Вечір, коли почалося лисяче віче, видався вогким і похмурим, вечірня роса осідала на хутрах, і лисиці сердито струшувалися. Судячи з усього, Піввуха була дуже переконливою — крім знайомих, прийшли навіть ті лисиці, яких міські подруги ще не бачили. Піввуха встигла трохи подрімати, тому, хоч і позіхала на всю пащу, але прийшла й сіла поряд із Поцопою.
— Ми зібралися, — оголосила Поцопа, — щоб урятувати не тільки тих, хто в клітках, а й себе. Люди будують жах на нашій землі. Ферма, де вбивають лисиць, має зникнути.
— Як ми це зробимо?! — вигукнула Твердолоба. — У нас немає машин, немає вогню! Зуби й кігті не зламають залізо!
— До того ж, це небезпечно, — проскрипів якийсь старий, незнайомий лис. — Люди підуть по слідах, знайдуть наші нори — і вб’ють.
— Якщо ми підемо проти них усі разом… — почала було Поцопа, але її перебила одна з яружних лисиць:
— Усіх разом і переб’ють. Наче ти не знаєш, що в них є зброя!
Лисиці загаласували всі разом, так гучно, що Поцопа злякалась: а раптом їх почують на фермі? Вона розгублено озирнулась. Маслокуса дивилась з-під лоба, Тьмяноок переминався з лапи на лапу, Піввуха злісно шкірилася.
— Що робити? — спитала Поцопа, втративши впевненість.
— Гарикни на них як слід, — прошипіла Піввуха.
— Вони вільні лисиці і мають право говорити, що думають! — заперечив Тьмяноок.
— Вони сліпі — прости, Оку! — і дурні, як сови вдень, — огризнулася Піввуха. — Поцопо, давай уже! Я що, дарма лапи стерла, поки всіх збирала?
«О Велика Мати, допоможи мені! — благала про себе Поцопа. — Я не можу бути такою впливовою, як Грандіцопа. Я не можу змусити їх слухатись. Я не мудріша за інших. Я просто хочу, щоб вони вижили!»
З її очей покотились гарячі сльози:
«Я знаю, ти не говориш словами. Але допоможи мені дійти до кінця. Не дай мені підвести тих, хто в клітках. Я не прошу дива, не прошу зробити все за нас. Тільки… щоб вони мені повірили. Щоб ми могли йти вперед, навіть якщо лапи від страху відмовляють!»
Щось торкнулося її плеча, але лисиця не злякалася. Їй здалося ніби хтось сів поряд. Наче поруч було щось велике, тепле, рідне, і воно дихало разом з нею, даючи сили.
Поцопа повільно підняла голову й оглянула зібрання. Лисиці поступово замовкали: у погляді міської гості світилось щось таке, що змушувало до тиші.
— Я теж боюся, — сказала вона тихо, але її голос рознісся несподівано далеко. — Шановні брати й сестри, можливо, ви маєте рацію. Можливо, люди нас уб’ють. Можливо, легше сховатись у норах і сподіватись, що біда мине.
Вона перевела подих і продовжила:
— Але біда не мине. Вона вже тут. Вона — у клітках за колючим дротом. Вона дихає в кожній лисиці, приреченій на смерть. Це не «їхня» біда. Це наша спільна біда.
Хтось хотів заперечити, але Піввуха звелася і хижо вишкірилася. Сперечальники притихли — задерикувата лисиця вже встигла показати, на що здатна.
— Ми живемо тут, у цьому лісі. Це наш дім — так, і наш тепер, хай ми й прожили багато кругів у місті! Ви скажете: «Люди вб’ють нас усіх». А я скажу: якщо ми нічого не зробимо — вони й справді нас уб’ють. По одному. Спочатку тих, хто в клітках. Потім тих, хто живе поряд із фермою. Потім яружних, горілих, суничних. Усіх!
— Чого б це? — перебив її Рідковус. — Їм до нас і діла немає!
— Так, так! — підгавкнула Куронога. — Мені старий Пуходер говорив, що наша шуба їм не підходить, вони особливих лисиць вирощують.
Зібрання схвально загуло. Піввуха не витримала й загарчала. Маслокуса стала в бойову позу й наїжачила шерсть. Тьмяноок мовчав.
Раптом на допомогу прийшов Червононіс. Він кахикнув і стримано промовив:
— З вашого дозволення, шановні сестри й брати… Якщо у людей добре підуть справи на фермі, вони почнуть її розширювати. А це що значить, га? — він обвів зібрання серйозним поглядом. — Та ну, не повірю, що ви не розумієте. Це значить, що наш ліс почнуть вирубати, а нас — виганяти. Світ, звичайно, великий, а нову нору можна викопати будь-де… Але запитайте себе, чи цього ви хочете? Цього, так?
Він кивнув Поцопі й відступив на своє місце. Лисиця знову набрала повітря і продовжила:
— Ферма — не просто огидна. Вона страшна й безжальна, як капкан. Ви боїтесь — і це правильно, всього, що небезпечне, варто боятися. Але сміливість — це не тоді, коли не страшно. Це коли страшно, але ти кидаєшся, щоб перегризти горло, щоб захистити свою здобич, свою нору, своїх лисенят. Тільки тоді ворог злякається і відступить. Рятуючи сестер і братів — ми рятуємо себе! — повітря в грудях скінчилося, Поцопа закашлялася й хрипко додала:
— А тепер я мовчу. Нехай говорять ваші серця.
Настала така оглушлива тиша, що чутлива Маслокуса впала на живіт і накрила мордочку лапами. Лисиці переглядалися, нервово облизуючись і притискаючи вуха.
«Я зробила все, що могла, — втомлено подумала Поцопа. — Але вони не вірять. Вибач, Велика Мати. Я тільки все псую…»
— Я старий хворий лис, — порушив тишу Кривокіготь, і всі обернулися до нього. — Я бачив занадто багато, щоб вірити, що ми зможемо вигнати людей з місця, яке вони захотіли для себе. Але спробувати варто. Я в ділі! — він прокульгав уперед і сів поряд із Маслокусою.
— Підкоп буде дуже довгим, — подала голос Гострозуба. — Спочатку земля суха, з глиною та корінням, але далі піде пісок. Може обсипатися.
— Будемо підпирати, — сказав Лисопуз. — Принесемо міцні гілки з лісу, будемо вбивати в стінки. Один копає, один забиває. Ніхто не йде в своїх справах, доки не зміцнить підкоп після себе.
— Гарна ідея, — підтримала Тихолапа. — Я не можу копати, але можу назбирати гілок!
— А якщо раптом щось піде не так?! Якщо люди ходитимуть поруч, якщо хтось застрягне в підкопі? — занепокоївся Хвостостук. — Але слухайте! Слухайте! Я ж можу постукати, так? Три рази — тривога. Два — потрібна допомога. Один — небезпека минулася... Сигнали! Потрібно придумати сигнали! Я відповідатиму за зв’язок! Так, так!
Дзьобоноса заскімлила, нервово озираючись:
— А… а якщо нас перестріляють? Або підпалять? Або собак привезуть?! Ми ж не люди, у нас лисенята, шубки, лапки, і… Але… якщо всі підуть… я теж піду. Так буде добре?
— Увесь цей шум нічого не вартий, якщо не буде порядку, — заявила Хрестовуха. — Рити треба за схемою. Хто, коли, де — усе має бути чітко визначено. І хто не приходить — тому сором. Без образ, бо це не гра!
— Підкоп допоможе, якщо знаєш, куди вилізеш, — сказала Чорноспина. — Ми виведемо їх… і куди? В ліс? А якщо вони не зможуть бігти? Треба готувати схованки в лісі. Нори, дупла, тихі стежки. Ми все маємо добре продумати!
— Слова, це все слова! — раптом заверещала Куронога, вставши на задні лапи. — Нам потрібен удар! Нас багато! Ми нападаємо на ферму, розриваємо людей — і все! Чи ви боїтеся?
— Ніхто не боїться, — втомлено відповіла Поцопа. — Але якщо щось піде не за планом, загинуть усі. Тому ми й зібралися, щоб усе добре обдумати.
— Думають тільки ті, хто не готовий ризикувати! — підтримав дружину Рідковус. — Потрібно діяти зараз! Якщо ви боїтеся, я піду один!
Кілька хвилин на площі стояла тиша, а потім усі лисиці розсміялися. Вони каталися по траві, махали лапами, пищали і тицялися носами. Рідковус та Куронога ображено роззиралися довкола себе, прищуливши вуха. Сміх допоміг зняти напругу, і серця наповнилися рішучістю. Поцопа відчувала це так само ясно, як запах сирості і грибів.
— Ну що, вважаю, ідея непогана, — жартома сказав Червононіс. — Я якраз думав, чим би зайнятися ввечері… Тільки давайте так: я не копаю, я — перевіряю, щоб усе було добре. Щоб, значить, красиво й з гідністю вилізти потім по ту сторону дроту.... Ой, дорога, не треба, я копатиму, копатиму! — сердита Хрестовуха вкусила чоловіка за плече.
— Найстрашніше — не люди, — несподівано сказала незнайома лисиця з сивими хвостом. — Найстрашніше — сам страх. Я з дитинства боялася мисливців і готова була заритися в землю від запаху людини. Але якби тоді хтось сказав: «Ми можемо дати відсіч» — я пішла б. І зараз піду.
Настала тиша. Потім встав лис із рваним вухом:
— Не думаю, що зможу вчепитися людині в горло. Але якщо мої лапи потрібні, щоб копати — я з вами.
— Копати будемо всі, — лагідно сказала Піввуха. — Щоночі — нова зміна. Гілки для підпорок приносимо протягом дня, теж по черзі. Хто копає — той мовчить. Ніякої їжі біля підкопу, ніякого сміття. Вхід маскуємо. Якщо йде дощ — не копаємо. Земля промокне, і все завалиться.
— А якщо хтось зламає лапу чи захворіє? — спитав круглоокий луговий лис.
— Підмінюємо. Щоночі буде запасна трійка лисиць. Старші, хто не має сили в лапах, — на чергуванні, стежать за шумом, за вітром. Люди не мають нас почути.
— А якщо людина побачить підкоп зі свого боку?
— Останню частину шляху, найкоротшу, залишимо не проритою до дня, коли люди поїдуть до міста. Тоді прийдемо і за кілька годин прокопаємося, — підсумувала Піввуха. — Ну що, всі згодні? Хрестовуха, подбай, щоб всі знали, коли їхня черга. Дякую, шановні родичі, що ви нас почули!
— Вам спасибі, сестри, — відповів за всіх Крутилап. — Чомусь корисному все ж таки вчать у вашому місті, га?
