий кашель, котрий іноді виривався з грудей разом з кривавим мокротинням, все більше і більше тривожив Меропу.

-Зачекайте, маю вам дещо сказати, Міро, – вона якраз направлялася в комірчину з приладдям для прибирання, аж раптом її гукнув захеканий Зілверман. Було видно, що він звідкись біг – окуляри сповзали по носі, густе темно-русяве волосся розкуйовдилося. Молодий чоловік виглядав молодшим і його навіть можна було назвати привабливим. – Як вам фрукти – сподобалися?

-То це в-ви?

-Я. Бачу, що вас мучить кашель і ви така бліденька, так виснажена – стало шкода, – широка великозуба усмішка не давала засумніватися.

-Д-дякую, але мені пора, – Меропа посміхнулася Зілверману, котрий поривався щось сказати, але не встиг.

Наступного дня Меропу викликали до директора готелю.

-Місіс Реддл, вас звільнено, – просто і безапеляційно мовив містер Трумен у відповідь на її привітання.

-Але…ч-чому? – Меропа стояла як вкопана. Вона дуже старанно працювала, багато гостей залишали їй на чай. Що ж вона робитиме?

-Певні джерела сповістили, що у вас туберкульоз. Я вимагаю, щоб ви сьогодні ж пішли на огляд в госпіталь – це за квартал звідси – якщо виявиться протилежне – тоді ми попросимо вибачення ви зможете спокійно працювати у нас і надалі. Якщо ні – прощаємося.

В вухах Меропи шуміло, серце калатало як навіжене. Вона кволо покликала Емі – вірну напарницю, котра і допомогла їй знайти госпіталь та пройти огляд. За кілька хвилин молода жінка стискала в руці листочок, котрий виносив вирок її відносно спокійному життю.

▼Розплата⬍

Отже, в неї туберкульоз. Кучерява секретарка тицьнула їй друкований аркуш і показала місце для підпису. Завтра вона має покинути це місце, котре вже стало домом. Куди піти?

-Міро, куди ти підеш тепер? Вернешся до чоловіка чи може…. – очі Лоли – ще однієї покоївки, котра забігла з чашкою чаю в комірчинку-кімнатку Меропи, де Меропа, тихо витираючи сльози, складала речі, зблиснули, – вийдеш заміж за нашого єврейчика?

-Що? – бідолашна підняла очі.

-Я про Зілвермана, – підмальовані очі Лоли стали ще ширшими і вона зробила глибокий ковток, – він же закоханий в тебе до кінчиків вух – всі ці погляди, подаруночки – думаєш я сліпа? Тим більше – він молодий, неодружений і не рахує копійки, – вона звела брови вгору. – Дасть гроші на лікування.

Меропі було все одно. Вона не могла повірити хоч якомусь чоловіку ще раз. А раптом це Зілверман і видав її? Тим більше – вона вірила, що Том ще отямиться і зрозуміє, що вірнішої і добрішої дружини годі й шукати. На пальці блистіла обручка – як з цим вічним символом вона зрадить чоловіка і кинеться в обійми цього Альфреда?

Меропа сухо попрощалася з пліткаркою Лолою, міцно обняла Емі та Дороті, та рушила донизу. Кивнула ліфтеру та дівчині на приймальні. В дверях її наздогнав оклик Зілвермана – очевидно, що він вже знав про все,  але вона не хотіла нічого чути. Не бачила вона і його безмежно сумного погляду, спрямованого їй вслід. Не дізналася вона і про те, що постійні гості побачили її кашель з кров’ю і доповіли директору.

Меропа вже 2 години йшла навмання, не розбираючи дороги. Вагітність ще непомітна, без лікування вона навряд чи довго проживе. Все одно. Їй вже не хотілося нічого.

«Дурненька, візьми себе в руки! Згадай про паличку і згадай якої ти крові! Дивися – за два будинки – публічна пральня, туди тебе приймуть, я знаю. Не смій падати духом! Заради себе і майбутньої дитини.»

Знову бабуся Канделарія – тихий, але виразний голос не міг збрехати. Меропа підняла голову – прямо над нею висіла табличка «Пральня міс Коксворт». Молода жінка зібрала волю в кулак, зайшла всередину і запропонувала свою роботу, наголосивши, що вона не має де жити.

Міс Коксворт виявилася худою та нервовою незаміжньою жінкою років 45. Вона з цікавістю оглянула сміливу незнайомку – не красуня, але одягнута небідно та стильно. Руки стискають маленьку елегантну сумочку, а в очах – біль і відчай. Напевно з доброї родини, а біда з кожним може трапитися. Міс Коксворт якраз шукала помічницю – вдвох з племінницею їм було важкувато.

Меропа хутко взялася до роботи. Від теплого та вологого повітря їй ставало краще, легені не горіли, кашель нападав тільки пізно ввечері, коли ніхто не бачив. Жити їй дозволили в напівзакинутій мансарді. Здавалося, що все буде гаразд – бабуся Канделарія не могла брехати.

Вагітність дала про себе знати ближче до зими – Меропа була худющою від переживань та туберкульозу, тому живіт було майже не видно. Тим більше, що вона купила кілька просторих суконь, котрі маскували особливості фігури.

І тут – новий удар. В листопаді міс Коксворт оголосила, що їй невигідно утримувати пральню, тому вона закриває справу і разом з племінницею переїжджає до Америки. Приміщення вже було викуплене під бібліотеку, з дня на день мав початися грандіозний ремонт. Міс Коксворт щиро вибачалася перед Меропою, проте суму виплатила мізерну – вона сама жила скромно.

І знову вулиця. Знову невизначеність. Колись дорогі туалети Меропи вже добряче потріпалися і надавали їй вигляду «бідної аристократки». За підрахунками молодої жінки пологи мали відбутися за кілька тижнів – яка ж тут робота? У відчаї Меропа знайшла найближчу нічліжку, де і ночувала в компанії таких ще безталанних волоцюг, авантюристів та навіть злочинців.

Напередодні Різдва дива не сталося – закінчилися останні запаси. Раз в день в нічліжці видавали рідкий суп, але цього було мало. Ще вдома Меропа вкрай рідко бачила живі гроші, тому скромний заробок витрачала майже повністю. Чарівна паличка лежала на дні саквояжу – останній раз нею користувалися майже рік тому і молода жінка, здавалося, забула, що вона ще може чаклувати.

Натужно кашляючи в хустинку та залишаючи криваві плями, вона дошкутильгала до Дірявого Казана, а звідти – через алею Діаґон – попрямувала на алею Ноктерн. Ось він – Борджин і Беркс – той самий магазинчик, де могли прийняти будь-яку річ – так говорив батько. Тонкі, майже прозорі пальчики стиснули медальйончик на ланцюжку – єдину прикрасу, окрім обручки. Двері неприємно скрипнули.

-В-вітаю, мене з-звати Меропа. Хочу прод-дати медальйон, – вона акуратно зняла його з шиї та поклала на прилавок.

-Юна леді, не потрібно приносити різні дурнички, ми приймаємо лише дійсно вартісні речі, – неприємний продавець з величезною бородавкою на носі зневажливо пхекнув.

-Це н-не дурнич-чка, – щоки Меропи спалахнули вогнем. – Це мед-дальйон Сал-лазара Слиз-зерина!

-Та невже! Ти думаєш, що позолоту зі змією та вензелем так важко підробити?

-Пер-ревірте! – губи Меропи вже тряслися – чи то від розпачу, чи від гніву.

Містер Беркс знову похмуро пхекнув, проте дістав з-під прилавка щось схоже на розплескану склянку з подвійним дном, наповнену темно-синьою рідиною. Опустив туди медальйон. За дві секунди рідина стала кришталево чистою.

-Переконала, -з нотками приємного здивування мовив продавець. – Даю за нього…10 ґалеонів.

Меропа, сплеснувши в долоні, забрала гроші і майже побігла до виходу.

-Наївна дурепа, тільки ноги розставляти навчилася, – пробурмотів їй вслід Беркс. – Знала б вона скільки це коштує!

В очах Меропи то були шалені гроші. Хоча насправді вона погано собі уявляла, що і скільки має коштувати. Молода жінка швидко обміняла їх на маглівські банкноти, купила собі гарячого чаю та запашного пиріжка і рушила до нічліжки. Найближчим часом вона не голодуватиме.

Проте найближчі кілька днів перекреслили її сподівання. Сил майже не було, кашель тільки посилювався, та ще й живіт почав підозріло тягнути. Меропа загорнулася в тонке плямисте покривало, намагаючись зігрітись. Вона розуміла, що наближається час пологів, але не знала, що робити. Раптом її погляд впав на забутий кимось із знедолених атлас Лондона. Меропа схопила його і взялася гортати. Нічліжка була позначена зірочкою, а за дві вулиці виднівся напис:

«Сиротинець святого Вула».

Меропа підірвалася на ноги, тут же зігнувшись від болю в легенях та животі. Це вихід! Вона народить дитину, над нею опікуватимуться в сиротинці, а сама Меропа зможе піти працювати, а тоді забере сина чи доньку. І все буде правильно і добре. Якщо вона сама виживе, а особливого бажання жити вона вже не мала.

Меропа брела вулицею з сумочкою в руках. Всі речі вона залишила в нічліжці – зрештою, не було чого і красти. Почав падати лапатий сніг, затруднюючи ходьбу і нагадуючи, що сьогодні – останній день року.

Ось і велика залізна брама, а за нею доріжка з вічнозеленими стриженими кущиками. Метопа пошкандибала доріжкою і постукала в двері великого темно-синього будинку. Їх так різко відчинили, що вона ледь не впала в руки статній жінці в темному костюмі.

-Добрий вечір. Мене звати місіс Коул. Скажіть, що вам потрібно і можливо я вам допоможу.

-Пус-стіть всеред-дину, я нар-роджую. Благаю, я не завд-дам шк-коди.

Місіс Коул презирливо глянула на зовсім молоду, але явно побиту життям особу. Аж тут пильний  погляд запримітив обручку на обвітреній руці – невже вдова? Така юна?

-Благ-гаю, візьміт-ть обруч-чку як плату. В мене нік-кого нема. – Меропа ледве стояла на ногах і задихалася за кожним словом, тому місіс Коул гукнула на допомогу.

Пологи були стрімкими, але стало ясно, що матір втратила багато крові, що у неї хворі легені і що вона надто виснажена недоїданням та нервами. Місіс Коул думала викликати лікаря, щоб рятувати обшарпану незнайомку, але та кволо протестувала.

-Хто це? С-син? Дайте мені його! Такий гарн-ненький, волосся ч-чорне, а шк.-кіра світла, – очі Меропи зачудовано дивилися на дитину. – Я назву тебе Том. Том Ярволод Реддл – в честь батька і дідуся.

-Таке дивне ім’я в дідуся, – спробувала пожартувати місіс Коул. – Вам ще щось потрібно, любонько? Давайте я віддам дитину нашій сестрі милосердя, вона подивиться чи з хлопчиком все гаразд, а тоді зігріємо йому молока. А ви поки відпочиньте, я попрошу Еллу зробити вам чаю.

Меропа не відповідала. Світ просто плив перед її очима, сили покидали виснажене тіло, але вона була щаслива. Щаслива появі дитини на світ. Черговий спалах болю в легенях розповсюдився на все тіло, але вона відчувала тільки жар і піт. За півгодини Елла принесла їй теплого чаю. Меропа з вдячністю випила, а тоді задрімала. Коли ще за півгодини прийшла місіс Коул разом з сестрою милосердя, Меропа вже не дихала. На губах запеклася кров від останніх хвиль кашлю, обличчя стало восковим. Життя покинуло її, хоча здавалося, що на устах грає легка усмішка і вона от-от розплющить очі.

-Шкода, така молода, – сестра Бернадетт похитала головою, переконавшись, що ознак життя нема. Місіс Коул звеліла Еллі обшукати її сумочку – може є якісь документи чи кошти. Але не було нічого, окрім двох вкрай дивних монет, хусточки для носа та зім’ятої елегантної обгортки від дорогого шоколаду з написом на ідиш.

-Отже, на каблучку купимо дитині хоч якийсь одяг та суміш на першу пору, а тоді може з’явиться якийсь родич – вона ж була заміжня, явно хтось має бути. Вчора я підбивала підсумки року – в притулку ще достатньо коштів, можна виділити навіть 3 відсотки, але немовля – це великі зусилля та витрати. Сподіваюся, що ми виграємо королівський грант і спонсори в наступному році будуть такими ж щедрими, – прагматична місіс Коул, морщачи лоба, уявляла майбутнє – прямо навпроти покійниці.

Меропу поховали на найближчому кладовищі за рахунок міста – як бездомну. На скромній фанерній табличці значилося лише ім’я та прізвище – більше ніяких даних не було. Холодний грунт став її останньою периною, яка вже ніколи не зігріє. Під акомпанемент воронячого каркання нянечка Елла, втираючи сльози, внесла Тома Ярволода Реддла в єдину на весь притулок кімнату для немовлят, де він був єдиним мешканцем.

-Невесело ж починається твоє життя, хлопчику мій, – скрушно похитала головою сестра Бернадетт – монахиня з медичною освітою, котра працювала при сиротинці і якраз зайшла в кімнату. – Але часто в таких дітей велика доля. Бажаю, Томе, щоб ти став великою людиною і про тебе говорили з повагою, – вона ніжно провела пальцем по ручці малого.

Малий Генґелтон вирував – юний панич Том Реддл повернувся додому! Сам-самісінький, без цієї дівки! Матір розплакалася, побачивши його на порозі дому, а батько почав відразу кричати на сина – що він собі думав? Де пропадав?

-Пробачте, тату, – смиренно мовив блудний син. – Мене обманули, підло і підступно.

-Що трапилося? Вона прикинулася вагітною? – Мері Реддл було огидно думати про те, що така дівчина могла привернути увагу її сина. Але всяке буває.

-Можна і так сказати, мамо. Я погано пам’ятаю події, можу тільки сказати, що все було як в тумані. Не хочу про це говорити, – Том втомлено поставив свій саквояж на перський килим передпокою.

-Вона напоїла тебе і скористалася. А ти, як справжній джентльмен, вирішив захистити її честь. Так? Але..як?

-Мамо, давай не будемо про це говорити. Так, я зробив помилку, так, мене обдурили, то що – потрібно мене четвертувати? Зрештою – я вмираю від голоду.

Вже наступного дня Том взявся до підрахунку витрат та заробітку дому, а за кілька днів поїхав, щоб здати вступні іспити в університет. Його прийняли і все літо юнак провів, вивчаючи мотори для сільськогосподарських потреб. Батьки, пересвідчившись, що з сином все гаразд, не ставили жодних питань.

-Томе, а як же твоя дружина? Використав і викинув? – одного погожого дня молодий чоловік прогулювався верхи по селі, коли місцевий пекар задав йому єхидне питання.

-Стули свою пельку! Мене жорстоко обдурили, але скоро я викуплю твою пекарню, якщо багато патякатимеш – і тоді подивимося хто з кого кепкуватиме!

Томові було все одно, що в селі вже кілька місяців не вщухають плітки про його несподіване повернення. Він під’їхав до невеликої кринички з лавочкою, залишеною для подорожніх, зліз з коня та з насолодою напився чистої води. Світ знову здавався прекрасним, а з цією Мірою все бачилося і чулося як крізь товщу води. Невже правда – те про що ходили чутки? Вона і вся її родина – чаклуни?! Та ні, маячня якась. Том не вірив ні в чари, ні в Бога, ні в долю.

А якщо вона відьма і правда приворожила? Отим цілющим напоєм напевно? Ця думка вже не раз стукала в його мозок, але він вперто проганяв її з порогу. Дуже вже ця вся ситуація дивна, щоб бути збігом аналізованих фактів.  В цьому зізнатися більш соромно, ніж в тому, що він зробив їй дитину і одружився як порядний чоловік. Ще кепкуватимуть, що він збожеволів. Хай вже думають, що правда така прозаїчна, але його честь незаплямована. А дитини не було – був обман.  Молодий чоловік спересердя вилив кухлик води собі на голову. Стало легше. А якщо не можеш пояснити, що трапилося – краще забути.

Життя ж таке прекрасне.

Анон

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

Ґелліке починає гру

▼Під світлом віденського дня⬍

Відень, Австро-Угорська імперія, літо 1900 року

Магічний Відень вирував – сьогодні у величезному приміщенні колишньої академії зіллєваріння проходив міжнародний фестиваль майстрів чарівних паличок, котрі ділилися досвідом та презентували свої дослідження.

Юний Ґеллерт повільно піднімався сходами, що вели у цю масивну будівлю, згадуючи, що саме він повинен розпитати у Міко Ґреґоровича – відомого сербського майстра, котрий зумів заволодіти Бузиновою паличкою та вивчав її властивості. Юнак вже близько року працював кореспондентом газети «Магічний щосуботник», незважаючи на те, що він не закінчив Дурмстренг і ходили різні чутки про причини його відрахування. Ввічливість, гнучкий розум, вміння не лізти за словом у кишеню та природня цікавість Ґеллерта підкупили головного редактора, котрий доручив наймолодшому співробітнику взяти інтерв’ю в пана Ґреґоровича.

Хлопець востаннє поправив елегантний костюм-трійку та капелюха і ввійшов у залу, де відомі майстри вже активно спілкувалися з магічною спільнотою, демонструючи свої нові винаходи.

– Пане Ґреґорович, – Ґеллерту вдалося пробитися крізь натовп і він вже  тиснув руку майстру, котрий щойно закінчив розмовляти з якоюсь дивною на вигляд чаклункою, – мене звати Гельмут Шнайдер, я журналіст газети «Магічний що суботник» і хочу задати вам декілька запитань, ви ж не заперечуєте? – хлопець тицьнув посвідчення співробітника газети, супроводжучи свої слова широкою усмішкою.

– Звичайно, синку, що ти хочеш знати? – мовив ламаною німецькою Ґреґорович, котрий не встиг прочитати ім’я, вказане на цупкій картці.

–  Ви вже понад два десятки років займаєтеся виготовленням чарівних паличок, правильно?

– Так, Гельмуте, я почав займатися цим мистецтвом – а я вважаю виготовлення паличок мистецтвом – майже одразу після закінчення школи, – ствердно кивнув чоловік.

– Які серцевини ви вважаєте найнадійнішими? – Ґеллерт час від часу залишав якісь стенографічні помітки у записнику

– Синку, серцевина – це те що визначає паличку. Я  не дуже люблю працювати з волоссям єдинорога чи пір’їнами фенікса – ці палички вірно служать в побуті, але для чогось більшого вони не годяться. Тому я надаю перевагу серцевим струнам дракона, вусам троля та пір’їнам гіпогрифа – потужні серцевини для сильних особистостей. Такі палички дуже темпераментні і вимагають потужної віддачі, не дуже підходять для тих, хто живе в маглівському світі та рідко використовує магію, але, повір мені, служитимуть вони на славу.

– А як щодо деревини?

– Останнім часом я став експериментувати з деревиною – вирішив спробувати дерева хвойних порід – у них більше первозданної сили, – захоплено вів Ґреґорович. – До речі, я не погоджуюся з майстрами, котрі підганяють розмір палички під розміри чаклуна чи чарівниці – чим довша та товща паличка, чим менше в ній гнучкості – тим більше в ній сили. Головне вміти правильно з нею обходитися.

Запанувала тиша і Ґеллерт задав питання, котре цікавило його більше за формальні питання для роботи і заради котрого він, власне, і використав свій дар метаморфомага, щоб змінити колір очей на коричневий, колір волосся на каштановий, а прямий ніс тимчасово зробити викривленим:

– Пане Ґреґорович, ходять чутки про те, що ви здобули ту саму саму знамениту бузинову паличку. Розкажіть про неї трохи більше, це стане сенсацією для нашої газети і послужить вам чудовою рекламою, – посміхнувся хлопець.

-Гельмуте, ця паличка – це щось неймовірне, – відповів майстер тихим голосом, погладжуючи бороду. – Я планую вивчати її властивості і скопіювати їх, щоб ця паличка була не єдиним зловісним екземпляром, а звичайним робочим інструментом. Її я здобув, роззброївши одного відомого злочинця, котрий зараз відбуває ув’язнення – не хочу називати його імені, але я не чинив нічого протизаконного. Уяви собі, я змайстрував звичайну паличку з подібних речовин: деревини бузини та тестралового волосся. Просто так, для експерименту. Направив копію на цю знамениту паличку зі словами «Пріоре Інкантатем!»….

– І що далі, невже не спрацювало і ви не побачили попередні закляття? – Ґеллерт, здавалося, забув як дихати.

– Уяви собі, синку, копія вибухнула практично в мене в руці, я дивом відкинув її в першу секунду та відстрибнув в бік і залишився з цілими руками, а за секунду вибухова хвиля рознесла половину стіни позаду мене! – шепотом мовив Ґреґорович. – Ця паличка вимагає особливої уваги, тому я поставив її в золотисту коробочку окремо від інших, а в наступні місяці я планую детально її вивчити.

Здавалося, що майстер та журналіст втратили дар мови. Першим оговтався Ґеллерт:

– Радий був знайомству, пане Ґреґорович. Вельми вдячний за інтерв’ю, будьте певні – опублікуємо на першій шпальті.

– Нема за що, Гельмуте, – майстер потиснув руку хлопцю, котрий вже поспішав вийти з гамірного натовпу.

Отже це правда. Балакучий Ґреґорович заради слави готовий розповісти всі деталі, але мені цього тільки і треба, – тихо промовив сам до себе Ґеллерт, спускаючись стрімкими сходами. Його волосся знову стало золотистим, очі – блакитними, а ніс прямим. Він присів на сходинку і пролистав свої записи – прекрасно, просто прекрасно. Так вбити одним ударом двох зайців – це під силу тільки Ґеллерту Ґріндельвальду.

▼Під покровом балканської ночі⬍

Динарські гори, Австро-Угорщина, осінь 1900 року
Затяжний гірський дощ неприємно бив по красивому чорному пальто Ґеллерта, котрий вже понад годину похмуро брів від залізничної станції до потрібного йому села.

– Який я дурень, одягнув найкраще пальто і мереживний білий шарф та ще й капелюха забув – ніби на бал чи на зустріч зібрався, – тихо лаявся він собі під носа, оминаючи калюжі та шморгаючи носом. – Зараз підійду до перших будинків, там чистіше, хоча б начаклую зігрівальні чари та почищу одяг і взуття.

Коли хлопець підійшов до села, вже була 12 година ночі. Він швидко привів себе до ладу і взявся шукати потрібний дім. Пошуки були недовгими – невеликий будиночок Ґреґоровича був оснащений табличкою «Міко Ґреґорович – майстер чарівних паличок», написи мінялися кожні кілька секунд, оскільки вони мусили відобразити всі мови Австро-Угорської імперії, а збоку була розміщена і його двоповерхова крамниця.

– Пощастило йому – живе у магічному селі, не треба ховатися. Досі не забуду як мене мама сварила, коли я перед маглівськими дітями змусив танцювати садові статуетки, – Ґеллерт похмуро бурмотів собі під носом, поки підходив до потрібного вікна.

Розташування комірчини від вгадав безпомилково – вона була відділена від основної частини будинку довгим коридором. «Лумос!» – хлопець спрямував світло палички у низьке вікно і самовдоволено посміхнувся – вздовж стін були прибиті полиці, а на них стояли коробочки з паличками.

Залізти всередину було простіше простого – Ґеллерт мав достатньо фізичної сили. Він пройшов всередину кімнати, освітлюючи собі шлях паличкою. Ретельно обдивився найближчі стелажі, аж раптом побачив те, що шукав – золотиста коробочка з дивними чорними узорами. Хлопець відкрив її і побачив ту саму паличку, котру Ґреґорович демонстрував на фото із газетної вирізки – акурат за 2 тижні до того самого інтерв’ю. Він взяв її в руки, провів по ній тонкими пальцями і оторопів – паличка була крижаною на дотик, чорне дерево аж вилискувало, крім того здавалося, що вона легенько вібрувала.

Ґеллерт зачаровано аж ступив два кроки назад і не помітив як перевернув драбинку.

За кілька секунд в далекому кінці коридору пролунав крик: «хто тут?», хлопець миттєво погасив світло, стиснув в руці паличку, метнувся до вікна і вистрибнув на підвіконник в той самий момент, коли прочинилися двері і на порозі з’явився огрядний та низенький Ґреґорович зі свічкою в руках.

– Конфундус! – Ґеллерт моментально  сховав коробочку у внутрішню кишеню, посміхнувся спантеличеному майстрові своєю найвеселішою усмішкою, махнув рукою на прощання та плавно вистрибнув спиною вперед у нічний дощ, підставляючи під краплі свої золотисті пасма.

Хлопець вирішив, що до станції краще вже явитися – дорогу він вже знає, а ризикувати чистотою свого одягу ще раз він не хотів. Платформа зустріла його тишею, яку порушував скрип газових ліхтарів – очевидно електрика тут була ще рідкістю. Ґеллерт подивився на невеличку будівлю станції та відійшов подалі, щоб зібратися з думками.

– Дійсно, це саме та паличка, що мені потрібна. А як вона виконала приголомшення – я навіть не встиг добре подумати, що потрібно зробити! Значить вона бачить в мені достойного і довіряє мені. Що ж, послужить Загальному Благу, – хлопець витягнув сигару і, не задумуючись, запалив її бузиновою паличкою.

– Синку, ти що так пізно гуляєш і в таку негоду? – в обличчя Ґеллерта вдарило світло від гасової лампи, яку тримав огрядний чоловік з пишними вусами у залізничній формі. Він говорив німецькою, що неабияк дивувало.

-Чекаю на потяг, має прибути з хвилини на хвилину, – відповів хлопець з максимально невинним виразом лиця.

-Не хочу тебе засмучувати, але цей нічний потяг скасували через негоду – річка розмила береги і колію підтопило. Наступний потяг вирушить аж зранку. А тебе що – вигнала посеред ночі якась панна чи програв в карти і тікаєш світ за очі? – підморгнув вусань.

– Затримався по справах. А як ви здогадалися, що я німець? – весело запитав Ґеллерт, щоб розрядити атмосферу.

– Я знаю в обличчя все наше містечко і іноді вгадую приїжджих без будь-яких проблем. Такого високого охайного білявого паничика тільки німцем можна і уявити, – розсміявся чоловік. – А паличку краще сховай, а то ще хтось підійде і ставитиме зайві питання.

– Що??? – оторопів Ґеллерт, заливаючись червоною фарбою і ховаючи обидві палички у внутрішню кишеню.

– Я маглонароджений чарівник, – пояснив нічний незнайомець, – але працюю на залізниці все життя. Може зайдеш всередину, налию тобі чогось міцного випити, не стояти ж тобі кілька годин під холодним гірським дощем?

Чоловік розповідав Ґеллерту різні цікаві історії зі свого залізничного минулого, підливав йому пива та підсував кедрові горішки, а хлопець тільки хвилювався – а раптом Ґреґорович вже організував за ним погоню? Хоча ні, він приголомшений і дезорієнтований, не швидко зрозуміє що і до чого.

Нарешті пролунав протяжний гудок паротяга і за кілька хвилин Ґеллерт, полегшено зітхнувши і помахавши рукою незнайомцю, сідав у вагон, оточений димом. Коли станційний працівник обернувся до нього спиною, хлопець шепнув те саме закляття яким дезорієнтував майстра чарівних паличок, сховав вкрадений скарб, сів на своє місце та готувався провести день під розмірений стукіт коліс. Найважче вже позаду, тому він зморено відкинув голову на м’яке сидіння.

▼Під зорею австрійського світанку⬍

Десь на півночі Австрії, наступної ночі

Ґеллерт повернувся у батьківський дім наступної ночі. Ґустав та Ґеорґіна мирно спали у своїй спальні, поки їхній син зачаровував свій саквояж зменшувальними чарами. За батьків він не думав, так як часто пропадав з дому через свою журналістську роботу. Зрештою це ж батько змусив його піти працювати у “Магічний щосуботник”, щоб його норовливий син сам заробляв собі на хліб після вигнання з Дурмстренгу.

Хлопець продумав все до деталей – гроші у нього будуть і магічні, і маглівські – хто знає, куди його заведе дорога? Тут навіть його дар віщуна нічого не підказував.

Він передбачливо заздалегідь звільнився з редакції, забравши гонорар за вдале інтерв’ю. Хай там як, але робочий досвід у нього був неоціненний, знання та вміння він отримав колосальні і хлопець був щиро вдячний редакторові, чиїм іменем назвався перед Міко Ґреґоровичем.

Ґеллерт востаннє поглянув в дзеркало на своє ефектне відображення, посміхнувся сам до себе, одягнув капелюха, проте вирішив посидіти в рідних стінах ще хоч трохи– ніхто ж за ним не женеться і часу вдосталь. Він дістав карту Європи, ще раз уважно вивчивши всі магічні локації, котрі розглядав упродовж останнього року. Заварив собі міцної кави та повільно випив, згадуючи як нерозумно підпалював сигару наймогутнішою паличкою у світі – від цього спогаду нападав сміх.

На вулиці вже сірів досвіток, коли Ґеллерт Ґріндельвальд вийшов з будинку з саквояжем в руках. Віяв холодний вітер і хлопець, спершись на ворота, викурив останню сигару на території рідного двору.

– Албусе Дамблдор, який же ти дурень, що відмовився від наших ідей. Але з твоєю допомогою чи без неї – магічний світ лежатиме біля моїх ніг і магли коритимуться чарівникам як вищим. Ми більше не ховатимемося по норах як ті боягузливі щурі. Заради Загального Блага я пориваю з минулим життям, – Ґеллерт востаннє глянув на рідний дім, заправив під капелюха світлі пасма, стиснув вкрадену паличку, посміхнувся та розз’явився.

За кілька секунд він стояв на Віденському вокзалі – своїй першій відправній точці, де вже під’їжджав його потяг.

Анон

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

Тепла мініатюрка за мотивами Корольок -пташка співоча

▼Розморозити душу⬍

Мунісе-ханим чаклує над лукумом. Хоч їй вже за сімдесят, але вона не полишає улюбленої справи – вітрина її крихітного магазинчику виблискує глянцевими шоколадними тістечками, вигадливою павутинкою пішманіє та її фірмовим лукумом. Мунісе повільно засипає в застигаючу масу горішки, фісташки, пюре з шовковиці, апельсиновий сік та зацукровані трояндові пелюстки. Розрівнює масу по скляній формочці і несе в холодну комірчинку. За кілька годин апетитний десерт буде готовий і приємно грітиме гостей крамнички в цю досить  холодну зиму. Так, грітиме не лукум, а напої, але Мунісе-ханим бачила в своїх яскравих витворах шматочки сонця, яких так бракувало в січні.

Жінка посміхнулася та заварила собі міцної кави. По вулиці бігали люди в пошуках кращого життя та іншого шляху. Їм всім так потрібен відпочинок та хоча б ілюзія дому. Мунісе з цим пощастило, коли добра Феріде-абла витягнула її з похмурого життя під гнітом мачухи в Зейнілері і дала шанс на розвиток її особистості. Феріде вже нема на цьому світі, але Мунісе повік їй вдячна – адже з її допомогою вона позбулася важкого гніту самотності серед людей.

Вона повільно заправляє підфарбовані руді кучері під хусточку і відкриває двері чарівного крихітного закладу з низькими цінами. Пора втамовувати голод не тільки в шлунках, але і в серцях. Вона знала як це зробити вже кілька десятків років. І знала як не дати замерзнути іншим в холодному січні. Неможливо замерзнути, коли тебе гріє увага, любов та яскраві солодощі. Неможливо замерзнути, коли в душі горить тисяча сонць.

Анон

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

Підсіла на фінікову каву, треба буде ще замовити тієї кави з ягодами годжі та кордіцепсом. Декаденствую....

Отредактировано (2025-06-11 21:33:33)

Анон

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

Тут обов'язково будуть картинки-колажі (хвала Інстаграму), але трохи пізніше

Анон

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

▼Потрійне вбивство та кровна помста⬍

Immortal he
Returns to me…

Том  Реддл сидів у вітальні, повільно п’ючи вино з елегантного келих та похитуючи ногою. По радіо передавали якесь чуттєве танго, а у просторому вікні, біля якого він сидів, виднілися довколишні поля та ліс у проміннях літнього сонця. Настрій був прекрасним – тепло, приємна музика та алкоголь грали у жилах і змушували посміхатися у пустоту.

-Все, вирішив. Поїду завтра у Великий Генґелтон, куплю все таки це Буґатті у осоружного Сміта – за таку ціну гріх не купити та ще й у війну. Правда по цій дорозі не поїздиш нормально, еххх, – зітхнув чоловік і раптом ляснув себе по коліні. – Гляну ще до свого залізного коника, Пол обіцяв зайти, хоче купити, треба, щоб машина була в ідеальному стані, а то ще відмовиться платити таку високу ціну, хех, – Том усміхнувся сам до себе, зробив останній ковток, глянув в дзеркало на своє відображення, поправив густе чорне волосся та рушив до дверей.

Не встиг він взятися за клямку, як в двері гучно постукали. Том подумки вилаявся – невже покоївка щось забула, казав же він мамі, що в цієї Рут замість голови качан капусти –  різко прочинив двері…і закляк. Перед ним стояло його віддзеркалення, тільки трохи молодше – блідий темноволосий юнак холодно дивився Томові в очі.

-Вітаю, батьку, – трохи насмішливим тоном мовив дивний гість. – Пробач тільки, що без запрошення, але мені воно не потрібне. Ти ж пам’ятаєш Меропу Гонт – бідолашну чарівницю, котра була твоєю дружиною?

– Меропа??? Ця божевільна дивачка з батьком-алкоголіком та братом-ідіотом? Так вона все таки народила?? Послухай мене, хлопче, цей шлюб був результатом її дивних витівок, я вважаю, що ніколи не був одруженим і не визнаю тебе своїм сином, мені не потрібні діти, тим більше від відьом-жебрачок! Забирайся геть!!! –Том збирався було гучно закрити двері перед непроханим відвідувачем, але якимось неймовірним чином його рука ніби застигла і залишилася на місці – так начебто його небажаний син поглядом не давав йому зробити задумане.

– Мені не потрібні гроші, будинок чи твоє визнання, Томе. Я взагалі не потребую милості маглів, – процідив хлопець. – Ти мерзотник, зрадник та покидьок і мусиш заплатити сповна за всі образи та поневіряння, котрі заподіяв моїй матері та її шляхетному чистокровному роду. Ти жорстоко образив Магію. Ти недостойний поваги та навіть життя!

Том хотів розреготатися, але встиг побачити лише яскравий спалах зеленого світла та почути дивний вигук непроханого гостя. За кілька секунд чоловік провалився у пітьму, з котрої вже не було виходу…

– Сину, з ким ти розмовляєш? Якщо це Френк, то скажи йому, щоб зрубав ту кляту гнилу сливу у саду, я завтра зранку вирушаю у дорогу і не встигну повідомити. І мама їде зі мною, – пролунав неприємний голос на сходах і вже наступної миті дивний юнак побачив дуже огрядного літнього чоловіка з сигарою в зубах, а біля нього стояла пихата на вигляд немолода жінка з модною короткою завивкою та в червоній літній сукні до колін.

– Дідусю, бабусю, вітаю вас і прощавайте навіки. Авада Кедавра! – Томас і Мері Реддли встигли тільки в унісон роззявити роти та побачити зелений спалах. Наступної миті у передпокої дому Реддлів лежали три закам’янілих тіла з виразом вічного жаху та непомірного здивування на обличчях.

Молодий вбивця піднявся кам’яними сходами, глянув у широко розплющені вічі своїх родичів і вирішив левітацією акуратно перемістити їхні тіла у вітальню – так буде краще і більш ефектно. Три мертвяки лежатимуть на підлозі без жодних очевидних причин смерті та під акомпанемент радіо, котре уже грало якийсь веселий джаз, надаючи атмосфері ще більш сюрреалістичних рис.

-Перший, хто зайде у цей дім, отримає незабутні спогади на все життя, – юнак криво посміхнувся сам до себе і вирішив подивитися на будинок.

Він піднявся сходами, пройшовся всіма кімнатами, відчиняючи та зачиняючи по дорозі всі двері. Картини, килими, давно не читані книги, запилений рояль…Все було красивим, але дихало кітчем і несмаком і контрастувало з доволі бідним селом, котрим неспішно прогулявся дивний незнайомець перед приходом в цей дім.

Цінності чи гроші його не цікавили – він все життя марив знаннями про своє походження. Навіть якщо він напівкровний – чому б не знати як жила маглівська родина його батька, чиє ім’я він носив вже шістнадцять років? А от родина матері приховувала ще багато таємниць і їхньому розгадуванню юнак планував присвятити немало часу.

За двадцять хвилин хлопець вийшов з дому і спрямував погляд в сторону призахідного сонця – у лісову долину, туди, де Меропа Гонт прожила майже все своє невеселе життя і де в бідності та насильстві гартувалися секрети давнього чистокровного роду.

Він вже виконав частину свого плану – помстився за матір і взяв реванш перед обличчям магії. Тепер залишалося тільки підмінити спогади дядька і заволодіти безцінним перснем Салазара Слизерина. Комар носа не підточить, жоден чарівник, не говорячи вже про маглів, не розкриє потрійного вбивства і не знайде давній артефакт Гонтів.

Хлопець розправив плечі і повільно попрямував у будинок Морфіна – продовження дня обіцяло бути доленосним. Одна із давніх таємниць шляхетного і чистокровного роду вже завтрашнього ранку прикрашатиме його руку.

І належатиме йому за правом крові.

Анон

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

Під час подорожей ми багато швидко промотуємо в голові, але після них ще довга, приємна і щемлива кріпатура 

Анон

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

Щойно порахувала, що в мене 11 засобів в котрих так чи інакше лідирує слово rose

Анон

Re: Capucine [yescomments] [diary] [Harry Potter]

Ще один фік по ГП  (для різноманіття - гет)

Died in your arms tonight

▼Незламна обітниця⬍

-Досить вважати мене підлітком! Так, Руді, я готовий дати Незламну Обітницю! – в очах Барті палахкотіли іскорки – здавалося шкіра ось-ось займеться і кімната спалахне вогнем. Юнак знав, що час та обставини грають не на їхню користь, тому пішов на такий відчайдушний крок.

Його візаві тільки здивовано повів бровами та ліниво усміхнувся. Рудольфус не терпів такі фамільярні звернення. «Руді» – начебто цуценя, тьфу. Хоча що поробиш – вічно розпатланий і нервовий, схожий на підлітка з бігаючим поглядом – ніхто не сказав би, що йому вже тридцять, він виглядав ровесником цього шмаркача Барті.

-Гаразд, мій друже, тільки Обітницю ти даш не мені, а Беллі. Вона придумала цю ідею, вона розробила план, так що вперед.

Белла, котра стояла збоку, схрестивши руки на грудях, рішуче зробила два кроки вперед. Барті закляк – присутність Белли викликала якусь незрозумілу тривогу, котра пропадала за півгодини. Здавалося, що йому перехоплювало дихання і адреналін біг артеріями з криком: «алярм!». А тоді затихав і застигав під натиском чогось холодного.

Белла мовчки взяла Барті за руку. Її крижаний дотик змусив хлопця здригнутися, але тенор Рудольфуса допоміг йому повернутися до звичного стану:

-Чи обіцяєш ти, Барті, виконувати все, що тобі накажу я, Белла чи Басті? – кінчик чарівної палички Руді доторкнувся до переплетених пальців

-Так, – мовив хлопець рівним голосом. Довкола рук відразу ж утворився химерний візерунок, котрий нагадував розпечений дріт.

-Чи обіцяєш ти, Барті, робити все можливе для пошуку Темного Лорда? – наступне питання не змусило себе довго чекати.

-Обіцяю, – відразу за відповіддю з кінчика палички виринув ланцюжок, котрий поєднався з першим. Здавалося, що руки Барті та Белли поєднані дивовижним браслетом, котрий нагадував грань та рубіни.

-А чи можеш ти, Барті, пообіцяти, що в разі небезпеки чи арешту ти будеш готовий навіть до найжахливішого покарання і не видаш нас Міністерству? – голос Беллатрікс порушив тишу, змусивши здригнутися навіть Руді.

Тиша…Кілька секунд холодної мовчанки під візуальний акомпанемент важкого погляду Белли…

-Так, – голос Барті розрізав тишу. Ця відповідь була гучнішою за попередні і змусила Беллу аж інстинктивно здригнутися від несподіванки. З кінчика палички Руді здійнявся ще один червонявий ланцюжок, котрий переплівся з двома першими, створивши довкола рук двох молодих людей вогняну змію, котра кидала яскраві відблиски на їхні бліді обличчя.

Белла першою відпустила руку, плавно провівши ребром долоні по зап’ястю Барті. Хлопець аж затремтів від холоду та – йому було соромно в цьому признатися – еротизму цього жесту, в котрому було більше чуттєвості, ніж в вульгарних обіймах та поцілунках учнів і учениць Гогвортсу, за котрими він мав нагоду спостерігати в останні роки навчання.

-Отже, давайте ще раз повторимо план наших дій щоб запобігти форс-мажорним ситуаціям. Хоч Логботомів ми відвідаємо тільки післязавтра, але в останній день все роблять або дурні або генії, – Белла рвучко кинулася до невеликого буфету з темного дерева, витягнула якийсь сувій і акуратно розгорнула його на круглому столі. Барті, Рудольфус і його старший брат Рабастан, котрий до цього моменту сидів на кухні в компанії «Щоденного Віщуна» та пляшки маслопива, підійшли ближче.

-Белло, ти що – вирішила погратися в маглівських розвідників? Для чого ці дитячі ігри з планами та розписами по пергаменту? – насмішкувато запитав Руді в дружини. Та не відреагувала і просто продовжила думку:

-Отже, післязавтра о 19:00 ми всі збираємося тут. Лонгботоми живуть за 40 км звідси, дуже зручно. Рудольфус перед цим вип’є багатопільну настійку з волосиною якогось магла, котру він зняв з його пальто в магазині, – після цих слів Руді нахмурився. – Спочатку ми явимося на узліссі Білого лісу, всі ж ми там завбачливо побували, щоб чари явлення встигли закарбуватися в просторі. Тоді сідаємо на мітли, котрі я завтра зранку залишу там і летимо до будинку Лонгботомів. Руді підходить до будинку і стукає в двері – для цих Френка і Аліси він виглядатиме як звичайнісінький чепурний магл, котрий прибув в містечко по справах і запитує в мешканців де найближчий універмаг чи готель і як до нього проїхати. За цей час Рабастан і я, скориставшись тим, що Френк відволікся, підходимо до дверей і зачакловуємо його Петрифікусом. Заходимо в дім, починаємо розпитувати в Аліси, котру відразу зачакловуємо Імперіусом, і в Френка, коли він оговтається, про місцезнаходження Темного Лорда, в обмін на безпеку і захист від всіх вільних смертежерів. Зверніть увагу – спочатку говоримо з ними вкрай ввічливо і обережно, Лонгботоми не ті люди, котрі стануть на нас нападати.

Якщо вони не захочуть нічого казати – Круціатус розв’яже їм язики. Жодна людина не витримає цих тортур і почне говорити.

Весь цей час, Барті, ти маєш залишатися на вулиці і слідкувати за безпекою. Помітив щось підозріле – відразу стріляй червоними іскрами – вікно передпокою виходить на ганок, не помітити їх буде неможливо.
Якщо раптом ми побачимо червоні іскри – швидко застосовуємо Конфундус, тому що на Забуттятус не буде ні часу, ні можливості сконцентруватися. Тоді всі вчотирьох негайно розз’являємося до Білого Лісу, а звідти – сюди. Ми з Рудольфусом зможемо швидко і оперативно втекти закордон – до родини моєї матері. Рабастан теж має план «Б». Барті просто їде додому як ні в чому не бувало – пам’ятай, ти не будеш використовувати закляття (окрім іскр) і тому проти тебе не зможуть застосувати правосуддя. – Барті нервово смикнув кутиком губи, але кивнув. – Але якщо ти видаш нас Міністерству – покарання буде смертельним, ти ж дав обітницю

Після того як ми здобудемо всю інформацію, котрою володіють Лонгботоми – стираємо їм пам’ять, повертаємося додому тим же шляхом і вирушаємо на пошуки – ти, Барті, можеш подумати чи хочеш з нами. Нас чекатиме захоплива подорож, увінчана нашим тріумфом!

Белла закінчила свій монолог на позитивній ноті і відкинула темне пасмо з чола. Всі ці пункти були схематично описані на папері, найважливіші моменти підкреслені блискучою лінією. План був захищений Апареціумом та спеціальним паролем, котрий Белла планувала накласти післязавтра ввечері.

-Я, напевно, піду вже додому. Вінкі пообіцяла насмажити шніцелів, – Барті швидко порушив мовчанку.

-Йди, дитинко, посиди біля мамці, поїж тепленьких шніцелів, – насмішливо засюсюкав Рудольфус. – Коли вже ти виростеш, наш ходячий менінгіте?

-Чи я маю тобі нагадувати, Руді, що я щойно дав найсильнішу магічну клятву? –Барті кинувся до насмішника з кулаками, водночас нервово шукаючи паличку в кишені.

-Барті, заспокойся, контролюй себе, – Рабастан одним рухом важкої руки флегматично відсунув хлопця вбік. – Не варто кидатися в бійку через одне образливе слово – це все одно, що відрізати палець через незначну подряпину на ньому. А ти, Руді, стеж за язиком, не забувай, що Барті роздобув важливу інформацію для нашого рейду і знецінювати його не варто. І при цьому він не так давно з нами, а Харві Креб, котрий його навчав, загинув, тому Беллі в останній місяць довелося взяти цей талант під своє крило.

-Звичайно, братику, кому як не тобі розповідати про терпіння і контроль – це ж ти у нас вже у третьому шлюбі, – Рудольфус не забарився у кидку каменюки в город старшого брата. Але той лише холодно посміхнувся.

Барті попрощався з присутніми і буквально вилетів на вже темну вулицю, освітлену численними акуратними ліхтарями. Відразу після нього пішов і Рабастан. Рудольфус і Беллатрікс залишилися наодинці.

-Белло, я вже не дочекаюся, коли ми знайдемо Темного Лорда. Уяви собі як він нас винагородить! Уяви собі який буде реванш! І нам не доведеться більше жити в цьомумаглівському районі, – Руді розвалився на кріслі з пляшкою маслопива та замріяно дивився на стелю. Його дружина промовчала і вирушила на кухню, тримаючи свою пряму поставу.

▼Грішний ангел⬍

Наступного вечора Барті знову прийшов до квартири Белли та Рудольфуса. Це помешкання вони вже кілька місяців орендували в маглівському районі і для них воно було своєрідним острівком безпеки – аврори ніколи не стануть шукати чистокровне подружжя в цьому місці. На щастя для Белли та Руді неподалік жила велика родина напівкровних чаклунів, тому використання магії не будуть чимось дивовижним – в критичному випадку співробітникам міністерства є на кого звернути увагу.

Квартирка була невеликою, але ідеальною для тимчасового конспіративного житла двох людей – лише дві кімнати, заставлені численними меблями та дрібничками. Забагато для мінімалістичного комфорту, але замало для того, щоб вважатися захаращеною. Окрім того квартирка була просякнута стійким ароматом лаванди – це дивно контрастувало з постійно напруженою атмосферою. На думку Барті це скромне помешкання ідеально пасувало до характеру Белли – численні сховки та шухлядки для секретів, обмеженість простору та глибока конспірація. Чому саме Белли? Барті не знав, але останнім часом ловив себе на думці про те, що вона завжди робить все як треба і знає набагато більше за свого телепня-чоловіка.

Він постукав двері. Белла відчинила і запросила його всередину, навіть не запитавши про причину візиту. Вони попрямували на кухню, не порушуючи мовчанки.

-Хочеш глінтвейну? – Барті, котрий присів на краєчок кухонного стільця, аж здригнувся від низького голосу Белли, котра взялася витягати різні баночки та пакетики з антресолей.

-Давай, а де Руді? –хлопець зачаровано стежив за різкуватими, проте виваженими рухами Белли. Здавалося її руки і мозок існували в різних площинах.

-Вони з Рабастаном пішли в маглівський паб. В наші заклади ж поки краще не з’являтися. Вони  під багатозільною настійкою – для кращої конспірації. Прийдуть не раніше півночі.  люблять таке – напитися, а потім не пам’ятати, що вчора трапилося, – Белла підсипала в казанок корицю, водночас презирливо фиркаючи. – А чого ти, власне, прийшов?

-Мене мучать важкі думки, котрі неможливо фільтрувати наодинці. Щодо нашої операції і того чи зможемо ми так легко дістати інформацію. А останньою краплею стало те, що  батько знову розкричався, що я недостойний син, що в моєму віці він вже був на високій посаді, а я просто проходжу підготовчі курси при управлінні нелегального використання чар. Тому я і втік сюди, думав, що посидимо всі разом, я трохи відійду від стресу. Ти напевно знаєш, що мій батько все життя ставився до мене як до порожнього місця. А Темний Лорд…Темний Лорд зумів оцінити мене і показати перспективи. Я начебто прозрів чи прокинувся від глибокого кошмарного сну.

-Знаєш, Барті, я розумію тебе, – Белла рвучко обірвала хлопця, ставлячи перед ним келих і вмощуючись на кріслі навпроти, – мій батько теж мене постійно тероризував. Він комплексував, що у нього нема сина – нахабний мізогінний бовдур – а я, як найстарша дочка, постійно потрапляла під удар. Недостатньо старанна, недостатньо Блек, недостатньо хороша, – вона підперла щоку долонею, нахмурила брови і продовжила за три секунди. – Тому я обмежила з ним спілкування після школи і приєдналася до руху Темного Лорда. Тут мені вдалося знайти себе. Я багато чому навчилася, зрозуміла, що моя чистокровність – це дар, зрозуміла, що тільки Темний Лорд зможе мені допомогти у самореалізації. Коли я вперше з ним поспілкувалася, то здавалося, що з очей спала якась полуда. Я зрозуміла чого я хочу. Я зрозуміла чого повинні хотіти всі ми – чарівники. – Белла перервала свою промову і зробила великий ковток зі свого келиха.

-Ти ніколи не розповідала про свій шлях, – Барті, вже зігрітий ароматним глінтвейном, відкинувся на спинці крісла і посміхнувся співрозмовниці. – Я чомусь думав, що тебе Руді привів у ряди прихильників Темного Лорда.

Белла зневажливо пхекнула:

-Руді? Я знала його на вигляд ще з Гогвортсу, але почала тісно спілкуватися вже після отримання мітки. Батько тиснув на мене – перша дитина в сім’ї, а ще незаміжня. Тому я і вийшла за нього заміж буквально рік тому. Мені здалося, що це ще одна авантюра – Руді вміє непогано жартувати, чистокровний, прибічник великих ідей Темного Лорда. А в окремі моменти він здавався дуже милим і галантним.

-Ох, цей Гогвортс, – посміхнувся Барті, – скількох людей познайомив. Мої батьки вперше зустрілися теж в Говортсі. Батько був вже у сьомому класі, а мама – маленька тихенька одинадцятирічка. Звичайно, вони стали зустрічатися вже коли мама здавала НОЧІ. Але батько і досі згадує, як допоміг їй донести книжки з бібліотеки.

Белла посміхнулася і зробила ще кілька ковтків. Раптом у сусідній кімнаті прозвучали якісь дивні звуки. Здавалося, що хтось провів кігтями по стіні, а тоді затріщав вогонь в каміні, котрого ніхто не розпалював. У Барті аж мурашки забігали по шкірі, Белла кинулася до джерела звуку.

-Це Руді, – сповістила вона за кілька хвилин, повернувшись до співрозмовника, – вони з братом вирушили до будинку їхнього батька, звідти через камінний зв’язок сповістили про те, що залишаться там ночувати.

-А як йому це вдалося – квартира ж маглівська? А підключення до камінної мережі останнім часом строго перевіряється.

– Насправді ще десять років тому тут жили чарівники. Магли, котрі купили помешкання, навіть не здогадувалися про те, що воно не таке примітивне як вони. Тим більше, що вони тут практично не жили.

Здавалося, що запаси вина не закінчувалися. Белла все підливала і підливала пряний напій – то у свій келих, то у келих Барті. В кухонне вікно заглянуло призахідне сонце – яскраве і рідкісне в цю пору року. Барті відчував, що у нього на душі розливається якийсь дивний терпкий щем – а пояснити його природу він не міг. Тим більше, що Белла ввімкнула якусь маглівську радіостанцію і кімнату заповнила тиха тягуча мелодія без слів. А тоді молода жінка з легким смішком потягнула свого друга в повільний танець, котрий протривав тільки хвилину і закінчився різким розворотом дами в іншу сторону.

-Дивися, Барті, який красивий захід, – Белла підійшла до вікна, сперлася на широкий луток, підперши долонями розчервоніле обличчя і спрямувала замріяний погляд кудись вдалечінь. – Я вірю, що це останнє сонце в таких обставинах. За кілька днів все буде інакше.

Барті неспішно підійшов до вікна і теж подивився на яскраве світило з багряними тонами.

-Вітер…Завтра буде дуже вітряно. Одягнися тепліше, Белло.

– Ти дбаєш про мене, Барті? – Белла сп’яніло захихотіла. – Хоч хтось про мене піклується, а не тільки руки розпускає.

-Ти про кого? – оторопів Барті. – Ти ж сама говорила, що тільки батько піднімав на тебе руку.

Белла загадково глянула на хлопця. За кілька секунд плавним рухом вона стягнула з себе легку сукню і залишилася тільки в білизні. Барті ахнув. Ключиці, плечі, стегна були вкриті дрібними фіолетовими синцями.

-Як? Хто? – тільки й зумів видавити з себе хлопець.

-Руді, звичайно, – пхекнула Белла. – Коли він вип’є, або коли рознервується, то може розпускати руки. Цим він нагадує мені батька, але на відміну від батька, Рудольфусом можна маніпулювати і керувати. Мій чоловік – рідкісний істерик і неврастенік – то б’є і репетує, то дарує коробки шоколаду і на колінах вибачається, ніколи не знаєш, що від нього чекати наступної миті.

Очі Барті розширилися ше більше. Він вважав Лестранжів еталоном сімейного життя та ідеальною парою, тому слова Белли його здивували. А ще більше його здивувало те, що організм почав реагувати на присутність надзвичайно красивої жінки.

Він не знав що робити. Практично гола Белла повернулася до столу і налила собі ще один келих, закусуючи шоколадною цукеркою. Барті тихо підійшов і обняв її ззаду за талію.

-Не хвилюйся Белло, – промуркотів хлопець кудись в її темне густе волосся, – він недостойний тебе. Він зрозуміє це, коли ти блискуче впораєшся з нашою місією.

-А ти Барті, достойний, так? Принаймні твій член точно, – засміялася Белла.

Хлопець почервонів і відсахнувся.

-Я…не…

-Перестань, Барті, я ж бачу, що ти нерівно дихаєш до мене. І не тільки, – виразні карі очі Белли пильно вдивлялися в сіруваті очі хлопця. – А якщо ти мене хочеш – я не проти. Сьогодні я тобі це дозволю.

-Я…я ще навіть не цілувався жодного разу, – на щоках Барті здавалося зараз виступить кров від напруження, – а ти заміжня.

Белла тільки засміялася і погладила хлопця по щоці, наближаючи свої губи до його. Зрозумівши, що Барті не чинитиме опору, вона м’яко його поцілувала. А той, на секунду напружившись, відповів. Поцілунок ставав жаркішим і пристраснішим, аж доки Белла не припинила і не запитала Барті, пронизливо заглянувши в очі:
-Ти впевнений, що хочеш більшого?

Той лише кивнув.

Вона потягнула його в спальню – це було доволі просто, оскільки ростом і вагою вони були практично одинаковими. Через коктейль з алкоголю і емоцій Барті пам’ятав все тільки спалахами – фокстрот її червоних губ на його члені; те як вона осідлала його і він відчув себе пляшкою шампанського в задушливій кімнаті; те як вона до крові роздряпала його спину, проте він не відчував навіть легкого поколювання; те як його губи спустилися її шиєю подібно до крил метелика і як зрештою вони знесилено відкинулися на білосніжні подушки.

Барті прийшов до тями аж близько четвертої ранку, пестячи гарячу спину Белли, котра тихенько сопіла в його обіймах. Уві сні вона здавалася такою ніжною і безневинною, що хлопець аж замилувався. Раптом Белла потягнулася і відкрила очі, ставши схожою на кішечку.

-Бааааарті, та я тепер розбещувачка прямо!

-Не говори дурниць, мені вже давним-давно минуло сімнадцять, – засміявся хлопець.

-Знаєш, дивлюся на тебе і згадую мого маленького…, – до горла Белли підступив клубок.

-Регулуса? – підказав Барті.

-Так. Ви ж одного віку, я так за ним скучила, – на довгих віях Белли забриніли сльозинки. – Завжди коли спостерігала за тобою, то проводила паралелі з Регулусом.

-Ну не кажи. Ми з ним абсолютно різні і я навіть не спілкувався з ним. І, до речі, ми ж не знаємо, що з ним насправді трапилося. Може він взагалі зрадив Темного Лорда, тоді взагалі нема чого шкодувати, адже плакати за зрадниками – марна справа, – побачивши, що губи Белли знову затремтіли, Барті посміхнувся. – А от на сльозинки на твоїх очах мені подобаються – очі стають схожими на розтоплений молочний шоколад…Белло…Белло…Чому тебе називають таким маглівським скороченням? Тобі б більше личило щось чуттєво-старомодне. Латрі, Біче, Ріксель…

-В батечка свого нахапався мовних заморочок? – Белла піднялася на лікті і жартівливо стукнула його кулаком. – Не хочу ніяких інших імен, – вона засміялася і знову пірнула під руку хлопця. – Тобі сподобалося? – раптове питання ошелешило хлопця.

-Так, я просто помер в твоїх руках, – засміявся той.

Ранок невблаганно стукав в вікна, тому Барті вирушив додому, щоб не потрапити на очі Руді, трохи поспати і знову випити – він хвилювався перед місією.

▼Проблиски пам'яті⬍

1986 рік. 5 років після тих незабутніх грудневих вечорів

Він вже давно не хвилювався, оскільки всі емоції та страхи змінилися відчуттям якоїсь ефірної легкості та правильності. Все довкола було начебто у серпанку і здавалося так було вічно – від створення світу і до ери гаснучих зірок. Ніби крізь товщу води долинали слова батька та Вінкі, тихо гомоніло радіо та грав магнітофон, який зрідка вмикала ельфиня. Світ став таким простим і зрозумілим, але Барті розумів, що щось тут не те. День за днем, тиждень за тижнем, навіть рік за роком він переконував себе у тому, що так НЕ БУВАЄ. Інший голос в його мозку суперечив домінуючій ідеї невагомості та розслабленості, намагаючись виштовхнути на поверхню те, що його боліло та непокоїло десь в глибинах.

Вони з батьком сиділи за столом та снідали яєчнею з беконом. Батько гортав якусь газету і старався не дивитися на сина. Ніби його не існує. Зрештою Барті звик до такого.

-Син містера Стоунгрейва нещодавно блискуче захистив свої нові розробки у сфері маскування для аврорів. – Містер Кравч акуратно склав газету і порушив тишу. – А мій син – суцільне прокляття. Якби не ти, то твоя матір була б жива і я б не морочив голову собі у намаганнях приховати твоє існування. – Барті у відповідь блаженно усміхався, всі слова начебто проходили крізь нього. –  І де твій Темний Лорд? Не він прийшов тебе рятувати, а ми з мамою. Твої друзі напевно вже згнили заживо, а ми тебе врятували і дали тобі шанс на комфортне життя, невдячний покидьку. Я не втомлюся це говорити, щоб ти ніколи цього не забув. Змарнував юність.

Запанувала тиша, тільки Вінкі брязкала посудом на кухні.

-Йди в колишню материну кімнату і впорядкуй все, що лежить на письмовому столі, вночі вихор влетів в відчинене вікно і навів трохи гармидеру, хоч якась з тебе користь буде, – процідив Кравч-старший, кинувши зневажливий погляд на сина, підвівся з крісла, одягнув капелюх і рушив до дверей. – Вінкі, а ти приготуй лазанью на вечерю і повитирай пилюку.

Барті поправив плащ-невидимку і плавно вирушив до того, що носило щемливу назву «колишньої материної кімнати». Покійна хазяйновита Іда Кравч облюбувала це маленьке приміщення для своїх малюнків – вона понад усе захоплювалася живописом. Час був непідвладний над кімнатою – педантичний містер Кравч змушував Вінкі час від часу прибирати, але строго-настрого забороняв щось викидати чи класти на інше місце. Начебто покійна дружина вийшла на кілька хвилин до кухні і зараз повернеться до своїх акварелей, щоденників, вип’є чай з чашки, котра (звичайно ідеально чиста) все так само сиротливо стояла на краю столика, очікуючи на господиню, котрій не судилося більше сюди прийти.

Вітер дійсно зніс кілька папок, малюнків та пензликів, тому Барті взявся слухняно їх складати на місце. Його погляд зупинявся на кожній акварелі, намагаючись вловити те, що хотіла сказати матір. Від цих думок в голові ставало світліше і хлопець починав лякатися – разом з світлом накочувала якась щемлива туга і спогади, котрі подібно до хвиль, билися об окраїни його мозку. Про матір. Про ту невдалу місію, деталі якої він вже практично не пам’ятав. Про його перший і останній круціатус. Далі все було як в тумані – суд, Азкабан, дементори, жах. Барті розумів, що буде боляче, що буде важко. Він розумів, що Імперіус притупив в ньому спогади. Але він мусив згадати все, мусив…Від цього залежало його майбутнє – чи проживе він рештку життя в чотирьох стінах, чи отримає винагороду від Того, хто, на його думку, оцінить його вірність і старання.

Роздуми перервала Вінкі.

-Паничу Барті, – запищала ельфиня. – Я зробила для вас гаряче какао.

-Вінкі, – тихо промовив Барті. – Ввімкни, будь ласка, радіо.

Пронизливі карі оченята переполохано глянули на молодшого хазяїна..

-П…паничу Барті, але ж ваш батько забороняє.

-Вінкі! Це ж просто радіо!

Ельфиня метнулася до приймача, ввімкнула його і одразу ж метнулася назад. Барті пройшовся до вікна. Зима вже святкувала свою перемогу. Виднілися примерзлі грудки землі, у саду, такому прекрасному літом, завивав вітер. Хлопець повільно окинув оком статуетку грайливого ангела і зупинив погляд на трояндах. Як вони все ще цвітуть в такий пізній час? Дивовижа якась.

Він окинув оком тремтливі, проте цупкі стебла, червоні тендітні пелюстки в обрамленні паморозі. Таку ж червону троянду, але живішу, він вручив їй. Беллі. Перед судом, коли свідомість трохи прояснилася. Дивно, чому він цього ніяк не міг пригадати? Чому тільки сьогодні згадав?

Радіо, налаштоване на маглівську хвилю, співало якусь рок-баладу:

Oh I, I just died in your arms tonight
It must have been something you said
I just died in your arms tonight
Oh I, I just died in your arms tonight
It must have been some kind of kiss
I should have walked away
I should have walked away

Барті відчув як йому перехоплює подих від слів. Беллатрікс, його швидкоплинне фатальне кохання, та, що зробила його чоловіком в моральному і фізичному плані…Йому здалося, що вона стоїть у нього за спиною і сміється своєю фірмовою усмішкою. Де ж ти, Белло? Може Азкабан знищив тебе так само як мороз донищує троянди у саду? А Барті тут сидить як зачаклований  принц – живий, ситий і здоровий, принаймні фізично. Від цієї думки його пальці міцніше впилися в дерев’яний підвіконник – аж до болю в побілілих кісточках.

Раптом хлопець закляк. Від думки про Беллу в його голові начебто щось запрацювало інакше. З’явилася якась енергія і бажання боротися, а не скніти під пильним батьковим оком. Він зрозумів, що Белла або вже мертва, або ледве скніє у кам’яному мішку. Що було з Руді, його абсолютно не цікавило, Рабастан викликав тільки дещицю співчуття.

Барті кинувся у свою спальню, ледь не перечепившись об високий поріг. Зашторив вікна та скинув мантію- невидимку. Дістав гітару, котра вже роки і роки припадала пилюкою. Провів пальцями по струнах, підбираючи романтичну мелодію, почуту по радіо. Він обожнював музику так само сильно як матір обожнювала живопис. Проте на звуки прибігла Вінкі.

-Паничу Барті, сховайте гітару, ваш батько дуже розілиться, – крихітка ледь не плакала.

-Вінкі, ти не розумієш. Я живий! Я справжній! Я все зрозумів!– з очей Барті струменіли сльози і капали по гітарних струнах. Все змішалося в його голові – неочікуване прояснення, розуміння, що він може контролювати свої думки, вірність Темному Лорду, тиха туга за Беллою. Вінкі крутнулася на пальчиках і за кілька хвилин вже підливала в воду заспокійливу настійку – хай панич заспокоїться. А містер Кравч ввечері знову застосує Імперіус. Тоді все знову буде так як було.

Для всіх.

Окрім Барті.