Пан Уве Альт, купець і член Стадтрату, зайшов до пустої приймальні пробоща Ґалла Гунцо. Як завжди, по-хазяйськи окинув оком кімнату.
Чисто, занадто чисто. Книги стоять рівними рядами, наче їх і не читають. На столі — ідеальний порядок, папери розкладені кількома акуратними стосиками. Жодної пилинки, жодної випадкової речі. Навіть світло з вікна падало слухняно й правильно, делікатно притлумлене тонкою фіранкою. Пахло ладаном, але не важким і димним, як в церкві, а дорогим — легким, сухуватим. Ручки шаф і невелике дзеркало начищені до блиску, підлога свіжо пофарбована, стіни білі, як сніг.
«Любить, щоб усе було як годиться», — подумав купець.
Уве підійшов до столу, акуратно зрушив пальцем срібну ложечку для сургучу. Вона тонко дзенькнула, вдарившись об чорнильницю. Уве відійшов від стола й зробив вигляд, що з цікавістю розглядає шось у вікно.
Двері до робочого кабінету прочинилися без скрипу. Пробощ Ґалл Гунцо увійшов до приймальні, перебираючи кипарисові чотки.
— Пане Альт.
— Отче Ґалл.
— Прошу сідати.
Уве зручно вмостився у великому кріслі з твердою спинкою на місці відвідувача. Пробощ всівся за столом, підкреслюючи, що він тут головний. Пан Альт зацікавлено спостерігав за тим, як пересмикнулося видовжене бліде обличчя Гунцо, коли він побачив, як лежить ложечка.
— Дощить цією весною немилосердно, — промовив пробощ, ніби між іншим вирівнюючи ложечку, щоб вона лежала ідеально паралельно краю столу.
— Як дах? — спитав Уве, зиркнувши вгору. — Не тече?
— Завдяки вашим пожертвам — ні, — сухо відповів пробощ.
— Ну от і добре. Люблю, коли робота зроблена як слід.
Запала коротка мовчанка, яку порушив Гунцо:
— Завжди радий вас бачити, Уве. Що нового?
— У місті неспокійно, — відповів Альт, ніби продовжуючи розмову про погоду. — Люди слухають різні дурниці. Питають зайве.
— Люди завжди слухають дурниці й питають зайве, — відрізав Ґалл.
— Так, — погодився Уве. — Але не завжди знаходять правильні джерела інформації.
Він трохи подався вперед:
— Я чув, ви підтримуєте пана фон Рехта.
Пробощ помовчав і відповів:
— Барон фон Рехт належить до поважної родини. І має належне виховання.
— Має ім’я, — уточнив Уве. — І порожні кишені. Шпагу не продасть, звичайно, а от штани невдовзі у конюха позичатиме.
Пан Альт витримав паузу, уважно дивлячись на Гунцо. Той зблід ще сильніше, але вперто мовчав.
— Місто — це живе тіло. А тілу в першу чергу потрібне не ім’я, а порядок. Щоб дороги латалися, склади були повні зерна, облікові книги сходилися. Щоб люди знали, за що платять і що отримають. Ви ж це розумієте.
— Я розумію, що не все вимірюється зерном, — холодно відповів пробощ.
— Зерном вимірюється голод, — заперечив Уве. — А голод — дуже переконливий аргумент. Навіть у проповідях.
Пробощ роздратовано сіпнув щокою:
— Ви прийшли говорити про господарство чи про вибори?
— Про одне й те саме. Просто з різних боків. Фон Рехт — непогана людина. Але йому краще б отиратися десь при дворі ландграфа, показувати всім свій вицвілий герб і бути задоволеним таким розкішним існуванням. Місто — це не привід для шляхетської пихи. Місту потрібен хазяїн, який візьме його в надійні руки. Впевнений, отче, ви й це чудово розумієте — ми ж з вами обоє практики.
Тиша стала важкою.
— І ще, — додав Уве, ніби згадавши щось другорядне. — Діти останнім часом теж стали балакучі. Повторюють почуте, додають від себе… Знаєте, як це буває. Ви багато часу проводите з дітьми.
Пробощ повільно підняв на нього очі. Уве знизав плечима:
— Нічого страшного, звісно. Просто іноді плітки починають жити своїм життям. І тоді стає важко зрозуміти, де вигадка, а де… — він зробив коротку паузу, — щось, що краще було б не виносити на люди.
Ґалл Гунцо випрямив спину і заціпенів, стискаючи чотки білими від напруги пальцями.
— Я б не хотів, щоб місто зараз відволікалося на подібні речі, — так само спокійно продовжив Альт. — Нам вистачає клопотів і без того.
— Ви мені погрожуєте? — тихо спитав Ґалл.
— Я? — Уве навіть трохи здивувався. — В жодному разі. Просто хочу, щоб ми з вами, отче, не створювали зайвих проблем. Ні собі, ні місту.
Він підвівся й випростав поли камзола.
— За місяць обиратимуть голову Стадтрату. Я розраховую, що ви, як розумна людина, підтримаєте правильний вибір наших добрих містян.
Уже біля дверей Уве зупинився.
— І, пане пробощ… — додав, не обертаючись. — Я завжди цінував вашу здатність підтримувати лад у своїй пастві. Було б прикро, якби це раптом змінилося.
Коли двері зачинилися, пробощ ще кілька хвилин сидів нерухомо.
Потім повільно опустив погляд на стіл і ще раз поправив ложечку, хоча вона вже лежала рівно.
